Ще за три милі з радіатора пішов дим. Скоро машина зовсім зупиниться — треба шукати, де її безпечно кинути. Фаберу трапилась якась грунтова дорога, що вела, мабуть, кудись на ферму. Агент звернув на неї і ярдів за сто від шосе залишив автівку в кущах ожини. Голка заглушив мотор, і шипіння з радіатора почало вщухати. Навряд чи Емма та Джессі до кінця війни знайдуть когось, хто б відремонтував їхню машину. Фабер повернувся на шосе — транспорту звідси не видно, отже, ще день чи два ніхто не повідомлятиме про знайдене авто. «А я, може, вже буду в Берліні», — подумав агент.

Фабер пішов пішки — рано чи пізно має трапитися містечко, де можна буде вкрасти іншу машину. Наразі все не так і погано: шпигун виїхав з Лондона менше ніж добу тому і ще має цілий день до рандеву із субмариною, що відбудеться завтра о шостій вечора.

Сонце давно сіло, тому все заполонила непроглядна темрява. Добре, що на дорозі була біла лінія посередині — їх малювали спеціально для кермування в умовах світломаскування. Можна іти просто по цій лінії. Уночі Фабер здалеку почує будь-яку автівку і встигне зійти з дороги. Одна машина дійсно трапилася йому на шляху. Агент почув низьке ревіння двигуна та ліг біля узбіччя. Машина була чимала — може, «Воксхолл-10» — і йшла на великій швидкості. Фабер почекав, поки вона зникла в темряві, підвівся й попрямував далі. За двадцять хвилин він знову побачив цю автівку — вона стояла на узбіччі. Він би обійшов її полем, якби побачив заздалегідь, проте водій вимкнув фари і світло, через що Фабер ледь не наштовхнувся на машину.

Поки він роздумував що робити, з-під капота блимнув ліхтарик.

— Гей, тут хтось є?

— Що, щось зламалося? — Фабер вийшов на світло.

— Здається.

Промінь ліхтаря повернувся під капот, і Фабер побачив вусатого чоловіка середнього віку в двобортному пальті. У лівій руці незнайомець не надто впевнено тримав великий гайковий ключ. Фабер глянув на двигун.

— То що трапилося?

— Втратила потужність, — відповів той із цікавим акцентом. — Начебто летіла, як стріла, і раптом почала сповільнюватися. А механік з мене так собі... А ви випадково не механік? — чоловік посвітив на Фабера ліхтариком.

— Не те щоб, але якщо десь відійшов контакт, то я зможу виправити, — шпигун узяв ліхтарик, знайшов провід, що від'єднався, і приєднав його на місце біля головки циліндра. — Ану, спробуйте.

Чоловік заліз у машину та завів двигун.

— Чудово, — крикнув він. — Ви просто геній! Сідайте-но, я вас підвезу!

У Фабера з'явилася думка, що це може бути дуже вигадливою пасткою у виконанні МІ-5, але він швидко відкинув цю ідею: навіть якщо вони якимось дивовижним чином дізналися де він, то навіщо влаштовувати такий спектакль? Просто б вислали дві броньовані машини, кілька десятків поліцейських і взяли б його. Агент заліз у машину.

Водій рушив, і авто скоро досягло значної швидкості. Фабер зручно влаштувався на сидінні.

— Річард Портер, — відрекомендувався водій.

— Джеймс Бейкер, — Фабер швидко згадав, які документа лишилися в нього в кишені.

— Радий знайомству. Я, мабуть, проїхав повз вас дорогою, бо нікого не помітив.

Імовірно, чоловік таким чином хотів вибачитися, що не спинився, — через брак пального ніхто не проїжджав повз тих, хто «голосує» на дорозі.

— Та нічого. Мабуть, я якраз відійшов у кущі за покликом природи. Я чув, як якась автівка проїхала повз.

— Ви звідкись здалеку? — Портер запропонував цигарку.

— Дякую, але я не палю. Я з Лондона.

— І що ж, голосували всю дорогу?

— Ні-ні, я на машині, але в Единбурзі вона зламалася. Потрібні якісь деталі, а їх треба замовляти. Довелося залишити її в ремонті.

— От же не пощастило! Я їду в Абердин. Якщо вам по дорозі, то зможу висадити вас де завгодно.

Фабер на мить задумався. Це неабияка удача. Він швидко уявив собі мапу Шотландії та відповів:

— Це просто чудово! Мені треба в Банф, тому, якщо ви довезете мене до Абердина, я буду вдячний. Тільки я збирався їхати по прямій, бо в мене немає перепустки... Абердин же ж у забороненій зоні?

