5 червня

— З днем народження, стара шкапо!

Сара дує мені в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко підводжуся на ліктях, поки вона натхненно волає привітання на всі голоси.

— Дякую! — аплодую невпевнено. — Можна я тепер далі посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.

Вона супить брови:

— Ти жартуєш, так? Спатимеш зараз — то пропустиш усі щасливі години свого дня народження.

Голос у неї, як у її ж улюблених діснеївських героїв.

— Ми, здається, не американські підлітки з якогось тупого телешоу, я перевіряла, — бурчу у відповідь.

— Припиняй скиглити та вилазь із ліжка просто зараз. У мене на тебе плани.

Я відкидаюся назад на подушку.

— У мене теж є план. Я лишаюся тут до полудня.

— Завтра так і зробиш, — вона киває на горнятко, що стоїть поруч. — Я тобі каву зробила. У тебе є 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справді жорстко.

— Теж мені, начальство, — ремствую я, затуляючи очі рукою, — мені вже 23, а тобі лише 22. Я тобі — як матір. Іди прибери свою кімнату та зроби домашнє завдання.

Вона знову дмухає мені в обличчя паперовою пискавкою, сміється, іде, а я засуваю голову під подушку. Люблю цю дівчину.

Коли я виходжу, рівно за дев’ять із половиною хвилин, у передпокої висять два чохли з одягом, а Сара буквально підстрибує на місці. Мене дуже турбує те, що чохли прикрашені логотипом компанії прокату карнавального вбрання.

— М-м-м-м, Саро?.. — я починаю усвідомлювати, що вона не жартувала про план.

— Побачиш — помреш! — вона стискає кулачки від захвату, як дитина, яку взяли на шкільну екскурсію.

Обережно ставлю горнятко з кавою.

— Мені зараз дивитися?

— Так. Але спершу пообіцяй, що наступні кілька годин робитимеш точнісінько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.

— Говориш, як таємний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?

Вона простягає мені один із чохлів, але забирає, коли я намагаюся його взяти.

— Спершу пообіцяй.

Я сміюся та хитаю головою, заінтригована.

— Ну добре, я обіцяю.

Вона віддає мені костюм, плескає, потім махає руками, щоб я скоріше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутій руці, струшую, нарешті тягну центральну блискавку донизу на кілька дюймів, щоб заглянути.

— Рожеве… — кажу, вона киває підганяючи.

Я веду блискавку до самого низу та відкидаю пластиковий чохол, вивільняючи відомі всьому світові рожеву, як чупа-чупс, атласну курточку-бомбер та чорні легінси.

— Ти хочеш, щоб я у свій день народження косплеїла леді в рожевому[8]?

Вона шкіриться та витягає свій костюм.

— Не тільки ти.

— Ми обидві — леді в рожевому, — говорю повільно, бо дещо збита з пантелику. — Тобто мені це вже подобається як тема для дня народження, але що ми маємо робити, коли вже так наряджаємося? Стирчати в «Замкові», як дві дурепи?

— Ні в який паб ми не підемо, — Сарині очі палають від захвату.

— Можу я поцікавитися, куди ми підемо?

Вона сміється:

— Цікавитися можеш, але правди я тобі не скажу.

— Як це я здогадалася, що так і буде?

Вона розстібує свою курточку та встромляє руки в рукави.

— Ти ж фільм бачила, правда?

— Кілька разів, — закочую очі, бо на цій планеті кожен бачив «Бріолін» принаймні дюжину разів, перш за все тому, що його крутять на Новий рік по телевізору, а рухатися в той час ти просто не здатний фізично, і пульт десь зникає.

Я із сумнівом дивлюся на атласні легінси. Пояс приблизно шість дюймів у діаметрі.

— Сподіваюся, вони розтягуються, — кажу.

— Звісно, я міряла їх близько шостої ранку.

