Лизавета Кардиналовська

ЗАГИБЕЛЬ ЩАСЛИВОГО МІСТА

В кабінеті важкі різьбляні меблі. На всьому відбиток не смаковитої пишноти і трафарету моди.

Арк відчував, що його історія виглядала тут надто неймовірно. Золоті речі мають пробу, щоб запевнити в своїй коштовності – Арків скарб не мав проби.

Дві байдужі людини, що сиділи навпроти за столом, здавалося, не йняли віри жодному його слову, Арк бачив, як гинула надія примусити їх повірити у винайдене чудо. В руках цих тупих людей були його слава, його багатство.

І Арк з тремтінням розгортав перед ними таємницю далекого острова Редрот. Оливцем він накреслював на мапі шлях до невідомого і бажаного.

– Починаючи звідси, – Арк на мить затримав оливця, – шлях стає важкий і небезпечний, і пароплави огинають його геть на північ. Коло підводних скель оточило острів і робить його неприступним з боку моря. Другий шлях – повітряний, але тут інша перешкода змушує авіяторів далеко обминати острів. Напівзгаслий вулкан викидає клубки задушливого газу, що отруює атмосферу на багато миль навколо. Саме ця неприступність для досліду утворила в науковому світі помилкову уяву про цей острів. В дійсності отруйні легкі гази з вулкану, піднімаючись угору, зовсім не отруюють повітря на самому острові і дають змогу існувати там цілому народові. Острів Редрот – маленький замкнений світ – скалка загиблого багато віків тому материка. Доля була ласкава до мене: в м’якій кабіні розбитого аероплана, з пораненою головою і газом отруєними легенями, я, проте, лишився живий. Я знаю, як хистко побудовано цю історію. Я знаю, що мій винахід кожний вчений вважатиме за казку, бо єдиний доказ, що я маю – це мізерна жменька золотого піску.

З шкіряної торбинки Арк висипав на стіл блискучі жовті грудочки. Це його остання ставка.

Важка павза, спинивши подих, причаїлася в кімнаті. Арк з розпачем глянув у вікно, де билася в шибку велика зелена муха, і всміхнувся їй із співчуттям, бо бачив спільність їхньої долі. Осяйний світ був для нього закритий тупістю цих двох людей.

Але, коли пожадливі пальці почали зважувати, мацати золотий пісок – Арк зрозумів, що потрапив влучно.

– Тридцять, сорок відсотків щирого золота!

– О, не менше! Це зовсім неймовірно, зовсім нечувано, – і на Арка дивилися дві пари очманілих очей.

Збадьорений, він продовжував:

– Життя цього острова незбагнене, як парадокс. Воно догори ногами перевертає уяву про ступні розвитку людської культури. Історія нашої культури знає пару, електрику, радіо, тільки зараз шукаємо ми закони використання атомної енергії. На цьому острові електрики, наприклад, ніколи не знали. Через неї переступили. Так само, як первісна людина, не знавши примітивніших законів фізики і хемії, зробила найбільший у світі винахід – засіб здобувати вогонь, на цьому острові знайшли закон використання атомної енергії. Але прикласти її широко маленький світ не має потреби.

Їхня культура не подібна до жодної. Я можу ще розказати...

– Про золото, Арк, про золото, – перебив нетерпляче гладкий і лисий Голлар.

– Нас цікавить... адже мета нашої наради... нашої майбутньої експедиції, – змішався другий.

– Вам, Арк – слава винаходу, вчені степені, а нам – золота земля Редрота, – вилискуючи золотом зубів, перебив знову Голлар.

Арк бачив перед собою напружені жадобою обличчя, а деревляні леви на поруччях фотелів хижо щерили зуби.

Арк зрозумів, що продав Редрот, але перспектива слави збудила в ньому чванливість людини, що досі не знала успіху. Долю маленького світу вирішила тупа пожадливість двох фінансистів і Аркова пиха.

– На цьому золотому ґрунті, – промовив Арк, байдуже поклавши на долоню блискучі зернята, – побудовано місто, єдине місто маленького материка – Ао-Гол, що їхньою мовою є Щасливе Місто. Гігантська гребля, що на протязі багатьох миль оточує острів, захищаючи від наступу океану, містить величезний відсоток золота. Мало не все золото Редрота скупчене тут. Це єдиний вжиток, який знайшли островитяни для коштовного металу.