— Ні-ні, тільки затока. У будь-якому разі, поки ви зі мною, можете про це не хвилюватися — я третейський суддя та член комітету з охорони правопорядку.

Фабер усміхнувся. Ну й щастить!

— Дякую, — він вирішив змінити тему. — І що, суддівство — це ваша основна робота?

Портер підніс сірника до сигари і видихнув хмарку диму.

— Та вже не зовсім. Я, можна сказати, на пенсії. Раніше працював адвокатом, а потім у мене діагностували хворобу серця.

— О, — Фабер спробував поспівчувати.

— Сподіваюся, ви не проти, що я палю? — Портер помахав товстою сигарою.

— Ні-ні, зовсім ні.

— А навіщо ви їдете у Банф?

— Я інженер. На одній фабриці виникла проблема... але, на жаль, я не можу про це говорити, бо це таємна інформація.

— О, ні-ні, — той замахав рукою, — не кажіть більше ні слова. Я все розумію.

На якусь мить запала тиша. Повз пролетіли декілька сіл. Мабуть, Портер добре знає дорогу — так швидко їде в майже цілковитій темряві. Машина швидко лишала позаду милі, але йшла так плавно, що Фаберу захотілося спати. Агент ледве не позіхнув.

— Пробачте, друже, так неввічливо з мого боку. Ви ж, мабуть, страшенно стомилися. Не соромтеся, подрімайте, поки ми їдемо.

— Дуже вам дякую, так і зроблю, — Фабер заплющив очі.

Машина швидко його приколисала, наче поїзд. І знову шпигунові наснився старий кошмар, тільки цього разу трохи інакший. Замість того щоб обідати у вагоні-ресторані й обговорювати політику з сусідом по купе, він чомусь їхав у тендері з вугіллям, сидячи на валізі та спираючись спиною на залізну стінку з радіопередавачем у руках. Коли поїзд приїхав на Ватерлоо, усі — навіть пасажири, які сходили з поїзда, — мали крихітну копію його фотографії. Тієї самої, зі змагань. І всі вони оглядали одне одного та порівнювали з фотокарткою, а контролер на пункті перевірки квитків схопив Фабера за плече і сказав:

— Це ж ви чоловік з фото, чи не так?

Фаберові відняло мову. Він просто витріщався на фотографію і згадував, як біг тоді та як вручали кубок. Господи, ото були перегони! Він тоді занадто рано зробив ривок (на чверть милі від запланованого), тому останні п'ятсот метрів хлопець був на межі смерті. Щоправда, тепер, коли контролер тримав у руках фотографію Фабера, агент точно помре... Але той раптом промовив:

— Прокидайтесь! Прокидайтесь! — і Фабер знову опинився у «Воксхолл-10» Річарда Портера. І це саме Портер його збудив.

Права рука Фабера сіпнулася до лівого рукава, де лежав стилет, але за мить він згадав, що Портер вважав Джеймса Бейкера звичайним мандрівником. Рука повільно повернулася на місце.

— Ви наче солдат прокидаєтеся! Ми в Абердині, — його вимова відразу нагадала про його високий соціальний статус судді та члена комітету.

Фабер нарешті міг роздивитися чоловіка в світанкових сутінках: червоне обличчя, навощені вуса, дороге пальто сірувато-жовтого кольору. У своєму місті він був, мабуть, дуже владною особою. Якщо він зникне, його відразу почнуть шукати — краще його не вбивати.

— Доброго ранку, — відповів Фабер.

За вікном розкинулося Гранітне місто. Авто повільно їхало головною вулицею, оточеною крамницями. Траплялися робочі, які всі йшли в один бік. Рибалки, мабуть. Місто дихало холодом і вітром.

— Може, хочете десь поголитися та поснідати, перш ніж поїдете далі? Я з радістю запрошую вас до себе.

— Дуже мило з вашого боку...

— Мене це зовсім не обтяжить. Якби не ви, я б і досі стирчав на шосе А-80 десь під Стерлінгом і чекав, поки відчиняться майстерні.

Портер не надто наполягав, і Фабер зрозумів, що той лише зрадів відмові.

— Можу висадити вас на Джордж-стрит — це початок А-96, шосе на Банф, — за мить він зупинив машину. — Приїхали.

Фабер відчинив дверцята.

— Дуже вам дякую за допомогу.

— Немає за що! Хай щастить! — суддя простяг руку для потиску.

Фабер потис руку, зачинив за собою дверцята — і автівка рушила далі. Портер нічим йому не загрожував — він зараз приїде додому й увесь день спатиме. Поки він дізнається, що підвозив людину, яку розшукує поліція, буде вже надто пізно.