— Чорт забирай, я капітан цього судна! — розсердився Хойєр.

— Ми обидва виконуємо наказ, — зауважив Воль. — Вам відомо, що його віддали дуже високі органи.

Хойєр опанував себе. Молодий безвусько, звісно, має рацію. Капітан не може порушити наказ. А ось коли вони повернуться, можна буде написати в звіті, що Воль не дотримувався субординації. Щоправда, користі від цього буде мало: за п'ятнадцять років на флоті Хойєр дізнався, що штабні — самі собі закон.

— Якщо ваш хлопець настільки відчайдушний, щоб спробувати сюди дістатися сьогодні, то в нього точно не вистачить умінь, щоб вижити.

Воль відповів лише порожнім поглядом.

— Вайсман? — Хойєр гукнув свого радиста.

— Нічого, сер, — доповів той.

— У мене неприємне відчуття, що дві години тому те рипіння було від нього, — зауважив Воль.

— Навіть якщо так, то він надто далеко від місця зустрічі, — пояснив радист. — Хоча я б сказав, що це радше була блискавка.

— Якщо то був не він, то нічого. Але якщо він, то чоловік уже мертвий, — чванькувато мовив Хойєр.

— Ви його не знаєте, — у голосі Воля почулися якісь емоції.

Капітан вирішив нічого не відповідати. Звук двигуна трохи змінився — почулося якесь деренчання. Якщо посилиться, треба попросити механіків оглянути двигун. Може, вдасться уникнути наступного виходу з цим... майором Волем.

— Кави, сер? — зазирнув матрос.

— Якщо вип'ю ще хоч чашку, почну мочитися кавою.

— А мені принесіть, будь ласка, — Воль знову витяг цигарку.

Хойєр глянув на годинник: десять хвилин на сьому. Воль відклав свою шестигодинну цигарку, щоб затримати тут субмарину ще на кілька хвилин.

— Курс на базу, — наказав капітан.

— Думаю, треба піднятися на поверхню й подивитися, перш ніж рушимо додому, — зауважив Воль.

— Не кажіть дурниць, — минула шоста, і тепер Хойєр мав право стояти на своєму. — Ви хоч уявляєте, який там шторм? Ми навіть люк відкрити не зможемо, а в перископ буде видно на кілька ярдів, не далі.

— Звідки ви знаєте, як там на поверхні?

— Досвід.

— Тоді хоч повідомте на базу, що він не вийшов на зв'язок. Може, нам накажуть залишитися чекати тут.

Хойєр кинув на нього роздратований погляд.

— З такої глибини ми не можемо вийти на зв'язок із базою.

— Капітане Хойєре, — спокій зник з голосу Воля, — я наполягаю. Ми маємо сплисти та зв'язатися з базою, перш ніж полишити місце зустрічі. У чоловіка, на якого ми чекаємо, вкрай важлива інформація для Рейху. Фюрер особисто чекає його доповіді.

— Я поважаю вашу точку зору, майоре. Обидва двигуни, повний вперед! — капітан віддав наказ.

Частина четверта

19

Коли вранці Люсі прокинулася, шторм і досі не вщух. Вона тихенько — щоб не розбудити Девіда, — звісилася з краю ліжка й підняла з підлоги годинника: ледве за шосту. На вулиці скиглив вітер — Девіда можна ще довго не будити. Усе одно мало що вдасться зробити в таку негоду.

Жінка подумала, чи, бува, не зірвало вітром декілька плиток — треба оглянути. Але із цим краще зачекати, поки Девід кудись поїде, інакше він образиться, що Люсі зробила за нього чоловічу роботу.

Вона вислизнула з-під ковдри. Страшенний холод. Декілька днів стояла гарна, тепла погода — тепер зрозуміло, що це був лише своєрідний вступ для шторму. Стало холодно, як у листопаді. Люсі швидко стягла з себе нічну сорочку й скочила в теплу білизну, штани та светр. Девід поворушився уві сні, перевернувся, але не прокинувся.

Люсі вийшла з кімнати та зазирнула до спальні Джо: йому вже виповнилося три, і він тепер спав у ліжку, а не в колисці. Щоправда, хлопчик часто скочувався додолу уві сні і міг при цьому навіть не прокинутися. Сьогодні ж він мирно спав у ліжку на спині з відкритим ротом. Жінка усміхнулася цьому милому видовищу.

Тихенько спускаючись униз, вона намагалася зрозуміти, що ж збудило її так рано. Може, Джо скрикнув усі сні? А може, просто шторм?

