Баба послала мною Феркові тайстрину бринзи, а я сам покликався помогти йому зібрати сіно. Переступаючи смерековий перелаз, гадав, що заступаю на звичну сільську загороду, а вийшло – у казку. Увечері, коли ми сіли під стогом перепочити, вуй Ферко витяг лісковий орішок. Десь із рукава його вилізла мишка, схопила орішок і прибігла з ним до мене.
«Се тобі за роботу, – сказав дідо з потеплілими очима. – Держи його при собі, будеш твердим, як зерня».
Баба зашила мені той орішок у сорочку, і я носив його при собі аж до послідньої гімназійної класи…
У підвішеному до ланця котлі вуй Ферко варив нам мелайний токан. Кукурудзяну крупу сіяв через пальці і колотив дерев’яним товкачиком. І приповідав: «Коли в хлібі сили не найдеш, у молоці й м’ясиві не найдеш, то знай, що в сих золотих зернах сонячна сила спить. Бо й коли спалиш мелайне бадилля, то з відра попелу можна насіяти грам золота».
Я смакував той токан із бринзою, і чулося, що на зубах поскрипують золоті крупинки.
Иншим разом ми ходили з ним у хащу за тичками. Перед тим як замахнутися топірцем на грабину, вуй Ферко щось шепотів. І рубав не підряд, стинав лише кожне сьоме деревце. Показав мені гніздо ремеза, схоже на м’яку рукавичку, бо він його ліпить із тополиного й вербового пуху. Якщо чоловік замерзне в лісі, то може зігріти руки й ноги тими гніздами.
А раз вуй Ферко поклав межи долоні травинку й тонко засвистів. Озвалася таким же свистом якась птиця.
«Так я глядаю ягідні місця», – пояснив дідо.
Ми пішли на той свист – і справді відкрилася галявина з ягідними кущами. На них висіли майже при землі легенькі кошарочки-гнізда. Се робота птиці славки з чорною голівкою, що любить гніздитися там, де багато ягід. А найменші гнізда у волового очка – мохнаті кокони, сховані в корінні. І саме потя крихітне, і співанка його коротка. Зате пташка повзик не лінується пищалати, і чути її далеко. А гніздо править собі в дуплі і так замуровує глиною, розмоченою слиною, що каменем не розлупиш. На вигадки хитра й синиця: гніздо її стрінеш і в черепі коня, і на цвинтарному хресті, і в старій норі. Сплітає вона його і з пір’я, і з вовни, і з моху.
Старий показував мені настромлених на колючки жуків і червів – так робить собі припаси хитрий жулан. Потім ми підкралися до червоненького птаха з роговими крилами. Його називають омелюхом, бо він на дзьобику й на лапках розносить по деревах насіння омели. Дуже смакують йому оті білі терпкі ягоди. Коло потоку на камені парадилася біла плиска з довгим чорним хвостом, яким вона тріскала по плесу, як праником. За се й називають її трясогузкою.
За якусь днину відкрився мені чудовний пернатий світ. А я доти гадав, що птиці – то лише надокучливі воробки під стріхою і зухабні ластівки, що крали з рук хліб.
У підвечір’ї ми стояли над потоком, а над нами кувала зозуля. І тоді вуй Ферко простяг перед собою руки й попросив: «Зозулице-зегзице, многорозумна птице, що свого гнізда не має, зате дітей у люди виряджає, мамо для байстрючат єси, нам своє віще перо неси…»
Зозуля обірвала кукання, а на долоню вуя Ферка упало сиве перце. Він обіруч поніс його до води й здув із долонь. Перо вхопила бистрина й почала ним крутити, тріпати об каміння й корчі, жбухати на мілину і знову топити, плющити водограями, теребити ломаччям. Ми берегом ішли назирці, доки перо не вихопилося на водну ширінь і поплило руслом у мерехтливий овид.
«Мені тебе не догонити, неборе, – шепотів вуй Ферко, проводжаючи очима перо. – Керунок твій далекий, довгий і неспогаданий. Іди, неборе. Очі покажуть дорогу, серце покаже путь».
Він говорив се ніби до мене, але я не розумів сенсу тої бесіди.
Того дня ми здержалися в лісі до смерку. Ферко цубрив в’язанку тичок, я ніс сокиря і тайстрину з їдлом. Щось шубовскало в далеких бовчах і, здавалося, хихотіло. Я звідав, що то за риба чи птиця.
