Отже, того пам’ятного ранку Хома Прищепа прокинувся, згадуючи нічний сон: як за свої грубі гроші на ярмарку в районі купив чорта на свою шию, чорта з блискучими ріжками та з гостренькими ратичками, а той чорт уві сні виявився зовсім не чортом, а рідною жінкою. Після такого сну грибок маслючок неначе м’яло облизав і кричить із заплющеними очима:

— Гей, ти, за Хомою Хомихо, й чого мені отаке наснилось лихо?

Розплющився, а Хомиха стоїть коло печі з рогачем, брови летять над очима, наче чайки над морями, й вуста її схожі на молоденького усміхненого місяченька.

— Яке лихо? — питає жінка, й слова ж її такі солодкі, хоч у кутю замість меду їх сип.

А Хома з ліжка дивиться на жінку біля печі — й очі його ширшають і ширшають, наче зсередини надимаються, вже, либонь, третину обличчя зайняли, вже, дивись, на обличчі не вмістяться й попадають на долівку, як полумиски з мисника. Й не озивається, наче голос йому вкрадено шахраями й пропито ні за пучку рубаного тютюну.

— Чи ти, Хомо, лигнув язика з радості, що на долонях волосся проросло, й не хочеш признатися? — сокоче Мартоха.

А рот у хазяїна мовчить, як ота зозуляста курка, що навіть із пір’ям здохла.

— Ти, Хомо, зранку якийсь наче письменний, тільки не друкований.

Очі в Хоми скачуть, наче собаки, що на Йордань по слизькому льоду біжать.

— Та що, чоловіче, з тобою сталось, що ти вже і не підтакувач, і не суперечник?

Звівся грибок маслючок із ліжка, наче п’яний відірвався від бочки з брагою, по хаті сюди ник, туди ник — і все до жінки приглядається, як би приглядався до хвіртки без брами та до вікон без шибок. Далі скрадливо підступив до господині, обмацував, бубонів:

— Ге, либонь же, два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка...

— Чого ти, Хомо, такий, що тебе ні до сака, ні до бовта? Ось рогачем уперіщу, то матимеш ума стільки, як нема!.. Ото позичився Одарці Дармограїсі за телицю!.. Ото знатимеш, як мати за пасію аж французьку горлодерку!.. Ото знатимеш, як по гемонських Америках їздити, бо раз дурень — вдома сиди й кругом гляди!..

— Хоч би ти, Мартохо, і як пащекувала, а воно світиться!

— Яка холера світиться?.. Хе, розумний, як Соломонів патинок!.. Де світиться?

—Та сяйво світиться довкола твоєї голови, Мартохо!

— Цур тобі й пек, чи не буря тебе вивернула? — Й Мартоха злякано мацнула пальцями свою голову й так скривилась, наче боялась опектися. — Яке сяйво?

— Немов тобі в голові свічечка горить ота, що сама гола ходить, а за пазухою сорочку носить, а над волоссям срібний дим стоїть.

—Срібний дим, кажеш?

— Ага, отой півень, що сидить на осиці, підняв угору косиці.

Мартоха злякано в дзеркало полупала — і в неї від перестраху одмінилось: і хапун, і сапун, і над сапуном моргульці, і над моргульцями галява, і над галявою ліс. Далі від дзеркала до Хоми обертається — й оті її кругленькі й маленькі, якими до неба докинеш, а через хату не перекинеш, уп’ялись у грибка маслючка, мов кажани:

— Яке сяйво? Ти в собак навчився брехати чи сам собак учиш? Я не бачу...

Й заплакала Мартоха, а Хома вражено водив очима, наче злодій по ярмарку.

— Ой, людоньки, кожен би сказився після тієї гидольної Америки. Сказився й Хома, а тепер хоче кіз кувати, сам себе підводить, мов дурного під монастир. Це ж, Хомо, тобі лікуватись треба, хоч, може, ніякі ліки й не зарадять.

— Та правду кажу: сяйво! — гримнув грибок маслючок голосом, наче ціпом по залізному току.

— Чи я свята, щоб у сяйві ходити? — схлипувала Мартоха, поглядаючи в дзеркало й ніякого сяйва не бачачи.— Хіба я Божа Матір? Чи великомучениця? Я — Мартоха!

— Та не брешу: німб! — ударив чоловік голосом, наче громом у грозу.

