ЧОРТ І КОМУНІСТ

Розсердився Люципер на Дідька, аж ратицями тупотить:

– Ти бісів вилупку! – гримав він. – Допомоги від тебе чортма. Ледар ти, он що. Дрянь, валяка, лежебік та й узагалі чорт-зна що! Інші чорти трудяться, людей у гріх уводять, а ти? Навіть якого-небудь злиденного комуністика на гріх спокусити не здатен.

Дідькові це здалося несправедливим.

– Ваша Сатаненціє! – поклонився він. – Насмілююся звернути увагу, що праведника легше на гріх спокусити, аніж комуніста.

– Мовчи, достобіса!

– Єсть, Ваше Диявольство, мовчу, – виструнчився Дідько. – Дозвольте тільки зауважити, що спокусити можна лише того, хто уникає гріха. А комуніст – він же гріха не боїться. Обман? Та ж комуністи обманюють на ходу, почитайте лишень постанови останнього пленуму ЦК. Брехня? Гляньте у московську «Правду», там же навіть назва газети і то брехня. Убивство? Та що й казать, ви ж самі знаєте. Отож більшовика на гріх спокусити – це все одно, що воду підмочувати. Не вийде. Не втне Каїн Абля, бо тупа шабля. А зрештою, ось тут і вони, хай самі скажуть.

Сталін і Троцький, що тут же шкварчали на одній сковороді з Гітлером, схвально хитнули рилами.

Але Люципер не вгавав. Глянувши бісом на нещасного Дідька, він ревнув:

– А я тобі, чортове падло, наказую: не філософуй! І не мнися чортом! Негайно метнися на Землю і спокуси... ну, кого б то? Стривай, я ось у списки загляну.

– Але ж це неможливо…

– Хоч і неможливо, а ти зроби. Нема таких кріпостей, що б їх не взяли чорти. Придумай. Із шкури вилізь, гаспидський недоноску, а спокуси! Ось тобі адреса: товариш Вкравчук, редактор «Окупантського Життя» в Торонті. Умисне вибираю найпримітивнішого, щоб тобі легше було. Тільки ж гляди, паршива шерсть: сьогодні Великдень. Не спокусиш сьогодні, то завтра чорта з два. Ну, махай під три чорти! Осточортіло дивитися на тебе!

Великдень... Дружина товариша Вкравчука вже раніше несміливо натякала, що, мовляв, непогано було б ковбаси та хріну наготувати, гуску всмажити, бо «хоч служба твоя партійна, але ж не можна так...» Та тут товариш Вкравчук глянув на неї так суворо, як Громико на Паламарчука, і вона зразу ж замовкла.

– Я редактор прогресивної газети, і про всякі великодні празникування ти мені й не згадуй. Сказано: опіум!

На Великдень уранці товариш Вкравчук сів за свій редакторський стіл в «Окупантському Житті». А в той самий момент із підземки, що на розі вулиць Янг і Дандес, вискочив Дідько і свиснув на таксі.

Двері в кабінет товариша Вкравчука з грюкотом розчинилися і на порозі станув незнайомий мужчина.

– «Окупантське Життя» тут? – запитав він, і в його голосі чути було звичний тон начальника. – А хто тут Вкравчук?

– Вкравчук це я. А що таке?

– А що таке? – передражнив його гість. – Коли питають, значить, треба! – рубнув він, грізно нахмуривши брови.

Гість скинув пальто і, хоч на ньому й не було мундира, проте товариш Вкравчук зразу пізнав (досвід!), що діло тут щонаймні з аташе амбасади. Гість був невисокого росту, але кремезний і дебелий. Рухи владні, голос командний. З амбасади, комуністичне слово, з амбасади, а може, навіть з... Москви! Ух!

Гість роздягнувся і підійшов до товариша Вкравчука.

– Щось я тебе не знаю, – сказав він. – А може й зустрічав де в Києві чи в Москві, але важко всяку малеч запам’ятати.

Товариш Вкравчук не знав, на яку стати. Врешті, він обережно запитав:

– А ти... тобто, то значить, ви, хто такий будете?

– Ха, ха! – реготнув гість. – Хто такий, він питає. А може, документи тобі показати? Ой, гаряче б тобі стало!

Він почав свердлити товариша Вкравчука допитливим поглядом:

– Діла в тебе погані. Доноси на тебе є. Звітність запущена, пропагандивна робота шкутильгає. І кути ти дивишся? Адже в тебе під носом буржуазні націоналісти з Колосовою шури-мури завели, культобмін проти нас хитро обернули. Га? Ну, чого ти мовчиш? Говори чесно, по-більшовицькому!

