ОПОВІДЬ АРТУРА ҐОРДОНА ПІМА

ПЕРЕДМОВА

Кілька місяців тому, коли я повернувся до Сполучених Штатів, переживши в Південному океані та деінде багато дивовижних пригод, про які розповім далі, випадок привів мене у невеличке товариство джентльменів з Річмонда, штат Віргінія, і вони виявили глибокий інтерес до всього, що стосувалося країв, де я мандрував, наполягаючи, щоб я видав свою розповідь друком. Проте я відмовлявся це зробити, і то з кількох причин: були серед них і причини суто особисті, – вони стосувалися одного мене, – і причини іншого характеру. Скажімо, мене стримувало таке міркування: оскільки протягом більшої частини своїх мандрів я не вів щоденника, то чи зумію я, спираючись лише на пам’ять, викласти події так послідовно і так до ладу, щоб вони й здавалися не менш правдивими, ніж були (тут не йдеться про цілком природні й неминучі перебільшення, до яких ми залюбки вдаємося, коли розповідаємо про життєві випадки, які справили на нас незабутнє враження і глибоко схвилювали нашу уяву). Друга причина: події, про які я мав розповісти, видаються настільки незвичайними і чудесними (та й ніхто, з огляду на обставини, не міг би підтвердити правдивість моїх слів, крім хіба одного свідка, але й той напівіндіанець), що я міг би сподіватися лише на віру з боку своєї родини та тих друзів, котрі, знаючи мене все життя, не мають підстав сумніватися в моїй правдивості, тоді як широка публіка найімовірніше поставилася б до моєї щирої оповіді як до безсоромної, хоч і мудрованої вигадки. Проте чи не найголовнішою причиною того, чому я не здався на умовляння доброзичливців, була невіра у свої таланти.

Серед віргінських джентльменів, які виявили надзвичайний інтерес до моїх розповідей, а надто тих, де йшлося про мої вимушені мандри в Антарктичному океані, був містер По, якого незадовго до нашої з ним зустрічі призначили редактором “Південного літературного вісника”, щомісячного журналу, який видавав містер Томас У. Уайт у Річмонді. Він, як і інші, наполегливо радив мені приготувати повний звіт про все, що мені довелося спостерегти й пережити, і покластися на проникливість та здоровий глузд читачів – і він переконливо доводив, що хай би як невміло виклав я свої думки, сама невправність автора, якщо така матиме місце, забезпечить книжці більше шансів бути прийнятою як правдива оповідь про дійсні події.

Та попри його наполегливі умовляння, я так і не зважився зробити, як він мені радив. Згодом він запропонував (переконавшися, що я затявся на своєму), щоб я дозволив йому описати мої найперші пригоди, – він, мовляв, ґрунтуватиметься на викладених мною фактах і надрукує їх у “Південному віснику” як художню повість із вигаданим сюжетом. Я не бачив підстав не погодитись і поставив тільки за умову, щоб у повісті було використане моє справжнє прізвище. Отже, два уривки з цієї нібито художньої повісті з’явилися друком у січневому та лютневому номерах “Південного вісника” за 1837 рік, і для того щоб ніхто не засумнівався в белетристичності згаданого твору, в змісті журналу біля вищеназваних уривків було вказане прізвище містера По.

Читачі сприйняли цю літературну хитрість зовсім не так, як я собі припускав, бо, незважаючи на видимість вигадки, якою так майстерно була замаскована розповідь про деякі з моїх пригод, надрукована у “Віснику” (причому жоден факт не був змінений чи спотворений), я виявив, що читачі зовсім не схильні сприймати її за вигадку, і на адресу містера По надійшло кілька листів, де висловлювалася тверда переконаність у протилежному. Звідси я дійшов висновку, що за самою своєю природою факти моєї розповіді містять у собі достатньо доказів своєї правдивості, і мені не слід аж надто остерігатися недовіри з боку моїх читальників.

Після наведених вище роз’яснень неважко буде зрозуміти, яка частина з поданого нижче належить власне мені; навряд чи хто засумнівається й у тому, що на кількох сторінках, які написав містер По, не змінено й не спотворено жодного факту. Навіть тим читальникам, які не гортали “Вісника”, немає потреби вказувати, де закінчується його частина і починається моя; різниця в стилі відразу впадає у вічі.