— Стерявся розуму, тепер нема в мене годувальника й заступника, тепер він уже як отой клад, що хто не покладе, відти не візьме!

— Повір, Мартохо, я не той Хома, що і в світі нема, сяйво бачу.

— Е-е, був ти чоловік як чоловік, поки в тебе хомопоклонники не завелись, ото вони й пошили тебе в того хазяїна, в якого з воза й колесо украдуть.

Укмітив Хома, що до рідної жінки говорити — як до того пня, і, не вмиваючись і не снідаючи, надумав дати драла з хати. Обернувся в порозі — стоїть Мартоха, за ріжок столу рукою тримаючись, а довкола її голови прозоре сяйво срібне куриться, наче димок над згаслим багаттям, наче туманець у лузі, хай би трясця побила Мартоху, котра не вірить і сама не бачить свого німба!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

Лихий, мов смалений вовк, якому на хвіст мисливці сипнули солі, вже за ворітьми Хома звів очі від землі. Звів, наче камені піднімав, та й очам своїм не повірив, а не повіривши — й заплющився. Може, ото правду казала рідна жінка про хомопоклонників, що засипали Яблунівку бовванами, а боввани виглядають із бур'янів та з калабань? Розплющився грибок маслючок, знову глянув довкола себе...

Таки не привиділось, таки не мана, таки насправжки!

Ранкове сонце світило над селом, співали півні, повітря було міцне, як первак із бурячихи в їхньої самогонниці Вівді Оберемок. Уздовж вулиці росли тополі та верби, а над тополями й вербами м'яко так палахкотіло чи то полум'я, чи то ореол світився. Сяйво над деревами було відмінне від сяйва над головою рідної жінки Мартохи, бо, як то мовиться, жінка — не дерево, а дерево — не жінка.

Трохи оговтавшись, Хома рушив уперед, не перестаючи дивуватись не тільки з дерев, а й сам із себе. Якщо таке сяйво завжди палахкотіло над верхами дерев, то чому не помічав раніше, а тільки сьогодні? Та й з рідною жінкою Мартохою — чому раніше не бачив німба довкола голови? Може, тільки оцього ранку вони й спалахнули, Мартоха та дерева? Може, тільки після минулої ночі Хома сподобився бачити отакі дивовижі, а раніше ще був позбавлений небувалого дару? Ну, бачив колись, об'ївшись волоських горіхів, через стіну, міг ловити у воді рибу голими руками, бачив за спинами в яблунівців їхнє життя потаємне, мовби в телевізорі, ну, розумів мову худоби, птахів, калини, житнього колоска, але ж тоді до ореолів не доходило, ні!

Хома наче не по вулиці посувався, а, задерши голову, серед веселкового свічення плив, авжеж, серед того райдужного казкового мерехтіння, що відкрилось для .його чутливого єства над верхами дерев. Наче промінились, наче пашіли, наче над ними багатьма відтінками всяких кольорів зацвіла невидима їхня душа, а зацвівши — стала видимою, вигравала блакитною ніжністю, зеленою ласкавістю, золотою замріяністю. Й ті ефемерні барви грали в душі Хоми, й грибку маслючку хотілося співати, й ноги відривались від землі, наче тіло втратило тягар ваги, надбавши пружні крила.

— Не клюй, курко, крупку, не кури, турко, люльку,— бубонів що попадя, ошелешений радістю. — Ходить квочка коло кілочка, водить діток коло квіток.

Їхав назустріч зоотехнік Невечеря на велосипеді. Як завжди, очі його скидались на двох ситих перепелів, що притаковилися серед стиглої пшениці.

— Мілкий брод — по самий рот, — муркнув замість привітання Хома, втішений, що над головою зоотехніка не іскриться ніяке сяйво.

— Бачу, ти на ферму квапишся так, наче покійного батька женять! — Зоотехнік Невечеря зупинився на двоколісному огиреві. — Оті закордонні боввани роботи за тебе не пороблять на корівнику.

У Хоми в голові барложилось, як свиня в солоді, кумедне бажання. Й сохрани Господь, щоб грибок маслючок, зовсім ні, а те бажання візьми й зніми з Невечері клинцюватого засмальцьованого картуза.

— І не ошатно, й не вдатно, — промимрив Хома, пильно приглядаючись до круглої, мов гарбуз, голови. — Таки без німба ходиш, без німба!.. Загубив чи ніколи й не було?