Гаральд Гардраді (Гаральд Суровий) (1015—1066) – норвезький скальд (поет) і воєначальник, з 1044 року – чоловік руської княжни Єлизавети Ярославни та зять київського князя Ярослава Мудрого; з 1047 року – конунг (король) Норвегії Гаральд III.

Гаральд, син конунга Східної Норвегії Сиґурда Свині й Асти, був по матері молодшим зведеним братом короля Норвегії Олафа II. Його батько брав активну участь у воцарінні Олафа. Уже в дитинстві Гаральд відрізнявся войовничою вдачею. В 1030, коли йому було 15 років, король Олаф загинув при захисті трону від Кнуда Великого. Гаральд брав участь у битві під Стикластадирі й був поранений, після чого покинув Норвегію. Він сформував військовий загін з тих, хто, як і він, був змушений покинути країну внаслідок смерті Олафа II. В 1031 Гаральд із загоном досяг Русі, де вступив на службу до Ярослава Мудрого. В 1031-1034 Гаральд, разом Ейлівом Регнвальдсоном, сином ярла (посадника) Альдейґьюборга (Ладоги) Регнвальда Ульвсона, бере участь у кампанії Ярослава проти поляків і за відомостями скандинавських саг є очільником війська. В 1034 Гаральд зі своєю дружиною (близько 500 людей) вступив на службу до візантійського імператора. Загін Гаральда ввійшов до елітної найманої дружини, відомої як Варязька гвардія. Досить швидко Гаральд показав себе в бою й завоював повагу гвардійців. В 1034-1036 Гаральд бере участь у походах проти піратів у Малій Азії й Сирії. В 1036-1040 загін Гаральда входить до складу візантійської армії Георгія Маніака в сицилійському поході. В 1041 у складі Варязької гвардії бере участь у придушенні болгарського повстання Петра II Деляна. За відомостями скандинавських саг і болгарського літопису, Гаральд власноручно вбив у бою болгарського царя. Після цих подій він став командувачем усієї гвардії. В 1042 Гаральд і його варяги беруть активну участь у палацовому перевороті, внаслідок якого імператор Михайло V Калафат був скинутий і осліплений. Потім у результаті інтриг Гаральд потрапляє в опалу. Рятуючись від суду, Гаральд і його варяги примушені були бігти з Константинополя й укрилися в Києві. В період служби у Візантії, Гаральд добув величезну кількість золота й дорогоцінних каменів; частину здобичі він протягом цих років відсилав на зберігання Ярославу Мудрому. В 1043 році, Ярослав, «за вбивство одного знаменитого руського в Цареграді» (у Константинополі), послав свого сина — новгородського князя Володимира разом з Гаральдом у похід на імператора Костянтина Мономаха. Похід закінчився замиренням, укладеним в 1046 році. Узимку 1043/1044 Гаральд стає зятем Ярослава, побравши за дружину Єлизавету Ярославну (Эллісіф у сагах), від якої в нього народилися дві дочки — Марія й Інґіґерд. Хоча Гаральд був християнином, в 1048 він бере в наложниці Тору, дочку ярла Торберга Арнасона, що народила йому майбутніх королів Маґнуса II і Олафа III Тихого. Використовуючи кошти, накопичені на службі Візантійській імперії, Гаральд із військом повернувся до Швеції в 1045 і відразу став великою загрозою для короля Норвегії й Данії Маґнуса, який був сином Олафа II Святого й племінником Гаральда. Гаральд укладає союз зі Свеном II Эстридсеном – претендентом на датський престол. Маґнус розладнав цей союз, зробивши в 1046 Гаральда своїм співправителем у Норвегії. Однак, уже через рік Маґнус умер; стверджується, що він сам перед смертю проголосив своїми спадкоємцями в Данії — Свена II Эстридсена, а в Норвегії — Гаральда. Гаральд, не погодившись із таким розділом, почав війну зі Свеном за датську корону. Датчани зазнавали поразки за поразкою; практично щороку норвезькі кораблі розоряли прибережні селища. В 1050 Гаральд розграбував і спалив ущент Хедебю — головний торговий центр Данії; в 1062 у великому морському бої в усті ріки Ніссан, Гаральд розгромив флот Свена й той дивом уник загибелі. Тим не менш, незважаючи на всі перемоги Гаральду не вдається завоювати Данію, тому що місцева знать і прості жителі (бонди) виявляли Свену незмінну підтримку. В 1064 Гаральд відмовився від домагань на датський трон і уклав мир зі Свеном. Крім довгої й кровопролитної війни з Данією, Гаральд в 1063-1065 воював зі Швецією, король якої підтримував заколотних ярлів. У бої при Венерні (1063 р.) Гаральд розбив об'єднане військо шведів і заколотних упландців. Гаральд жорстоко придушував спроби непокори усередині Норвегії, як простих бондів, що повставали проти важких податків і поборів, так і великих ярлів, які були остаточно підпорядковані королівській владі. Незгодні були або вбиті, або вигнані з країни. У прагненні встановити централізовану королівську владу, Гаральд спирався на підтримку церкви. При ньому християнство остаточне закріпилося у всій Норвегії. Крім ведення війн, Гаральд опікувався про зміцнення торгівлі. Саме він в 1048 заснував торговельне поселення Осло, що стало згодом столицею Норвегії. Гаральд загинув 25 вересня 1066 у битві під Стамфорд-Бриджі, близько міста Йорк, проти війська короля Англії Гарольда Ґодвінсона. Він прибув в Англію із претензією на англійський трон, яка ґрунтувалася на передбачуваній угоді між Маґнусом і Гардекнудом про те, що, якщо хто-небудь із них умре без спадкоємця, то інший успадковує й Англію й Норвегію. У поході Гаральда супроводжувала дружина Єлизавета, син Олаф і обидві дочки. Старшого сина Маґнуса, Гаральд залишив у Норвегії, проголосивши його конунгом. Тостіґ Ґодвінсон, опальний брат Гарольда II Ґодвінсона, уклав з Гаральдом союз і обіцяв виразити йому підтримку. Гаральд висадився в Північній Англії із силою приблизно 15 000 воїнів на 300 кораблях і з’єднавшись із загонами Тостіґа, 20 вересня розгромив перші зустрінуті ним англійські війська в битві у Фулфорда, у двох милях до півдня від Йорка. Але через 5 днів його армія була дощенту розгромлена в битві під Стамфорд-Бриджі, так, що тільки 25 із прибулих в Англію 300 кораблів були використані для доставки тих що вижили назад у Норвегію. Сам же король дістав у цьому бої смертельної рани: стріла встромилася йому в горло. Менш чим через місяць після цього Гарольд II Ґодвінсон був переможений Вільгельмом Завойовником у битві під Гастингсом й також загинув у битві.

Гаральдові приписується авторство безлічі вісів (віршів), у тому числі й вельми алітерованої віси, зверненої до «дівчини з руської країни» — Єлизавети Ярославни. Там він оспівує свої військові подвиги й говорить, що вони не дорогі, бо Ярославна «знати його не хоче». Цей вірш було перекладено і переспівано різними мовами.