Дурниці. Це все дурниці. Він настільки стомлений і хворий, що не може становити жодної загрози. Навіть на великій землі хіба б хтось міг не впустити непритомну та змоклу людину? Коли чоловікові стане краще, можна буде його розпитати — і якщо його відповіді будуть не надто правдоподібними, то вже тоді доведеться вийти на зв'язок завдяки Томовому радіопередавачу.

Закінчивши прибирати після сніданку, Люсі тихенько зайшла до Фабера. Він спав обличчям до дверей, і миттєво розплющив очі, як тільки вона на нього глянула. І знову цей страх — лише на мить.

— Ні-ні, я не турбуватиму. Просто хотіла переконатися, що з вами все гаразд, — прошепотіла Люсі.

Він нічого не відповів і знову заплющив очі.

Люсі спустилася униз, одягла плащ і високі чоботи, потім одягла так само Джо й пішла з ним надвір. Дощ продовжував лити наче з відра. Вітер просто жахав своєю силою. На даху справді не вистачало декількох плиток. Нахиляючись, щоб дощ не збив її з ніг, Люсі пішла до прірви. Одна рука жінки міцно стискала ручку Джо — малого легко могло здути. За дві хвилини вона пожалкувала, що взагалі вийшла з будинку. Дощ заливав за комір і в чоботи, і весь одяг уже промок. Джо, мабуть, теж мокрий, але дві хвилини надворі погоди не зроблять. Люсі хотіла спуститися на пляж.

Дійшовши до рампи, жінка зрозуміла, що зараз це неможливо: вузький дерев'яний місток став дуже слизьким, а через такий вітер легко втратити рівновагу і впасти просто на пляж, до якого шістдесят футів. Проте навіть звідси видовище було неабияке.

На берег густо набігали хвилі висотою з невеличкий будинок. Розбиваючись об берег, водяний вал здіймався вгору у вигляді знаку питання й шалено падав під самісіньку скелю. Бризки рясно обдавали обличчя Люсі після кожного удару хвилі. Жінка підхопила Джо на руки — і лише так змогла почути, що той радісно сміється. Усі інші звуки потопали в ревінні моря та вітру.

Було щось приємно моторошне в тому, щоб стояти так близько до прірви й дивитися на шалену боротьбу стихій. Перебувати наче у безпеці, але в той самий час на волосинку від краю... Коли тіло одночасно пронизує холодом вітру та жаром страху. Відчуття захоплювали, а в житті Люсі було не так і багато сильних вражень.

Жінка вже майже повернулася, щоб іти додому (щоб бодай Джо не захворів), як раптом помітила човен. Човном це, звичайно, складно було назвати — лишилися лише кілька великих шматків палуби та кіля. Хвилі розбивали їх об скелі, наче розсипані сірники. А судно було чимале! Так, один чоловік міг би ним керувати, але це було б непросто. Шторм не помилував навіть решток: складно було відшукати хоча б два шматки деревини, що були б і досі з'єднані разом.

Заради Бога, як той незнайомець взагалі примудрився вижити?

В уяві Люсі з'явився образ того, що б такі хвилі могли зробити з людиною, і жінка здригнулася. Джо відчув зміну її настрою і запропонував:

— Мамо, ходімо вже.

Люсі швидко повернулася та поспішила слизькою стежкою додому.

Мокрий одяг, капелюхи та чоботи вона розвісила на кухні, щоб вони просохли. Після цього Люсі знову піднялася, щоб провідати гостя, — цього разу він не розплющив очей, але чомусь жінці здалося, що він все одно впізнав її кроки і просто вдав, наче мирно спить.

Люсі із Джо вщент промокли, тому жінка вирішила набрати гарячу ванну, в яку посадила хлопчика. Раптом їй теж захотілося зігрітися, й вона залізла у воду до малого. Тепло приємно охопило її тіло, очі мимоволі заплющилися. Добре бути в теплому будинку з міцними стінами та слухати, як надворі вирує шторм.

Життя раптом стало вкрай цікаве: за одну ніч стався шторм, потонув корабель і з'явився дивний чоловік. І все це після трьох нудних років. Аби тільки він швидше прокинувся, щоб можна було його розпитати. Час уже готувати обід для чоловіків. У Люсі була овеча грудинка — можна приготувати тушковане м'ясо. Із цими думками жінка вилізла з води та витерлася. Джо залишився гратися зі стареньким гумовим котом. На стіні висіло дзеркало, й Люсі глянула на розтягнення шкіри, що залишилися після вагітності: вони ставали дедалі менш помітними, але повністю вже ніколи не зникнуть. Хоча засмага могла б трохи покращити їхній вигляд. А може, й не трохи! Хоча її живіт все одно нікого не цікавить... Нікого, крім неї.

