16 березня

— Що це таке? — я виборсуюся та сідаю рівно, бо Оскар стоїть із тацею біля ліжка.

— Сніданок до ліжка, святкуймо наш ювілей, — він ставить тацю мені на коліна, а я мовчки панікую, гадаючи, про яку особливу дату забула. — Ми одружені вже цілих три місяці, — продовжує він, рятуючи мене від переляку, — ну, щоб бути точним, три місяці й два дні, але почекати до неділі — воно ж краще, правда?

— Гадаю, що так, — сміюсь у відповідь. — Повертаєшся до ліжка?

Я тримаю тацю, поки він знову влаштовується в ліжку: його пляжна засмага ще виділяється на тлі білих подушок. Шкіра в Оскара від природи гарно засмагає, тож йому вдалося зберегти сліди засмаги медового місяця набагато довше за мене, адже я вже зблякла під штурмом британської зими. Урешті-решт, це виявився не Таїланд. Ми провели три сповнених кохання тижні, подорожуючи з острова на острів на Мальдівах. Суцільний босоногий рай. Напевно, це добре, що ми не повернулися в Ко Ліпе, не спробували відтворити магію нашої першої зустрічі. Спогади надто дорогоцінні, щоб ризикувати ними. Хіба не було б із мого боку примхами примадонни заявляти, що мені б хотілося на Таїланд замість Мальдівів? Та воно, мабуть, і не правда, просто саме там я закохалася в Оскара, тому й хотіла туди повернутися чи, можливо, здогадувалася, що моє романтичне серце належить цьому місцю. Я почувалася як найневдячніша дружина у світі, коли в аеропорту ми підійшли до черги реєстрації на Мальдіви. Розкішні курорти, які Оскар забронював для нашого медового місяця, були заобрійно далекими від тієї хижки на пляжі, у якій я жила в Таїланді. Тут ми обідали, мов королі, у бунгало, що стояло просто на воді, ледарювали в подвійних гамаках на власному відокремленому пляжі, а дворецький — так, дворецький! — виконував будь-яку нашу забаганку. І ось зараз ми повернулися до Оскарової — тобто, нашої — квартири, і чоловік, здається, не має наміру завершувати наш медовий місяць.

— Кави?

— Будь ласка, — я підсуваю філіжанки, насипаю до своєї ложечку цукру. Оскар з цукром не п’є. Він, насправді, не поціновувач солодкого. Тож і я намагаюся приборкати в собі ласунку, бо коли сама їси тістечко або пудинг, почуваєшся ледь не безбожницею, хоча, звісно, Оскар нічого такого не думає. Раніше я задовольняла свій потяг до солодкого кавою та лікерами, кілька разів на місяць зустрічаючись із Сарою, але з того моменту, як вона посварилася зі мною, ми ще не розмовляли. Думка про це важким тягарем лежить на моєму серці. Під час медового місяця я відсувала її в далекі закапелки мозку, пообіцявши собі, що вона не зруйнує ані миті з дивовижної Оскарової подорожі. Ми повернулися, і я дотримуюся того ж методу: кожного Божого дня, мов страус, занурюю свою голову глибше й глибше в пісок. Єдине, що хоч якось полегшує моє становище, це те, що давня таємниця вже не гнітить мою душу. Найгірше сталося. Сара знає все. Дивно, але я почуваюся, ніби звільнилася від провини і більшою мірою здатна тепер любити Оскара, вільна від цього двоїстого відчуття. Але, попри все, за чисте сумління сплачено надто високу ціну.

— Ти так добре яйце зварив, містере О., — переді мною ідеальне яйце на м’яко, я злегка постукую по ньому кінчиком ножа, — мені ніколи так добре не вдається.

— Зателефонував мамі, вона мені розповіла, як це робиться.

Героїчним зусиллям зупиняю погляд зі значенням: «Ти… що?!» Я добре уявляю собі обличчя Люсіль, коли Оскар розповідає їй, що я ніжусь у ліжку, а він терпить кухонне рабство. Ще тільки восьма ранку, вихідний день, та все ж я знаю, що вона занесла новий запис до мого досьє: «Лорі — ледача паразитка». Мабуть, їй уже скоро доведеться заводити нове — після весілля старе от-от лусне.

— У тебе вийшло чудово! — дивлюся на жовток, який повільно розтікається поверхнею коржика. — Боюся, я можу до цього звикнути.

— Мені подобається дбати про тебе.

— За таким дбайливим чоловіком — усе життя, мов Божа ласка.

Він усміхається, потішений моїми словами:

— Чи ми завжди почуватимемося так само?

— Не знаю. Якщо схочемо? — відповідаю.

— Люди мені часто кажуть, що за кілька років сяйво згасає.

— Правда? — Мені теж кажуть схожі речі.

Мовляв, наші стосунки виникли раптово, мов буревій, мовляв, коли реальність почне показувати зуби, романтика зникне.