Тепер я усвідомлюю, яких зусиль вона докладає, щоб зробити мені веселий день народження. Та частина мого мозку, яка останнім часом постійно відчуває провину, дає мені добрячого стусана.

— Ну от, леді в рожевому, — кажу я зі сміхом.

Вона дивиться на годинник.

— Нам виходити об одинадцятій. Біжи в душ, я вже була. Коли вийдеш, наведу тобі гострі стрілки.

Полудень. Ми на потязі з Ватерлоо і, чесно кажучи, левову частку здивованих поглядів уже отримали. Нічого дивного. У потязі ми сьогодні єдині леді в рожевому, і в нас, поза сумнівом, найдивовижніші зачіски та макіяж. Сара розмахує високим кінським хвостом, здається, що він гойдається в різні боки окремо від її голови, а на моєму ми накрутили такі кучерики, що сама Олівія Ньютон-Джон від заздрощів скисла б. Сара продумала все: жувальну гумку, тоненькі чорні шалики, рифлені білі пластикові пришпильки, що стирчать у нашому волоссі, маленькі бляшані фляжки з джином, щоб пити в потязі для відповідного настрою, куди б ми не їхали.

— Назвемося вигаданими іменами?

Сара ставиться до питання з усією серйозністю:

— Ти хто будеш?

— Хм-м-м, влипла. Гадаю, має бути якийсь кіч, щось із Америки п’ятдесятих, як, наприклад… Лула-Мей?

Вона задумливо дивиться.

— Мені подобається твоя ідея. Якщо ти Лула-Мей, я мушу бути Сара-Белль.

— Дуже приємно з вами познайомитися

— Приємно познайомитися з тобою, Луло-Мей.

Ми граційно нахиляємо голови, цокаємося фляжками та робимо по ковтку джину, щоб закріпити нову дружбу.

— Може, ти мені таки скажеш, куди ми їдемо?

— Просто довіряй мені, маленька леді. Тобі сподобається.

Вона намагається розтягувати слова зі справжнім південним акцентом.

— Ти вже говориш більше як Джон Вейн, ніж як Сара-Белль, — сміюсь я. — Гадаю, я могла б у тебе закохатися.

Сара засуває порожні бляшанки в кишеньки на сидіннях перед нами.

— Це моя сексуальна енергія. Не можу її приховати.

Вона здіймає погляд, коли електронний голос повідомляє, що ми наближаємося до Барнса.

— Ходімо. Наша зупинка.

Щойно виходимо зі станції, я помічаю, що ми не єдині, хто тут бере участь у рімейку «Бріоліна». Пишні сукенки та піжонські костюми змішані зі звичайним убранням місцевих мешканців, що вештаються магазинами гарного суботнього дня, а спалахи рожевого атласу то тут то там підказують мені, що леді в рожевому тут буде ціла банда.

— Саро!

Голос Джека. Серце моє підстрибує. Останнім часом я намагалася, як могла, уникати дозвілля в компанії з ним та Сарою, на щастя, вони обоє були такі зайняті роботою, що, напевно, лише раділи можливості проводити вечори удвох, без третього зайвого. А я, здається, справді починаю менше згадувати про нього. Напевно, даються взнаки мої зусилля контролювати думки.

Потім я помічаю, з ким прийшов Джек. Біллі, один із наших друзів, ми з ним зустрічалися кілька разів на різних вечірках. Боже милий, будь ласка, нехай це не буде підстановочним побаченням. Хлопці підходять до нас, усмішки дещо занепокоєні, а ми захоплено ахаємо від їхніх чорних штанів-дудочок і чорних футболок в обтяжку. Вони закачали рукави аж до плечей, щоб продемонструвати біцепси, і, дивлячись на їхні чуби, я собі думаю, що в тюбику залишилося не так уже й багато гелю для укладки.

Куди б ми не йшли, виявлялося, що йдемо вчотирьох. Я зовсім не проти, просто цього не чекала, а із Сарою в мене сьогодні був найкращий ранок за всі часи.