— А можна я ще пограюся? Хвилиночку? — попросив Джо. Ось ця його «хвилиночка» могла розтягнутися й на півдня.

— Грайся, поки я одягаюся, — Люсі повісила рушник на гачок і повернулася до дверей.

Там стояв незнайомець. Вони зустрілися поглядами. Дивно, але Люсі не злякалася. У його погляді не було нічого, що могло б налякати її: ні похоті, ні насмішки, ні бажання. Гість не дивився на її груди чи ноги — він дивився просто в очі. А Люсі відповідала на його погляд — дещо шоковано, але не збентежено. На мить у голові Фабера промайнула думка: чому вона не заверещить, не прикриється руками й не лясне дверима в нього перед обличчям?

Зрештою у його погляді таки щось промайнуло (хоча, може, Люсі це здалося): захоплення, іскра веселощів, а потім — сум. І все — атмосфера змінилася, Фабер відвернувся, зачинив двері та пішов у свою кімнату. За мить Люсі почула, як під ним скрипнуло ліжко.

На неї чомусь навалилося страшенне почуття провини.

20

Персіваль Ґодліман зробив усе, що тільки міг.

У кожного поліцейського Британії була копія фотографії Фабера, і майже половина з них увесь час займалася винятково пошуками шпигуна. У містах перевіряли готелі і будинки відпочинку, вокзали й автостанції, кафе й торговельні центри, мости і навіть зруйновані будівлі, де ночували безхатченки. У селах обшукували сараї, покинуті будинки, зруйновані замки, ліси та поля. Опитували чи не кожного касира, заправника, працівника порома та податкового інспектора. Усі пасажирські порти й аеропорти перевіряли. На всіх паспортних контролях обов'язково висіла фотографія Фабера.

Поліцейські думали, що шукають убивцю. Звичайні полісмени знали, що він ножем убив двох людей у Лондоні. Трохи старші за званням довідалися, що одну з жертв зґвалтовано, мотиви нападу невідомі, а також вони знали про третє вбивство — напад на солдата в поїзді Юстон — Ліверпуль. І тільки головні констеблі та декілька офіцерів Скотленд-Ярду знали, що солдат тимчасово працював на МІ-5 і всіма справами наразі займаються розвідники.

У газетах теж усе виглядало так, наче це звичайний пошук убивці. У той же день, коли Ґодліман повідомив подробиці пресі, англійські вечірні газети надрукували матеріал. На жаль, ранкові видання Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу не встигли, і там новини з'явилися тільки наступного дня. Жертву в Стоквеллі описали як начебто робітника з Лондона та вказали несправжнє ім'я. Ґодліман повідомив журналістам, що цей злочин стосується вбивства Уни Ґарден, скоєного в 1940 році, але в чому полягає той зв'язок він так і не пояснив. Журналісти також повідомили, що злочинець озброєний стилетом.

Дві ліверпульські газети швидко дізналися про вбивство в поїзді й почали цікавитися, чи не стосується воно лондонського вбивці, — обидві надіслали запит до місцевої поліції, отримали дзвінок від головного констебля і не надрукували жодної статті.

За підозрою в цих злочинах заарештували сто п'ятдесят сім високих чоловіків із темним волоссям. Усі з них, крім двадцяти дев'яти, змогли довести, що не скоювали вбивства. З рештою двадцятьма дев'ятьма говорили представники з МІ-5. Двадцять сім із них завдяки батькам, рідним і сусідам змогли довести, що народилися в Британії та в двадцятих роках жили тут — Фабер тоді був у Німеччині. Двох інших привезли у Лондон на допит до Ґодлімана. Обидва були неодружені, самотні, не мали живих родичів та часто переїжджали.

Перший чоловік був добре одягнений та упевнений у собі. Він безуспішно намагався переконати всіх, що живе в постійній мандрівці та час від часу наймається на якусь сезонну роботу. Ґодліман пояснив йому, що вони шукають німецького шпигуна і що МІ-5, на відміну від поліції, легко зможе посадити будь-кого у в'язницю до закінчення війни без зайвих питань. Окремо Ґодліман підкреслив, що не займається пошуком звичайних злочинців і що будь-яка інформація, яку він надасть військовому міністерстві, залишиться конфіденційною і не буде передана іншим органам. Почувши це, чоловік негайно зізнався, що він аферист, і дав адреси дев'ятнадцяти літніх жінок, у яких він за останні три тижні виманив коштовності. Ґодліман зі спокійною душею передав його поліції — навіщо тримати слово, дане професійному брехунові?