Нью-Йорк, липень, 1838 р.

А. Г. ПІМ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Мене звуть Артур Ґордон Пім. Мій батько був шанований купець – він торгував морським начинням у Нантакеті, де я й народився. Мій дід по матері служив повіреним у справах і мав велику практику. Йому в усьому щастило, і він нажив чимале багатство, успішно вкладаючи гроші в акції Едґартонського Нового банку, як тоді його називали. Вдавався він і до інших вигідних оборудок, з усього маючи добрий зиск. До мене він прихилився явно більше, ніж до будь-кого зі своїх родичів, і я мав тверду надію успадкувати більшу частину його багатства. Коли мені виповнилося шість років, дід послав мене до школи старого містера Рікетса, однорукого джентльмена з ексцентричними манерами – його добре знає чи не кожен, хто бував у Нью-Бедфорді. Я навчався там до шістнадцяти років, а потім перейшов у “академію” містера Е. Рональда, що стояла на вершині пагорба. Тут я потоваришував із сином морського капітана Барнарда, який служив у корабельній компанії Ллойда та Реденберга, – містера Барнарда теж добре знають у Нью-Бедфорді, а в Едґартоні, я певен, у нього чимало родичів. Його сина звали Оґастес. Старший років на два від мене, він уже ходив із батьком на китобійний промисел на “Джоні Дональдсоні”. Оґастес любив розповідати мені про свої пригоди на півдні Тихого океану. Я часто бував у нього вдома і проводив там цілі дні, а іноді й ночі. Ми вмощувалися вдвох на ліжку Оґастеса, й він докладав усіх зусиль, щоб не дати мені заснути до світанку, розповідаючи про дикунів з острова Тініан та з інших островів, де він побував під час своїх мандрів. Я не міг не захоплюватися його оповідками і поступово відчув неподоланне бажання самому вирушити в морські мандри. Я мав вітрильника, що називався “Аріель”, вартістю в сімдесят п’ять доларів, з невеличкою каютою і споряджений як шлюп[2], – яка була його тоннажність, я не пам’ятаю, але десятеро людей поміщалися на ньому без тисняви. На тому човні ми мали звичай здійснювати найбожевільніші виправи, і, згадуючи про них, я дивуюся, що досі живий.

Замість вступу до головної й набагато розлогішої частини своєї оповіді я розкажу про одну з таких шалапутних пригод. Одного вечора в капітана Барнарда відбувалася гульня, і ми з Оґастесом добряче нализалися. Як завжди в подібних випадках, іти додому мені не хотілося, і ми вдвох уклалися на його ліжку. Він, як мені здалося, заснув дуже мирно, не сказавши на свою улюблену тему жодного слова, – коли пиятика закінчилася, була майже година ночі. Минуло, може, з півгодини відтоді, як ми лягли, і я вже почав дрімати, коли Оґастес раптом підхопився на ноги і, вибухнувши страшною лайкою, заприсягся, що жоден Артур Пім із тих, які існують у християнському світі, не примусить його спати, коли з південного заходу віє такий чудовий бриз. Я був здивований, як ніколи в своєму житті, бо не знав, чого йому треба, і думав, що він геть утратив тяму від випитого вина та інших трунків. Одначе далі мій друг заговорив цілком розважливо. Мовляв, я вважаю, що він п’яний як чіп, але він тверезісінький. Йому просто обридло, провадив Оґастес, валятися в ліжку, немов ледачий пес, у таку дивовижну ніч, і зараз він одягнеться й поїде прогулятися на човні. Не знаю, що зі мною сталося, але не встиг мій приятель вимовити ці слова, як я відчув неймовірне збудження й радість, і його безумний намір видався мені найрозумнішим і найдотепнішим у світі. Надворі завивав майже штормовий вітер, і було дуже холодно – наближався кінець жовтня. Одначе я підхопився з ліжка в пориві справжнього екстазу і заявив, що я теж не з полохливих; і мені обридло валятися в ліжку, як ледачому псу, і заради розваги я готовий учворити яку завгодно вихватку, і жоден Оґастес Барнард із Нантакета не звинуватить мене в боягузтві.