Про мертвого говориться лише добре. А про живого – навпаки. Щоб смерть не дочулася про його чесноти й не забрала дочасно. Так ці древоділи весело й завзято, під винну чашу, промивали одне одному кістки. І що більший ліпили на бідолаху гріх, тим гучніше сміялися разом із ним. То було якесь прилюдне очищення. Очищення сусідством смерті, яка прийшла не до них.

Жінки розносили паруючу курятину, присолену й приперчену паприкою. За тим – поливку з котла, у мисках блищали проти місяця дрібні монети жиру. І кожному підносився на виноградному листку шматок баника, що стікав на пальці солодкою начинкою. Доївши печиво, ми обсмоктували ті листки. Біля мене, зігнута в ключку, сиділа дрібненька бабуся, цюкала гострою бородою об коліна, примовляючи:

Марто, Марто, списана карто.

Дівице-сестрице, серця царице.

Невінчана жоно, няньова дочко,

Допливла до межі живота твого бочка.

Дивна то була молитва-пісня. Молитва чулого серця. Я наважився запитати її, чи Студена – це прізвище померлої.

– А де, назвисько їй таке притулене людьми. Відай, від серця, вистудженого за живоття. Ми з нев перевесниці, дівували купно. Ми крихкі, мамчині, а вона – тверда, як праник, хапка на всяке ділання. Однов руков косила, два плати сіна нараз несла, а конем правила без сідала й узди… Двойко з вітцем жили, бо мати спливла кровлю за другою дитинкою. Наші люди – бочкарі. Мартин няньо теж майстер, Богом значений. А вона коло нього ґаздинька з пеленок. Білоголова вдалася, таких у нашому сурдику більше не стрінеш. Як у тій співанці: калинонька білоцвітна… Усе в їх хижі ладом, усе Божим чином. Та бідного, кажуть, гадина й на коні вкусить. Не обійдеш тим конем судьбину, не обійдеш. У нас дівоцтво скоро стигне, грудки надули сорочку – і вже відданиця. Галайда під дубник, на ігрище, до гусель. Там леґіні крутять дівками, як кужілками. Одну стис, другу примовив, третю веде за руку на свою дідорню. Хто кличе, за того йдуть. Перебирати ні з чого: того дерево прибило, того звірина роздерла, того вхопили на войну, а хто й сам зійшов на діл, до легшого хліба. Дівки щасні, котрих беруть. Лише не Марта. На дівку такої кости й такого роду кождий лакомиться. А вона, як дубина на тому прилюбному вітрі, – ні до кого не гнеться. «Перебираєш – зазбираєш», – не раз їй казали ми, цімборки. А вона: «Жолудь тім’я не розколе, дівування серце не загірчить». Так, гейби сама собі наворожила… Прибився до наших бочкарів промітний молодий шваб із Мукачева. Рудьом покликався, бо й у самого на голові ціла копиця горіла. Той Рудьо скуповував бочки, а при тому навчав нашу челядь: «Порожню посудину клепаєте, порожню продаєте. А спровадите її повною – множте хосен на п’ять, а то й на десять перстів». – «Оно так, – гуділи люди, – та що в бочки пхати?» – «Чи мало що? Гриб, ягода, сир, вурда. А свиней таких ціла Мадярщина не знає. З жолудів тиють ваші свині. На солонині по п’ять пластів м’яса. Соліть – і в бочки. А далі вже моя жура…» Мартин няньо перший зголосився, то Рудьо в них і звивався день при дні. А за ним – і Мартині очі, і голова, а пак і серце. Коби дівка віща, то не шла би в ріща… Збирався Рудьо повезти на Дунай гриби й солонину, показати там винні бочки. Вернеться, казав, – поберуться. Забере її до Мукачева, під самі костельні мури. Буде жити, як княгиня. Бо й він прикипів до Мартіки – так її називав. Як-но увидів її, очі запалилися, як волосся. Ніби за вогнем прийшов. Було межи ними люблення, та не було гріха. Бо отець, як барткою, відрубав при обох: «На постелю – лише через вінець. Бо держать мене в сьому світі дві чести: моя ремісна і доньчина. Як два крила. З одним летіти тяжко…» І рушив Рудьо здоров, поплив ще з двома сирохманами. І стекли, як вода з листа. Довго не було поголосу. Марта ціпила чекання в устах, набіло витискала з них кров. За півроку прицабав один з тих бездольників, обдертий і висхлий на гужівку. І розказав про їх пришту. Допливли аж до Волощини, і десь під берегом привартували їх збуї, може, й цигани. З ланцовими ціпами. Першого нараз оглушили, другий дався в плавбу, а Рудьо довго з ними змагався. Дуже його потовкли, запхали