«То не риба й не птиця, то нявки і збіщата, – пояснював дідо. – Утоплениці й діти, що вмерли нехрещеними. Застає час їх вечорниць».
Щось заскімлило зовсім близько.
«То вовчий няньо Полісун виганяє свою файту на лови», – шептав Ферко.
Крівця мерзла в моїх жилах. А вуй був спокійний, як гребля. Вер на землю жердя, обтерся рукавом: «Збилися ми з тобою з путика. Ачей, нас Блуд водить».
«Хто то – Блуд?»
«То лісний пан, що може чоловіка замотеличить межи трьома буками. Але не бійся, неборе. Нич не бійся, бо нема для челядника страшнішого, як сам страх».
Минуть роки – і відкриється мені вуй Ферко, прозрадить свою ворожбу. І при кінці я його зазвідаю: «Як ви лікуєте, вуйку?»
«А ніяк, – процідить він слова через дим від піпи. – Лікує дохтор, а виліковує Природа. Вона шепче мені, вона говорить з моїм духом».
…Земля покликала його, як кличе серед ярі зерно. Він уплив у смерть, як потік упливає в ріку. Умер вуй Ферко убраний, як на Великдень, на лавиці, з піпою в роті. Сорок днин на його могилі щебетало птаство й кублилося гаддя. Люди обминали той сурдик, обмахуючи себе перстовими хрестами. А я мовчав. Бо так мені було наказано того петрівського полуденка, коли він мені відкрився.
Пригадую, як прибігли жони з ревом, а на возі – посинілий дітвак із роззявленим ротом. Спав, напившись молока, і так смертним сном застиг. Поклали його на солому, а самі вернулися, бо так розказав вуй Ферко. Мене він лишив. Притулив до рота дитині пеленку і подер її на тонкі пасма. Простяг їх мені, щоб оббігав ближні зворини й стелив ті цурбатки по траві.
Коли я вернувся, вуй стругав пищалку з бузини. А тоді, помолившись, почав тоненько на ній густи. І стали з ярків сповзатися гадини, клубилися на сволоках, на винній лозі й на колодязному колесі. Звивалися, сукалися одна в одну. Біліший за сорочку стояв вуй Ферко й пищалав у свою денцівку. Доки не приліз товстий, замохнатілий полоз і не вклався перед вуєм коло миски пареного молока. Тоді старий застромив за черес дуду і вклонився полозу, як чоловікові, і говорив йому облесні слова. Говорив, доки той не випив молоко й не луснув по мисці хвостом. І тої миті сороччина на череві дітвака ворухнулася, з рота піна пішла і явилася на світ гадяча головка, а далі й ціле гаденя вилізло. Хлопчик гикнув і влегшено заплакав…
Проща
Баба не проминала жодну прощу на Верховині, у Марамороші й на Унграх. І брала з собою його, «рендешного», як казали в її мадярських краях, онука. Себто – чемного, слухняного. А як там не бути чемним, коли ті гомінкі й строкаті здвиги дух забивали і вбирали очі до головооберту. З гір плаями стікали пістряві струмки святочно вбраного люду. І пішо, і кінно, і на скрипучих возах, і на милицях, і на коліщатах у дерев’яних коробицях, бо не одному горянину в лісі перебиває ноги. Ламкі голоси псалм пробивалися крізь зарості, проблискувала позолота парчевих хоругов. У долині ті живі бурчаки зливалися в гамірний потік, що в клубах куряви плив межигір’ям.
Розчервонілий від сонця й ходи батюшка в голові лави часом обривав молитовний славень і густо басив чисто світське: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості діра-а-а-а!» Людське річище здригалося й роздвоювалося, обминаючи прогнилу яму. Десятки голосів бездумно підхоплювали той глас: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості…» – і, схаменувшись, захлиналися сміхом. Веселий настрій ріднив натовп аж до самого храмового двору.
А там – ряснота й тіснява барв, як на лузі в першу косовицю. Літні чоловіки в червоно-коричневих або темно-синіх полотняних штанах, підперезаних хто гачником, а хто широким поясом, у який можна застромити і ніж, і люльку-піпу, і кисет з тютюном, і гроші, і свячену травицю для оберегу. На плечах вовняні жакети, лайбики без рукавів, кожушки з баранячою шерстю досередини. На головах – капелюхи-крисані, зваляні з кролячого пуху. На ногах – чоботи або постоли, згорнуті з клаптів овечої шкури й пов’язані аж під коліна ремінцями. Лише голота й жебраки в гумаках.