Багато людей, що стояли біля них, закивали головами. Дехто дивився на Фабіана та його друзів і всміхався. Потім знов загримів орган, і відправа закінчилась.

Помаленьку люди стали розходитися по домівках — обідати, прибирати після бурі й міркувати про своє подальше майбутнє. Фабіан і його друзі попрощалися зі своїми однокласниками. Турд нерішуче підійшов до Фабіана й кашлянув.

— Я… — мовив він і затнувся. — Е… — і йому знов неначе заціпило. Вочевидь, для нього це таки було важке випробування. — Мені прикро, що я так погано з деким із вас повівся, — одним духом випалив він.

Тоді знов прокашлявся, ніби наміряючися сказати щось іще, і човгнув ногою, але не здобувся більше ні на слово. Фабіан якось збентежено всміхнувся, той — теж.

— Забудьмо все це, Турде, — сказав він. — Побачимося завтра в школі.

Турд полегшено зітхнув.

— Побачимося завтра, — відповів він і хотів було простягнути Фабіанові руку, одначе схаменувся й тільки почухав нею голову. — Бувай, — сказав він, крутнувся на підборах і вийшов разом зі своїми батьками з церкви.

Фабіан дивився йому вслід. Недруг, що попросив вибачення, вже, мабуть, не був недругом, але чи міг він коли-небудь стати другом? Поживемо — побачимо.

Разом із Понтусом, Розою та Райном Фабіан піднявся на дзвіницю, щоб поговорити з Феліксом. Ангел знов сидів на сонячній смузі й, здавалося, був задоволений.

— Навіщо ти впустив срібну шпору в лабіринт? — спитав Фабіан. — Виходить, тепер у нього знов дві шпори, й він почне усе спочатку.

— Хто каже, що я її впустив? — спитав Фелікс і розтулив кулак. На долоні поблискувала срібна шпора. — Я скористався монетою. І це, очевидно, спрацювало.

Він віддав срібну шпору Фабіанові.

— Бережи її, — сказав він. — Ти знаєш, як нею користуватися. Вона, певно, належить якійсь родині. І, здається мені, чи не Берґгаммерам!

Аж тут вони почули, що на галерею сходять Франс і Віта. Батькам кортіло побачити пана Фікса, про якого розповідав Фабіан. Діти зблідли й у відчаї глянули на Фелікса, а той стенув плечима.

— Нехай ідуть, — тільки й мовив він.

Зайшовши у дзвіницю, Франс і Віта широко й радісно всміхнулися. Вони подали Феліксові руки, щоб відрекомендуватися й подякувати. І на превеликий подив дітей на тому місці, де стояв їхній Фелікс, як із води виріс молодий рудоволосий чоловік у світлому літньому вбранні. Щоправда, без крил.

— Фелікс Фікс, — сказав він, потискаючи руку Франсові та Віті. — Радий познайомитися.

Вони трохи погомоніли про се про те, і Франс та Віта безліч разів йому дякували. Врешті-решт вони запросили його додому на сніданок. Фелікс чемно відмовився. Мовляв, він уже з кимось домовився. Але якось іншим разом залюбки поснідає. Франс і Віта взяли з нього обіцянку довго не зволікати та й пішли собі.

Коли вони зникли, Фелікс обернувся до Фабіана та його друзів, що не зводили з усієї цієї сцени поглядів. Перед дітьми знов постав малий херувимчик: як тільки він побачив їхні обличчя, між дзвонами задзвенів зухвалий сміх.

— Не стійте, мов ті бевзі, пороззявлявши роти, — сказав він. — Я був таким, яким ви мене собі уявляли після Фабіанової розповіді, тож немає нічого дивного. Але для вас я назавжди хотів би лишитися Феліксом, достоту таким, як зараз, хоч згодом мені й доведеться стати інакшим.

Потім він спровадив дітей додому снідати. Фабіан, що два дні не їв нічого, крім маленького марципана, відчув голод. Одначе Фелікс його затримав.

— Вернися до дванадцятої, — сказав він. — Нам ще треба буде дещо зробити. До того ж тут має відбутися невеличка церемонія.

Удома Франс і Віта мали що розказувати.

Юнсона і секретаря було знято з дзвіниці й посаджено під арешт у маєтку бурґомістра. Вони, здавалось, не дуже розуміли, що відбувалося. Очевидно, в їхніх головах ще довго будуть бамкати церковні дзвони.

