- Чортів туман, дороги майже не видно, – пробурчав Тарас.

- Хочеш я сяду за кермо ? – миролюбно запропонувала я.

- Ага, ти сядеш. Ти себе бачила? Я б тобі і осла не довірив би.

- Ей, що за критика? – обурилась я.

- Ти своєю буйною діяльністю і себе уморила і людей заганяла.

- Нічого. Відіспляться і все буде добре. – ліниво позіхнула я не відкриваючи очей.

- Що за чорт…Що він робить…Твоюжжж…

Машину різко занесло, вереск гальм, рев клаксону …машина перевернулася. Ревів мотор, гудів сигнал . Я відкрила очі, аварія. Тарас він лежав на кермі, а машина на боці. Я потягнулася до нього, ремінь заважав, я пристебнута. Смикнулася ще раз, мені терміново потрібно було до нього доторкнутися, переконатися, що з ним все добре.

- Тарас? – тільки з третього разу я вимовила його ім’я. Бісовий ремінь не розстібався, я несамовито смикала ним і нарешті він піддався.

- Тарас , Тарас ти мене чуєш ? – я відстібнула і його ремінь, обережно підняла його голову, він був без свідомості але дихав наче нормально, на лиці були порізи від розбитого скла. Повернула ключ і заглушила мотор машини.

- Що ж з тобою? – я обережно стала общупувати його руки і ноги начебто цілі, коли я доторкнулася його ребер він застогнав.

- Зараз, мій хороший, ми виповземо з машини, ще мені потрібен телефон, але де ж він? - я пошарила рукою, але його нігде не було. Чортихнулася. - І аптечку треба знайти, у тебе кров, порізався від скла, яке підло розбилося. Давай спочатку вилазити звідси тут скрізь скло. Тарас…Тарас.. – я навіть не знаю, як змогла його витягнути і положити на асфальт. Він не приходив до тями, а я кинулася до машини по аптечку. Я здається порізалася та аптечку дістала.

- Тарас, я знайшла …знайшла, – я повернулася і скрикнула , біля машини стояв незнайомець. З розсіченої брови у нього по обличчі текла кров.

- Він живий? – запитав він, а я врізала кулаком йому по обличчі.

- Сучий син, їздити навчися. – Тарас застогнав і я кинулася до нього.

- Тарас ти в порядку?

- Ребра, – прохрипів він.

- Тихо, тихо не рухайся, – захлинаючись слізьми заговорила я..

- Не панікуй, жити буду. – надав він цілком осмислену відповідь. А я почала надавати першу медичну допомогу, уже більш спокійніше і обдуманіше.

- Ребра думаю ти поламав. Порізи навіть рахувати не буду. Знеболююче є тільки в таблетці. Давай ти її ковтнеш, а я водички ще пошукаю. – І я знову пішла до машини, пляшку з водою я знайшла швидше. Обережно піднявши голову Тараса я дала йому таблетку і запити її водою.

- На ребра можу тільки положити холодний компрес з води. Більше нічого не має.

- Ложи. – зітхнув він. Я швиденько розірвала свою сорочку і намочивши шматок тканини приложила до ребер Тараса.

- О, господи, ти навіть не уявляєш, як я злякалася. Твою нехай! - з усіма почуттями, що щедро накопилися вилаялася я. Не лякай мене так більше. І все через якогось …– я перевела погляд на дорогу на цього лихого водія, він з розсіченою бровою сидів, притулившись спиною до машини.

- Здається, я надто сильно вдарила того пришелепка, що виїхав нам на зустрічну смугу. Я зараз, ти побудеш тут?

- Йди вже. – відмахнувся він від мене. А я піднялася і підійшла до чоловіка, його відсутній вигляд, якось мене занепокоїв.

- Ви в порядку? – та він навіть не подивився на мене. Я присіла біля нього. От, дідько я розбила йому губу і краще виглядати він став. Шок, у нього просто шок, а у мене пізно проснулася совість.

- Як тебе звати? – я простягнула руку до його голови, здається крім брови у нього ще й голова розбита, та він відсахнувся від мене.

- Я просто хочу доторкнутися до твоєї голови. Подивитися,чи ти поранений. – я дивилася йому в очі і намагалася усіма жестами виразити свої безпечні наміри.

- Той, чоловік, що в машині, що з ним? – не зводячи з мене уважного погляду запитав він.

- В Тараса здається зламані в гіршому випадку, або тріснуті в більш оптимістичному варіанті ребра. Жити буде. З ним все буде добре. Тепер можна я подивлюсь , що з твоєю головою?