Арк підвів очі і побачив, що Голлар слухав, напружено розкривши рота. Синій сигаровий дим прозорим сяйвом оповив його лисий череп, і Арк подумав, що він подібний до Мамони в картині Уоттса.* Відчувши гидливість, він скинув з долоні жовті крихітки, і на мить в ньому спалахнуло бажання подражнити і допекти цим самовпевненим людям. Вони вже вважали Арка з його безцінним скарбом за свою власність, і він міг би зруйнувати їхні мрії, коли б відмовився від їхньої допомоги, від свого плану експедиції на острів Редрот, заховав назавжди одному йому відому таємницю шляху.

На одну мить...

Арк вхопився рукою за серце, відчувши майже фізичний біль. Муха все ж була щасливіша його – вона вже не билася об шибку, бо знайшла інший вихід до привабливої мети. Арк іншого виходу не мав.

– Ну, – нетерпляче повів плечем Голлар, а Сервік напружено витягнувся вперед.

– Кумедніше за все, – заговорив Арк, – що цих людей зовсім не цікавить золото. Вони навіть не роблять з нього прикрас, бо вважають його жовтий блиск за вульгарний і неприємний для ока. Про гроші вони не мають жодної уяви. Коли я показав їм кілька монет, що збереглися по кишенях мого одягу, і сказав, що на ці покотела у нас можна придбати цілком усе, вони страшенно реготалися і ніяк не могли зрозуміти, на що ж ці цяцьки вживає і що робить з ними той, хто замісць якогось виробу або взагалі потрібної речи одержує їх. Для них цілком незбагнена величезна умовна вартість золота.

Вони приносили мені шліфовані у воді самородки і всміхалися, бачивши моє захоплення і пожадливість. У великому басейні я складав цю купу золота. Я впивався блиском скарбу, гадаючи, що в світі немає над мене Креза.

Але поволі ця маса золота і недбайливість до нього островитян потупили мою зажерливість. Часто, лежачи на березі, я бавився, кидаючи в воду навкопить камінчики, вже однаково байдуже плескату гальку і важкий самородок. Золото загубило для мене зачаровання багатства.

Єдина думка про повернення, про сенсацію мого винаходу, про славу не давала мені спокою. Повітря і вода – я мав скористатися з цих шляхів, як умів. Але островитяни не вміли літати. Небо над ними було отруєне, і птиці не жили на Редроті. Я не бачив там жодної істоти, яка б мала крила. Повітря було неприступне. А коло підводних скель, де вода хвилювалася і кипіла, утворюючи вири, погрожувало розбити вщент кожну судину, що наважилася б прорвати його.

Щасливе Місто ставало мені за ненависну в’язницю.

І нарешті я наважився.

Я взяв золота стільки, скільки міг умістити легкий парусник – єдине, чим користувалися островитяни на воді.

Мій план був нескладний. Я сподівався видертися з погрозливого кола, вийти в одкрите море і зустрінути пароплав, що підбере мене і одвезе на материк.

Доля й на цей раз була прихильна до мене.

Правда, в морі я опинився на міцно збитому днищі парусника, розбитого геть, поранений, без краплини води. Пришита до поясу торбинка з жменькою от цього піску – це було все, що лишилося від мого багатства. На щастя вітер відгонив мене на північ. І через багато-багато днів, – непритомний, я не лічив їх, мене підібрав пароплав «Рейл». Я збрехав якусь правдоподібну історію, бо знав, що дійсній не повірять. Наука потрібує точних доказів, а я не мав нічого...

– Проте цей шлях для експедиції здається мені незручний, – діловито зупинив Голлар.

– Так… знаєте, це не зовсім... того... зручно... – промимрив Сервік.

Арк усміхнувся.

– В цьому місці, – вказав він на мапу, – коло з рифів майже перерване. Воно настільки вузьке, що його може перестрибнути «морська блоха».

– Морська блоха? Причому тут взагалі блоха? – відчувши глум, запитав з роздратованням Голлар.

– Останній винахід техніки. Моторний човен, що може відриватися від води і перестрибувати віддалення в кілька десятків метрів.