Марк припинив усміхатися, проте обличчя продовжувало сяяти.

— Нічого.

— Десять гривень знайшов чи що? — Арсен випнув щелепу й діловито пошкріб пальцями цупку сивувату щетину. У його світлих очах вигравали бісики. — Той твій урок для розумників не скасували?

— Однієї задачі?

— Угу. Поназивають так, що мізки скиплять, поки згадаєш.

— Ти щось зробив! — Хлопчак не стримався та заплескав. — Щось придумав, так? Покажи мені!

Дід із незворушним виглядом тицьнув великим пальцем собі за спину.

— У твоїй кімнаті.

Марк рвонув коридором, Арсен неквапливо закрокував слідом. Коли дід зайшов до онукової спальні, хлопець, наморщивши лоба, підозріло оглядав дивну круглу конструкцію із прозорого пластику й фанери в діаметрі приблизно півметра, що стояла притуленою до стіни на його ліжку.

— Що це? — зиркнув на діда хлопчак.

— Те, що я обіцяв: установка для експериментального доведення теореми Піфагора, — Арсен узяв фанерний круг до рук, став проти вікна за крок від онука. У приклеєних до фанери плоских пластикових контейнерах хлюпала підсинена вода.

Марк насторожено вивчав круг, бачив вписані в нього Піфагорові штани з яскравим оранжевим прямокутним трикутником посередині, проте поки що не осягав, як саме ця конструкція допоможе в доведенні однієї з основоположних теорем евклідової геометрії.

— Як це працює? — збентежено запитав він.

Замість відповіді Арсен розвернув круг на 180° у вертикальній площині. Вода, тихо булькаючи, почала переливатися. У Марка щелепа відвисла. Хлопець умить усе збагнув.

— Афігєть! — Він поправив окуляри, кинув захоплений погляд на діда. — А-ФІ-ГЄТЬ! Діду, це просто бомба!

— Зрозумів? — блиснув міцними квадратними зубами Арсен.

— Та-а-к!

— Формули сам розпишеш чи допомогти?

— Сам! — вигукнув Марк. — Тут виходить, що цей… отам і отам води однаково, тобто… е… об’єм рівний, а тоді, ну… — Він гарячкував і не міг сформулювати думку.

— Почнеш із рівності об’ємів, — виваженим тоном мовив Арсен, — це якраз те, що доводить експеримент. Потім покажеш, що висота контейнерів однакова, три сантиметри кожен, і це дає нам змогу вийти на рівність площ. Ну, а оскільки площі в нас — квадрати, то…

— Та розумію, розумію я! — спалахнув хлопець.

— Добре. — Чоловік передав плескатий круг Маркові. — Забирай.

— Дякую, діду! Це нереально круто!

Арсен сухими на дотик пальцями скуйовдив хлопчакові волосся. Марк аж замлів від насолоди. Старий товстошкірий моряк не часто розщедрювався на вияви почуттів і ще рідше торкався до когось, тож хлопчак майже розтавав, коли дід так робив. У такі моменти Маркові здавалося, що він не такий, як усі.

Марк наздогнав дівчину за ґанком чорного входу Облуправління національної поліції, що на Хвильового, і, віддихуючись, закрокував поряд.

— Привіт!

— Привіт.

Соня скоса окинула поглядом загорнену в прозору плівку круглу фанерну дошку з приклеєними до неї квадратними ємностями із прозорого пластику, що її хлопчак тримав під пахвою, проте нічого не запитала. Лише всміхнулася невиразною, мовби вицвілою посмішкою. Зате Марк почувався так, ніби в жилах закипала кров.

— Ти бачила фотку, яку я скинув?

— Бачила, — відповіла вона.

Наступні запитання посипалися, наче із розірваного мішка зерно.

— І що? Чому не відписала? Ти впізнала її? Це вона? Це та стара?

Перед тим як відповісти, дівчина помовчала.

— Не знаю.

— Тобто не знаєш? — завівся Марк. — Це вона чи ні? — Соня не озивалася, поринувши в роздуми. Хлопець гарячкував: — Я вчора півдня просидів у бібліотеці! Жінка працювала фотографом у «Червоному прапорі», тож я перелопатив цілу купу газет і відшукав її фотку на привітанні з ювілеєм. Я не розумію, чому ти не можеш упізнати її!

