Донна інстинктивно схопила Теда й позадкувала до капота машини, та малий бився в її руках, намагаючись вирватися.

— Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика!

Донна кинула нервовий погляд на Віка. Той знизав плечима, йому теж було не по собі. Повернувся хлопець і, проходячи повз собаку, погладив його по голові. Той у відповідь замахав здоровенним хвостом, і Тед у руках Донни подвоїв свої зусилля.

— Ви можете його відпустити, мем, — ввічливо сказав хлопчик, — Куджо любить дітей, він йому нічого не зробить.

Потім, звертаючись до Віка, додав:

— Тато зараз вийде, він миє руки.

— Гаразд, — промовив Вік, — ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що він безпечний?

— Звісно, — підтвердив хлопець. Та Вік помітив, що й сам мимоволі ближче підсунувся до дружини, коли їхній син, що здавався таким маленьким, побрів до собаки. Куджо стояв, задерши голову і звільна метляючи своїм схожим на щітку хвостом.

— Віку… — почала була Донна.

— Усе гаразд, — промовив Вік, а подумки додав: «Сподіваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Тедді одним махом.

На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.

— Песик, — вимовив Тед.

— Куджо, — сказав молодший Кембер, підійшовши до Теда, — його звуть Куджо.

— Куджо, — покликав Тед. Собака підійшов і заходився добродушно облизувати його обличчя своїм слинявим язиком. Тед захихотів і спробував ухилитися. Він обернувся до тата з мамою, сміючись так само, як тоді, коли вони його лоскотали. Він зробив був крок у їхній бік, та зашпортався і впав на землю. Мить — і собака вже опинився над ним. Вік, що рукою обіймав Донну за талію, не лише почув, а й відчув, як їй перехопило дух. Він кинувся вперед, але спинився.

Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, — на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусі-кішки — і поставив малого на ноги.

Тед підбіг до батьків, вигукуючи:

— Я люблю песика! Мамо, тату, я люблю песика!

Син Кембера спостерігав, запхавши руки в кишені джинсів, сцена його трохи забавляла.

— Авжеж, це чудовий собака, — весело погодився Вік, але його серце все ще швидко билося. На одну коротку мить він справді повірив, що собака от-от відкусить голову Теда, як льодяник на паличці.

— Це сенбернар, Теде, — пояснив він.

— Сем… бирнар, — вигукнув хлопчик і побіг назад до собаки. Той, як невелика гора, сидів біля входу в стодолу. — Куджо! Ку-у-у-джо!

Донна знову напружилася.

— Віку, ти думаєш…

Та Тед уже був біля собаки й гаряче обійняв його, потім став поруч і почав роздивлятися його морду. Собака сидів із висолопленим рожевим язиком, хвіст молотив по гравію доріжки. Ставши навшпиньки, Тед міг майже зазирнути йому в очі.

— Думаю, в них усе гаразд, — відповів Вік.

Тед застромив свою маленьку ручку в пащу Куджо і почав оглядати його зуби, як наймолодший у світі стоматолог. Це змусило Віка пережити ще одну тривожну хвилину, та потім малий знов повернувся до них.

— У песика є зуби, — повідомив він.

— Так, у нього дуже багато зубів.

Він обернувся до хлопця, збираючись спитати, звідки у пса таке ім’я, як із майстерні вийшов Джо Кембер, ретельно витираючи руки ганчіркою, щоб, бува, не забруднити гостя; лише тоді він потиснув руку Віка.

З приємним здивуванням Вік відзначив, що Джо добре знає свою справу. Вони проїхалися до будинку біля підніжжя пагорба і назад до майстерні, і всю дорогу Джо пильно прислухався до стукоту в колесі.

— Підшипник полетів, — коротко констатував Кембер, — вам ще пощастило, що не заблокувало колесо.

— Ви можете його полагодити? — запитав Вік.

— Так, якщо ви не проти почекати тут години дві, я зроблю це хоч зараз.

— Думаю, це не проблема, — сказав Вік поглядаючи в бік сина. Той заволодів бейсбольним м’ячем і намагався кинути його якнайдалі — виходило, правда, не надто далеко, — а Кемберів сенбернар покірно приносив його назад. М’яч уже був добряче обслинений.

— Ваш собака чудово розважає мого сина.

— Куджо любить дітей, — погодився Кембер. — Заведете авто всередину?