Побалакавши з поліцейським, Франс дізнався, що ті збиралися когось схопити, і, виявилось, напали на слід інтернаціональної ліги викрадачів творів мистецтва. Їхній верховода, багатий комерсант, перебував і досі на волі. Його розшукували по цілому світу, але його важко було заарештувати, оскільки він весь час змінював свою ідентифікацію. Той верховода був відомий як Викрадач Ангелів, бо часто крав мистецькі твори з зображеннями ангелів. Фенвік — то лише одне з багатьох імен, до яких він вдавався, а нині він знов мовби провалився крізь землю.

Бурґомістр Кресп також сидів під арештом і був готовий давати свідчення поліції. Він волів підсумувати все, що накоїв, і понести покарання за співпрацю з викрадачами творів мистецтва.

Потім Фабіан дізнався про зруйнований міський мур. Франс ходив ближче його роздивитися і говорив із людьми, що були свідками чудернацького поєдинку.

— А знаєш, що ми виявили, як підійшли до екскаватора? — спитав Франс.

Фабіан похитав головою.

— Обгорілі рештки, але жодної людської жертви, чого ми так боялися, — вів далі Франс. — Той, хто намагався зруйнувати міський мур, напевно, вибрався з екскаватора. Але мотор наскрізь було пробито масивним старовинним камінним списом!

О пів на дванадцяту Фабіан вирушив до церкви. Він знов побіг через майдан до входу в церкву з західного боку. Минаючи водограй зі статуєю лицаря, він завернув, щоб привітатися з лицарем Вовком.

Коли він стояв і дивився на статую, йому здалося, ніби там чогось не вистачало. Але чого? Фабіан заплющив очі й спробував уявити собі статую такою, якою вона звичайно була. Він дуже виразно побачив обладунки, щит, меч і спис… Спис! Саме його не вистачало. І він згадав, як батько розповідав про двобій перед міським муром.

Екскаватора знищив камінний спис.

Дивне відчуття охопило Фабіана. Його кидало водночас то в жар, то в холод. Легенда про Михаїла і дракона, дзвони й Вовчі Гори… Все це промайнуло в його голові.

Невже церковні дзвони покликали лицаря Вовка повернутися достоту так, як і тоді, давно-предавно? Невже він зійшов із п’єдесталу й сам виступив проти свого найлютішого ворога, урятувавши місто вдруге? Хлопець зиркнув на Вовка, а тоді на перстень у себе на пальці.

— Чи це сталося тому, що я вас покликав? — спитав він. — І хоч ви знов нас добряче налякали, я пишаюся тим, що я ваш родич!

Фабіан підняв руку для вітання. Довкола водограю мерехтіло сонячне проміння. Йому здалося, що статуя ледь помітно кивнула головою, але він не був того певен.

Коли Фабіан знов зайшов у церкву, його зустріла глибока тиша. Він розглянувся по нефові, де панував безлад.

Потім його погляд упав на каплицю Фенріса. Сьогодні збігав термін поновлення угоди; він розгадав загадку — тайник має бути в каплиці. Фабіан підійшов до неї, відчинив ґратки й зайшов усередину. Там він заліз на саркофаг і став його обмацувати. Далебі десь тут має бути зелений камінь. Його так захопили пошуки, що він не помітив, як збіг час.

Зненацька над ним упала темна тінь, і він глянув угору. В кінці саркофагу стояв Оксамитовий Лицар, хоч вигляд він мав украй жалюгідний. Чорний оксамитовий костюм звисав на ньому обгорілими штріпками, а білого капелюха не було й близько. Шкіра на ньому злазила та облуплювалась, але темні окуляри й досі сиділи на носі. Одначе неважко було помітити, що він задумав щось лихе.

Нараз Фабіан згадав слова одного з ангелів: «Нехай він ніколи не заходить у каплицю. Бо тоді всім нам буде непереливки!» А тепер він був тут.

— Я знав, що тобі захочеться сюди прийти, — засичав Оксамитовий Лицар. — Як ти насмілився зганьбити мою могилу! Вона таки моя, навіть якщо я ніколи не лежатиму тут у подобі Фенріса. — Він облизав потріскані губи й захрипів далі: — Мабуть, знов Фелікс утнув дурницю, дозволивши мені піти. Може, Вовк мене й зупинив, але й цього разу не вбив. Чому? Проклятуще ваше співчуття!!! Я можу відомстити за себе лише єдиним способом, цебто забрати тебе з собою! Я не буду тебе вбивати, о, навіщо, то було б надто просто. Я заберу тебе з собою! Ти довіку змушений будеш валандатися там, де валандатимусь я. Ми — однієї крови, і ти це мусиш визнати!