в порожню бочку, забили її і друтили в воду. Той, що спасся, з корчів на те позирав і тепер розказав… Ліпше б того знаття не було. Марта по тому якось обмерла. Не так тілом, як душею надірвалася. Бочилася челяді, німувала, по хащах никала розмаяна. Присяде над поточиною і гребе рукою, помагає воді: «Най Рудьо скорше пливе домів». А раз старий застав її в шопі зі свердлом. Пробивала діру в готовій бочці. «Варуйся, Марто, що дієш?» – «Продих роблю, щоб мав чим дихати Рудьо…» Та Господь милостивий, сироти в нього на першому взорі. Вийшла з тої біди Марта, розв’язала собі світ. Уже не дівка – жона жоною, за двох чоловіків руки служать. А й голова. Той дільний вузлик, що Рудьо заснував, вона потягла далі. Їх двором ціле село годувалося. Тоді й бочки наші радо брали, і в бочки було що класти. Марта вела тому спіх і лік… Доки руські не прийшли. Потягли їх із вітцем до Мукачева – куркулі! Під зиму старого пустили, вернувся, як на чужих ногах. У руках скибка тряслася, не те що струмент. А Марту погнали в Сибірю… Десь за сім літ вийшла в село жона – не жона: стрижена під дітвака, в куфайці й чоботях зі свинської шкіри. Вітри стягли всі зморшки з лиця, вицвілі очі сміються. Марта! Пішла білою, вернулася білою. Лише та білота якась инша. Сива білота. І дерево на їх хижі посивіло без живої душі. Ґазди вже давно не було на світі. Скликала нас Марта, тих, що лишилися по війні й мордуваннях. Роздала бляшані баночки з м’ясивом і густим солодким молочком. Голодно тогди було. «Люди добрі, – каже, – церкву будемо класти. Нову». А нашу стару храмину, мушу повісти, розібрали по трісці й перепровадили в Ужгород. «Нелегко, Марто, – кажемо, – буде се вчинити. Можуть не зволити. Та й рук мало, і дерева». – «Я легкости й не чекаю. «Звідусіль мені тісно», – ще Давид казав. А руки я привезла з собою, цілі. І ліс сам прийшов під поріг». Правду казала: за ті роки хаща затягла цілу їхню гражду. Туйки таке боріння: або ти – або дерево. На бережку свого дараба й почала Марта копати шанець для підмурка. Прийшов з Мукачева чоловічок із сунькою під пахвою: «Что ви дєлаєте, нєугомонная женщіна?! Какіє церкві?! Мало вам, что лі, било?» Затяла Марта сокирою в колодицю при його нозі й твердо виповіла: «Вот вам Бог – а вот порог. Єщо раз ступітє на мою землю – возьму грех на душу. Мне, начальнік, с етого двора дорога только в небо». По-їхньому сказала. Так грізніше. І той злобитель спудився, нагло втік… Із самого першу Марта самосилом тягла зруба, а пак і люди доклалися. З других сіл приходили. Мовчки витягували сокирята з-за пазухи й ставали до роботи. Хтось приносив їду, хтось воду з кадуба, хтось садовину, горіхи, мед. Крадьці принесуть кіш і покладуть під ворота. Дехто лише вночі клепав, при ватрі – боялися. А пак скріпилися перед страхом – співали, молилися наголос. Так красно! Церква росла, росли з нею духом і люди. І постав на Мартиному горбі храм, як Божа шкатулка. І прийняв першу службу. І служить нас донині. Завтра понесуть туди й Марту – на посліднє цілування… Чому, кажеш, Студеною її кликали? Очі теплі, руки гарячі, а сама – Студена. То пожадливе чоловіцтво її так охрестило. Як змиритися: вольна й пригожа жона, а нікому не далася! Вона й по тюрмах, розказувала мені, своє дівоцтво стерегла. Ножем і зубами вборонялася. І принесла свою честь на сей берег, під підвалини сього храму… Марто, Марто, сестрице-дівице…”

Чування тривало. Мабуть, ніхто з древоділів тої ночі не склепив очей. Ніч дніла в налитій місячним сяйвом ополонці, відвойованій від лісу людьми. А вдосвіта, коли перші промені пронизали різьблені крони дубів, я побачив, як над подвір’ям тричі хитнулася біла домовина. Вона була збита з дубових клепок і пливла на людських плечах, як кораблик-бочка. Пливла в оту ріку, куди стікаються всі потічки цього світу. Усі присутні мужчини, від найменшого до найстарішого, намагалися бодай пучкою діткнутися до неї. Пишне мереживо закривало обличчя небіжчиці, і над ним здіймалися лише руки – жилаві, спрацьовані, але гарні. З восковими перснями на пальцях. Один її, а другий вона несла тому, кому за життя не встигла надіти.