— Якого року фотографія? — запитала дівчина.

— 89-го. — Хлопець труснув головою та виправився: — Тобто ні, 87-го.

— Я зустріла жінку 2011-го. Ти ж розумієш, скільки років їй тоді було… тобто скільки мало би бути, якщо це одна й та сама людина.

Марк насупився, схилив голову, через кілька кроків переклав фанерний лист під іншу руку. Соня трохи почекала та повторила запитання:

— То скільки?

— Вісімдесят чотири, — нерозбірливо пробубнів хлопець.

— Я подумала, що їй трохи більше ніж сімдесят, але помилилася. І тут нема нічого дивного: іноді літні люди у вісімдесят здаються сторічними, а іноді на десять років молодшими, — вона обернулася до Марка. — Ти скинув мені фотографію тридцятирічної давнини. Що ти хочеш почути? Подивись, яким був твій дід тридцять років тому. На скількох фотках ти впізнав би його, якби не знав, який він вигляд мав молодшим?

— Але… — збляклим голосом спробував заперечити Марк. Він хотів сказати, що виявлена ним фотографія — якщо брати до уваги вік старої на момент зустрічі із Сонею, — насправді не тридцяти-, а двадцятичотирирічної давнини, проте змовчав, розуміючи, що такі аргументи були би голослівним прискіпуванням. Цілком імовірно, що опублікований у газеті знімок зробили задовго до того, як Соломії Соль виповнилося шістдесят.

Соня не слухала хлопця й говорила далі немов сама до себе.

— У жінки на фото інша зачіска, ще не сиве волосся, я не бачу кольору очей, і вона повніша. Так, якщо зважати на те, що минуло чверть століття, вона може бути тією, що вийшла до мене з ліфта. Може, вона схудла, підстриглася й не так дуже постаріла. Але може й не бути. Це може бути зовсім інша людина. — Вона стенула плечима. — Я не знаю…

Далі до школи йшли мовчки. Рештки невихлюпнутого роздратування зав’язли в хлопцевих грудях і тепер роз’їдали його зсередини. Як він міг про таке не подумати? Одначе ще більш дошкульним за усвідомлення власної короткозорості здавався розпач від чергового глухого кута.

За кілька кроків від шкільного ґанку Марк озвався:

— Чекай. — Він опустив фанерний круг на ступню та долонею притиснув його край до стегна. — Ти згадувала, що твоя мама працює в Перинатальному, так?

Соня зупинилася.

— Так.

— Коли вона влаштувалася?

— Щойно ми переїхали. 2011-го.

— Це ще не все, що я зміг нарити. В одній із газет я натрапив на некролог. У Соломії Соль була дочка, Анна Ярмуш. 4 січня 1989-го вона народила дівчинку, Софію, але майже відразу потому померла: я не знаю, чи в день пологів, чи наступного дня. Тобто це десь 4-го або 5-го січня. Я розумію, стільки часу минуло, але мали би зберегтися якісь записи. Жінки не щодня помирають під час пологів. Можливо, в Перинатальному досі працює хтось, хто пам’ятає, що тоді сталося.

— Ти хочеш, щоб я розпитала в мами?

Марк покивав. Соня зауважила:

— У місті є ще один пологовий будинок.

— Серйозно?

— Так.

Хлопець зітхнув. Отже, шанси ще менші.

Дівчина підколупнула нігтем прозору плівку на фанерному дискові й запитала:

— Це що в тебе?

— Нічого, — відмахнувся Марк. — У нас сьогодні урок однієї задачі з геометрії, то ми з дідом дещо придумали. — Він підхопив установку й рушив до шкільного входу. На ґанку, коли вони вже розходилися, Марк повернув голову до Соні й серйозно промовив: — Ну, ти однаково запитай. Раптом твоя мама щось дізнається.

На великій перерві хлопці з 8-А оточили Марка біля сходів у вестибюлі третього поверху. Хлопчак не задкував, але глянути на них остерігався. Лише раз окинув усю ватагу швидким позирком. Довкола нього згуртувалися майже всі, хто прийшов того дня до школи. Наперед виступили Лямчик із Божком.

— Ну що, пухлий, признавайся, — вишкіряючись, почав Олег Божко.

Марковим тілом піднялася хвиля жару.