— Ну, просто як на випускний бал зібралися, — сміється Сара та цілує Джека в губи, залишаючи сліди червоної помади. На ньому чорні авіаторські окуляри, які затіняють очі. Схожий більше на Джеймса Діна, ніж на Джона Траволту.

— Біллі, вигляд у тебе… крутий, — кажу я, а він люб’язно грає м’язами.

Його тіло таке, що, здається, він ретельно тренується в спортзалі по дві години щодня. Таким можна лише захоплюватися, одночасно з відчуттям повної зневаги.

— У Попая на мене нічого нема, — він виймає з рота чупа-чупс, який жував для більшого ефекту, і нахиляється, щоб швиденько цмокнути мене в щічку. — З днем народження.

Помічаю, що Сара на нас дивиться, зітхаю. Будьте певні: вона завжди знайде мені хлопця, який точно не мого типу. Він, напевно, любить слухняних струнких блондинок. Цікаво, що наобіцяв йому Джек, коли кликав сюди.

— Прошу, леді, — Джек згинає ліктя, пропонуючи його Сарі, і за кілька секунд незграбної непевності Біллі робить те саме для мене.

— Звісно, — сміється Сара, беручи Джека попід руку. — Лорі досі не знає, куди ми йдемо, то не кажіть їй нічого.

Я самовпевнено сміюся та беру запропоновану Біллі руку.

— Гадаю, я починаю здогадуватися, що відбувається.

— О, повір, зовсім ні, — вона сяє очима, дивлячись на мене через плече, поки ми йдемо крізь натовп. — Але все попереду.

Не можу повірити своїм очам.

— Що це за місце?

Я в захваті. Ми стоїмо у величезній закрученій черзі, усі тут у костюмах з «Бріоліну», усе гуде й метушиться. З колонок лунає офіційний голос, типовий для американського шкільного радіо. Диктор повідомляє, що не треба бігти в зали і що, стоячи в черзі, не можна пестити одне одного, і що порушників чекає покарання. Ми дістаємося входу, проходимо під величезною аркою з вивіскою, червоною як мак, освітленою старомодними лампочками. Вона запрошує нас до школи Райделл Хай.

— Подобається?

Сара зараз більше тримається за мою руку, ніж за Джекову, вона то всміхається, то кривиться, затамовує подих, бо чекає, як я відреагую на її великий сюрприз на честь дня мого народження.

— Подобається! — я всміхаюся, а голова йде обертом від масштабу події, яка розгортається навколо мене. — Гадки не маю, що відбувається, але, чорт забирай, я це обожнюю!

Барнз Коммон — звичайне місце вигулу собак та недільних крикетних матчів — зараз перетворився на чарівну Країну Чудес: тут, куди тільки сягає око, панує кіч Америки п’ятдесятих. Королеви диско на роликах розносять на столики під шатрами на галявині коктейлі з кока-колою й морозивом, блищить срібло фургончиків з їжею, які оточують поле. Повсюди люди розстеляють скатертини для пікніка, дівчата в барвистих сукнях з рюшами та в затемнених окулярах гріються на сонечку, розляглися на спині чи підперлися ліктями та надувають бульбашки із жуйки. По-всюди музика. Духовий джаз-бенд гримить рок-н-ролом п’ятдесятих, а на дерев’яному танцполі під шатром витанцьовують енергійні пари. По периметру з високих колонок лунають знайомі пісні з «Бріоліну». Я навіть помічаю школу краси в стилі поп-ап, де в дівчат, убраних у рожеві комбінезони та відповідні перуки, можна пофарбувати нігті та підвести очі. Народ кричить, штовхається вишнево-червоними машинками на автодромі, а величезне чортове колесо сяє й височіє над усім полем, його блискучі біло-рожеві, як морозиво, кабінки, злегка погойдуються на теплому вітерці.