Гість нахилився над товаришем Вкравчуком і люто зашипів.

– Ти знаєш, що ми тебе маємо в руках, і дороги назад тобі нема. А смикатимешся, то ліквідуємо, як ворожий елемент.

Товариш Вкравчук пополотнів.

– Змилуйтеся, – залебедів він. – Робитиму все, що накажете, чесне слово комуніста....

– Гляди ж, сволок, а то... раз! – і розчавимо, як вошу.

Виявилося, що гість – це товариш Хамлов, спеціальний уповноважений «Товариства культурних зв’язків з закордоном» і делегат до ЮНЕСКО та Об’єднаних Націй, тепер командирований до Канади для перевірки діяльности прогресивної преси. Звичайно, товаришеві Вкравчукові і невтямки було, що перед ним сидить не спеціальний уповноважений, а Дідько. Та й кому б, зрештою, таке в голову прийшло? Ні рогів, ні хвоста, ні запаху сірки. А все ж таки на товаришеві Вкравчукові перманентно трусилися штани, бо ж, видима річ, спеціальний уповноважений з Москви був для нього набагато страшніший від Дідька, а партійний контроль куди небезпечніший від пекла.

Та незабаром виявилося, що товариш Хамлов не такий то вже й страшний. Покричав, полаяв, а тоді перейшов на інше:

– Був я минулого тижня на ревізії в нашій прогресивній газеті в Нью-Йорку, – заговорив він мрійно. – Он де живуть люди! Редактор простачок такий, як і ти, але ж гуску яку його жінка засмажила! Ну, ти не уявляєш. Просто розкіш! От подобається мені такий редактор. Подумай: і гуска, і рибка, і ікра. А випивка яка! Розказати трудно. Це, я розумію, редактор прогресивної газети. Хороший парняга, клянусь бородою Маркса й лисиною Леніна. Хоро-о-ший! Свій в дошку! А жінка понапікала! Понаварювала! Ну... неймовірно!

У голові товариша Вкравчука блиснула спасенна думка. Адже, коли він тільки поговорить із своєю жінкою, то вона жінку нью-йоркського редактора за пояс заткне. Заткне!

– Ви, товаришу Хамлов, щодо обіду, зробіть ласку, не відмовтеся пообідати тут, у мене.

– У тебе? Ні, я де-небудь у місті пообідаю, у мене ще справи. Але ось що: попроси дружину, щоб вона на вечір що-небудь приготувала. Багато не треба. Навіщо? Ну, чарку горілки, ну, там кусок оселедця... А більш нікого в тебе не буде? Своїх хлопців тут нема? Скажу тобі по-правді: страшенно люблю в товаристві випити.

– Свої хлопці? – зразу повеселій товариш Вкравчук. – Знайдуться, як же!

– Партійні?

– Партійні, певно ж... Тільки...

– Що таке?

– Випити, звичайно, можна... – зам’явся товариш Вкравчук. – Тільки трохи незручно... Великдень сьогодні.

– Ну й що?

– Якось воно... не теє, не личить. Ми ж партійні. А Великдень – це ж... опіум.

– Ну, як собі знаєш. – нахмурився товариш Хамлов. – Не хочеш горілки пити, то хай буде по-твоєму. Ділами займемося, коли так. Що ж, почнемо ревізію...

– Та я ж нічого, – затрусився товариш Вкравчук, – я тільки так...

– Ладно, – обірвав його товариш Хамлов. – Я прийду ввечері. А діла наші – єрунда. Встигнемо. Завтра про це поговоримо, похмеляючись. Вклоняйся дружині і... словом, я на тебе спускаюся.

Про що говорив товариш Вкравчук із жінкою – невідомо. Відомо тільки, що ввечері стіл був так прибраний тарілками, полумисками, чарками і пляшками, що товариш Хамлов аж руками сплеснув:

– Оце так. Оце я розумію. Молодець!

Він утягнув ніздрями повітря, насичене вибагливими ароматами:

– А пахощі які! Що там у тебе в кухні, гуска?

– Порося! – гордо заявив товариш Вкравчук.

– Порося? – аж неначе злякався товариш Хамлов. – Давайте скоріше сідати, товариство!

Товариство було невеличке: заступник товариша Вкравчука товариш Москвієвич, керівник художньої самодіяльности товариш Вольний та ще два-три, але це були самі активісти, партійці неабиякі, із стажем, які служили колись вірно Сталінові, а коли скінчився культ його особи, стали служити його наслідникам.