«Зараз лікар тебе огляне», — весело подумав Вік, заїжджаючи в майстерню. Як виявилося, робота зайняла всього півтори години, і ціна була на диво невисока.

Стояло похмуре прохолодне пообіддя, а Тед бігав довкола, повторюючи:

— Куджо! Куджо! Сюди, Куджо!

Коли вони вже збиралися їхати, Кемберів син, якого звали Бретт, посадив Теда на спину Куджо і підтримував його за пояс, поки пес двічі слухняно провіз його по гравію подвір’я. Коли вони проходили повз Віка, собака спіймав його погляд… і Вік міг би заприсягтися: він сміявся.

Рівно за три дні після розмови, а точніше перекрикування тітки Евві Чалмерс із Джорджем Мірою, дівчинка віку Теда Трентона після сніданку встала з-за столу в кухні маленького чепурного будиночка в Айова-Сіті, штат Айова, і повідомила:

— Мамо, мені погано, мене зараз знудить.

Мама глянула на неї, не вельми здивована. Два дні тому старший брат Марсі раніше повернувся зі школи з гострим нападом шлункового грипу. Тепер із Броком було все гаразд, та він пережив двадцять чотири огидні години, натхненно скидаючи баласт із обох кінців.

— Ти впевнена, дорогенька? — запитала мати.

— Ох, я… — голосно застогнавши, Марсі кинулася в коридор, притискаючи долоні до живота.

Мама пішла слідом. Побачивши, як Марсі рвучко смикнула на себе двері туалету, вона подумала: «Господи, оце маєш тобі знову. Якщо я не підхоплю цю штуку, це буде справді чудо».

Почувши звуки блювання, вона зайшла в туалет. Її голова вже була зайнята деталями: якнайбільше чистої води, постільний режим, горщик, кілька книжок, Брок міг би, коли повернеться зі школи, перенести в її кімнату телевізор, а ще…

Вона глянула вниз, і всі думки миттю вилетіли з її голови, наче від різкого удару в обличчя.

В унітазі, куди щойно блювала її чотирирічна дочка, було повно крові. Кров забризкала білий керамічний обідок і блищала на кахлях підлоги.

— Ох, мамо, мені погано…

Її донечка обернулася, обернулася, обернулася… Весь рот був у крові, вона текла по підборіддю і вже заляпала її синю матроську сукню. Кров! О Господи Ісусе, Маріє і всі святі, як же багато крові!

— Мамо…

І її донечку знову вивернуло, великі згустки кривавої маси вилітали з її рота і розбризкувалися довкола, неначе клятий кривавий дощ. І тоді мати схопила Марсі на руки й побігла — побігла до телефону викликати «швидку».

Куджо знав, що вже застарий, щоб ганятися за кроликами.

Ні, він не був старий, навіть для собаки. Але йому було п’ять років, і часи його собачого дитинства, коли вистачало навіть метелика, щоб вирушити в запеклу гонитву луками та гаями за будинком, були вже далеко позаду. Куджо було п’ять, і якби він був людиною, то перебував би в ранній фазі середнього віку.

Але був прекрасний погожий ранок 16 червня, і на траві все ще лежала роса. Спека, яку передрікала тітка Евві, справді настала — це був найгарячіший червень за багато років, — і о другій дня Куджо лежатиме на запилюженому подвір’ї або в майстерні (якщо ЧОЛОВІК пустить його всередину — він так іноді робив, коли пив, а останнім часом це бувало майже завжди), важко дихаючи під палючим сонцем. Та це буде пізніше.

А наразі великий, угодований бурий кролик навіть не підозрював, що Куджо тут, на краю північного лугу, за цілу милю від дому. Для кролика-братика вітер сьогодні дув у несприятливому напрямку.

Куджо почав підбиратися до кролика швидше зі спортивного азарту, ніж заради м’яса. Той безтурботно хрупав молоду конюшину, що вже за місяць зжовкне й вигорить під нещадними сонячними променями. Ох, якби ж кролик помітив його, ще коли він був на половині шляху; якби він тоді кинувся тікати, Куджо б його відпустив. Та коли кролик нашорошив вуха, пес уже був на відстані п’ятнадцяти ярдів від здобичі. На якусь мить кролик завмер на місці, перетворившись на застиглу скульптуру з кумедно витріщеними чорними банькатими очима. Тоді дременув геть.