Камін давно згас, і Люсі закотила рукави, щоб запалити вогонь. Решітку перед каміном треба було почистити. Жінка стала до роботи, насвистуючи пісеньку, що її чула по радіо. Великі шматочки горючої речовини лишилися в каміні, а дрібні Люсі вигребла. На них зверху вона вклала сушняк, дрова й свіже вугілля. Узагалі вони нечасто палили вугілля, але в таку погоду так буде тепліше. Запаливши вогонь, жінка підняла в димохід клапоть газети, щоб почало тягти, — дрова спалахнули, а горюча копалина засвітилася червоним. Решту газети Люсі сховала під ящик з вугіллям — завтра ще знадобиться.

Полум'я скоро прогріє маленький будиночок, але наразі краще зігрітися чашкою чаю. Жінка поставила чайник на електричну плиту, підготувала дві чашки й цигарки з попільничкою для Девіда. Заваривши чай, Люсі понесла все те нагору. У коридорі її раптом спинило якесь постукування. Брови зійшлися, відображаючи її спантеличення. Мабуть, вітер чимось шарпає. Жінка зробила крок сходами. Та ні, схоже наче хтось стукає у двері. Але це просто смішно! Крім Тома, більше ніхто не міг прийти. Старий ніколи не стукав, а завжди заходив у кухню. У двері знову постукали.

Суто з цікавості Люсі взяла тацю в одну руку, підійшла до дверей і відчинила.

Від шоку піднос впав додолу. Просто на неї з порогу навалився чоловік. На мить жінка перелякалася, але незнайомець гепнувся до її ніг — його стан точно не дозволив би йому скривдити когось. Чоловік увесь змок, а його руки й обличчя побіліли від холоду.

Люсі трохи отямилася та зіпнулася на ноги. Із другого поверху вже спускався Девід:

— Що там таке? Що сталося?

— Ось, — Люсі показала на чоловіка.

Девід у піжамі спустився з останньої сходинки й підняв себе у візок.

— Нащо ж так кричати? — він під'їхав ближче та оглянув чоловіка.

— Пробач. Він мене злякав, — Люсі нахилилася, взяла незнайомця під пахви й потягла до вітальні.

Девід поїхав за ними. Жінка вклала чоловіка перед каміном. Незнайомець втратив свідомість.

— Звідки ж, у біса, він тут взявся? — спитав Девід.

— Мабуть, він моряк, а корабель потонув.

— Мабуть, так і є.

Проте Люсі помітила, що одяг на ньому був робочий, а не моряцький. Чоловік був високий, бо килимок перед каміном у них шість футів завдовжки, а дивний гість на нього не поміщається. Широкі плечі, сильна шия. Мужнє обличчя з тонкими рисами, високий лоб, довге підборіддя. Був би красивий, якби не біла, як сніг, шкіра.

Незнайомець поворушився й розплющив очі. Спершу він перелякався, наче хлопчик, що прокинувся в незнайомому місці, але швидко отямився та роззирнувся навколо, кинувши оком на Люсі, Девіда, вікно, двері й камін.

— Йому треба перевдягтися. Девіде, принеси піжаму та халат.

Девід викотився з кімнати, а жінка встала на коліна й схилилася перед гостем, знімаючи з нього черевики та шкарпетки. У його очах промайнув подив. Люсі простягла руки до його куртки, але він охопив груди руками.

— Ви помрете від запалення легень, якщо не дозволите мені зняти це з вас, — чемно мовила вона. — Дозвольте, я заберу одяг.

— Думаю, ми недостатньо знайомі для такого. Я навіть вашого імені не знаю, — сказав Фабер.

Голос звучав так упевнено та офіційно й настільки суперечив жахливому вигляду, який мав чоловік, що Люсі розсміялася.

— Ви що, соромитеся?

— У чоловікові має бути якась загадка, — широко усміхнувся Фабер, але тієї самої миті скривився від болю.

Повернувся Девід із чистим одягом.

— Ви наче вже потоваришували, — зауважив він.

— Тобі доведеться його роздягти. Мені він не дозволяє.

З обличчя Девіда його реакцію зрозуміти було неможливо.

— Якщо з мого боку це не виглядатиме неввічливо, я б і сам чудово упорався.

— Давайте, — Девід кинув одяг на стілець та виїхав з кімнати.

— Піду знову чаю зроблю, — Люсі вийшла за чоловіком, зачиняючи за собою двері.

Девід уже наливав у чайник воду, тримаючи в роті цигарку. Люсі зібрала розбитий посуд в коридорі й прийшла йому допомагати.