- Навіщо ? – після такого байдужим тоном зробленого запитання, я ладна була заволати на даного ідіота і ще раз гепнути його по голові, та видно було, що голові і так уже дісталося.

- Тому, що ти поранений і окрім нас по дорозі нікого немає.

- Дарино, все в порядку? – почула, я над головою голос Тараса.

- Ти б краще посидів, а не ходив.

- Я ж тобі сказав, що все добре.

- Здається я його надто сильно вдарила, – зітхнула я.

- А навіщо ти його била? – запитав безмежно здивований Тарас.

- Бо я тільки тебе витягла з машини і ти, нех його б усе забрав, був без свідомості. А цей…камікадзе, - обійшлася без лайки я, - задавав питання, чи живий ти…а так, як жінка я вкрай вразлива..я з’їздила йому по морді кулаком. – все це я проговорила діставши аптечку а з неї перекис водню і бинт. Чоловіки слухали мене не зводячи з мене погляду.

- А! Тоді все зрозуміло, – ошелешено видав Тарас. – Вона не буйна не думай, просто іноді швидка на розправу. – проникливо поділився думками Тарас. Я намочила бинт і підсунулася до незнайомця , обережно почала витирати кров довкола розсіченої брови. Він здригнувся.

- От, зараз витремо всю кров і накладемо тобі шапочку пораненого бійця. – він інстинктивно відсунувся від мене, та я стояла на колінах біля нього і діватися йому було нікуди. Пішла реакція організму і його почало трусити.

- Я пошукаю, якийсь телефон. – сказав Тарас з жалістю подивившись на чоловіка, біля якого я метушилась.

- Ні, Тарас з твоїми ребрами краще не ворушитись, пекельний біль у тебе ще попереду. Я закінчу і пошукаю. - мій камікадзе саме зашипів від болю і я подула на його лоба . – Тихо, зараз я вже закінчую. Дорога тут на диво жива, ще жодної машини за весь час, що ми тут не проїхало.

- Так, один туман.

- Як твоє ім’я ? – запитала я

- Лука. Шовковський Лука. - прошипів він, видно від моїх маніпуляцій йому було таке боляче, та він стійко терпів біль.

- На голові порізи і досить глибокі. Я бинтую, але думаю, що потрібно наложити шви. – він дивився на мене, ловив кожне моє слово.

- Ти лікар?

- Доцент кафедри археології та музеєзнавства , кандидат історичних наук.

- І що це означає? – проявив він цікавість.

- Це означає, що я дуже розумна людина.

- Так, пацан в цьому можеш не сумніватися у неї не голова, а комп’ютер. Там таке живе, що ні на яку шапку не налазить.

- Як захопливо. – продовжуючи на мене витріщатися пробурмотів він.

- І я таки пішла шукати телефон, на порятунок можемо не сподіватися, все треба робити самому. – я повернулася до машини з горем навпіл знайшла телефони і з ними повернулася назад.

- Так, мій телефон безнадійно розряджений, твій Тарас розбитий. Наша машина лежить собі спокійненько, а що з твоїм телефоном і машиною Лука?

- Не знаю.

- Давай пошукаємо твій телефон. – я простягнула йому руку і допомогла піднятися з асфальту. Його машина впевнено стояла на чотирьох колесах, це не інакше, як тому, що це був здоровенний джип. Телефон ми не знайшли.

- Ладно, тоді поїхали в лікарню самі. Так, як я з вас двох в даний момент сама живенька, то за кермо сяду я. Лука у тебе є якійсь заперечення?

- Ні. – похмуро відповів той.

- От і добре, я заберу з машини сумки. – і я знову повернулася до машини, витягла наші дві сумки.

- Тоді сідайте. Тарас? – обоє покривилися, але в машину сіли. - Потрібно знайти районний центр з лікарнею.

- Якщо повернемо ,то кілометрів через 25 буде райцентр.

- Гаразд. – я повернула ключ, машина завелася і навіть я змогла неспішно рушити, призвичаюючись до потужної сили під капотом. Тарас час від часу стогнав, коли я скакала по ямках на дорозі, та й у камікадзе був злегка зелененький.

- І якого ляда тебе винесло на зустрічну? – проричав Тарас, відчувши собою це одну вибоїну під колесами. Питання було доречне я також кинула зацікавлений погляд на камікадзе, який сидів поряд, той дещо перемінився в лиці.