Він киває. Я не питаю, чи під словом «люди» він має на увазі Люсіль.

— Добре, що вони про це знають.

Я обережно опускаю тацю з порожнім посудом на підлогу, підлажу під Оскарову руку, примощуюся на подушки.

— Вони не знають нас, — каже він, опускаючи бретельку моєї сорочки, вивільняючи мені груди.

Підіймаю обличчя до цілунку, його пальці пестять мій сосок.

— Моя дружина, — шепоче він.

Так часто повторює зараз ці слова. Я люблю це. Але іноді хочеться почути колишнє ім’я — Морська Зірка.

Я огортаю його своїм тілом, а він перекочує мене на спину, ми кохаємося. Потім я натягую ковдру йому на плечі та дрімаю, притулившись щокою до його грудей. Як би я хотіла, щоб були лише ми, щоб життя було таким завжди.

Пізніше, над смаженим ягням (яке зготувала я сама, без консультації зі своєю мамою), Оскар дивиться на мене, наповнюючи келихи вином.

— У мене є трохи новин, — каже він, повертаючи пляшку в нашу нову підставку для вина, де пляшки розташовані під ідеальним кутом. Не питайте мене чому. Це — весільний подарунок від Джеррі та Флісс.

Я мовчу. Ми весь вікенд провели разом, а новини зазвичай не випадають на тебе недільним вечором, чи не так? Якщо в мене новини, я не можу витримати, щоб не вибовкати їх при першій нагоді. Що ж то за новини в Оскара, що він обрав такий момент та недбало підкидає їх до розмови?

Усміхаюся, намагаючись прибрати приємно-зацікавлений вигляд, але не можу позбавитися відчуття, що хтось щойно провів мені по хребті пальцем, холодним, мов лід.

— Я отримав підвищення в банку.

Мене охоплює полегшення.

— Це ж чудові новини. Що ти робитимеш? — не знаю, чому я це питаю, бо не дуже розуміюся на тому, що він робить зараз.

— Капур переїжджає до Штатів наприкінці місяця, тож їм потрібен хтось, щоб займатися відділенням у Брюсселі.

Кілька разів я зустрічалася з Капуром. Він — утілення ідеї архетипового банкіра: костюм у тонесеньку смужку, рожева сорочка, великий рот. Не дуже мені подобається.

— Це гідне підвищення? — вимовляю це як питання, усміхаючись, прагнучи показати, що я задоволена, навіть коли не дуже розумію ієрархію.

— Дуже велике, дійсно, — відповідає він. — Посада віце-президента. Я керуватиму чотирма відділеннями. — Оскар геть не вміє вихвалятися, це одна з його милих особливостей. — Проте я хотів спочатку з тобою поговорити, бо, можливо, доведеться проводити більшу частину тижня там.

— У Брюсселі?

Він киває. У його очах щось мигтить.

— Частину кожного тижня? — намагаюся приховати тривожну нотку, та мені не вдається.

— Можливо. Капур зазвичай проводить там три дні на тиждень.

— О, — плутаюсь у словах, бо не хочу все зіпсувати.

Він заслуговує на це, і хочу, щоб він знав, як я ним пишаюся.

— Я можу відмовитися, якщо ти вважаєш, що це забагато, — пропонує він, а я почуваюся останнім стервом.

— Боже, ні! — я встаю, обходжу стіл, умощуюся йому на коліна. — Мій розумний чоловік, — обіймаю його за шию. — Я просто сумуватиму за тобою, от і все. Але я тобою так пишаюся, — цілую його, доводячи свою щирість. — Молодчина. Я в захваті. Правда, в захваті.

— Обіцяю, що не буду «чоловіком на годину», — його темні очі шукають мої, бо йому потрібно переконатися.

— А я не буду «дружиною на годину», — кажу у відповідь.

Та все одно хвилююся: як це в нашому випадку має бути? Він дуже амбітний, його, очевидно, надихнула перспектива підвищення, а мені доведеться пошукати якесь нове заняття, щоб заповнити половину тижня. Мимоволі порівнюю нас із моїми батьками, які завжди пишалися тим, що більше однієї ночі одне без одного не провели, окрім того часу, коли мама народжувала нас у пологовому будинку, та коли тато зліг із серцем. Подружжя повинно бути разом постійно, адже воно — подружжя, так?

Оскар розстібує два верхніх ґудзики моєї сорочки, я відсуваюся, щоб подивитися на нього.

— Знаю я ваші ігри, пане, — кажу, — але цей стіл упирається мені в спину, і я ще не доїла своєї вечері, тож поки що тобі не перепаде.

Він трохи похнюплюється, потім підіймає брову з задоволеним виглядом.

— Це ягня до біса смачне.

Ось так. Три місяці минуло після шлюбних обітниць. І ми збираємося жити окремо половину відведеного нам часу. Ягня не смакує мені так само добре, коли я знову беруся до ножа й виделки.