- Я мокрий весь. Я в душ.

- Рушник і халат поряд в шафці. – І я розвалилась на все ліжко, бігти в душ мені не хотілось, а полежати так ще й з задоволенням. І навіть думати не буду про даний низький старт в душ. Соломатін з душу показався через хвилину, обгорнутий у веселенький персиковий рушник на стегнах і з настороженим виразом обличчя.

- Нічого так, мені подобається. Виявляється тобі неабияк до лиця персиковий колір. – Розсміялась я перекотила на бік ліжка.

- У тебе лампочка перегоріла . Запасної немає?

- Лампочки немає. Ідея є. Правда доведеться поміняти душ на ванну. – По господарські я ввімкнула воду в ванну і пішла за свічками. Свічки я знайшла і з пачкою сирників повернулась в ванну. – Залишились за часів попередньої лампочки. – І я вправно запалила декілька свічок і з насолодою залізла в ванну.

- Ідеш до мене?

- Добре. – Якось невпевнено відповів він і обережно опустився в інший край ванни. Мерехтливий блиск свічок відбивав відблиски на його волоссі, шкірі, наповнював ванну тріскотом.

- Як бачиш, я цілком романтична натура. Особливо, що стосується вчасної заміни лампочки. Після того, як одного разу вкрутила лампочку, сталося маленьке замикання прибіг електрик дядя Вася довго і смачно так кричав на мене і лагідно вмовляв нічого своїми ручками не чіпати. Сказав, що сам прийде і все зробить.

- То ви небезпечна жінка Ганно Василівно? – Пробурмотів він.

- Іди до мене, я хочу тебе обійняти. – І я прилила його спиною до себе.

- Я тебе не давлю?

- Ні. Мені чудово. Якщо ти спробуєш розслабитися тобі теж буде добре.

- Ага. – І він затих, а потім додав. – Я чую, як в тебе серце б’ється.

- Це нормально. І цілком природно. От якби ти його не чув, тоді варто було б хвилюватись.

- Погані в тебе жарти. – Я відчула,як у нього знову напружились м’язи і стала обережно його погладжувати.

- Звичка молоти язиком. Не звертай уваги. Я дещо нервую.

- Чому ти нервуєш?

- Бо я з тобою. Я тебе хотіла. І тепер я не знаю, як ти себе поведеш. Тобто , що буде завтра, коли сонце зійде.

- А ти мене хотіла? – З усього сказаного виніс він тільки одну фразу.

- Так. – Не стала я лукавити . – І мене звичайно це не порадувало.

- Чому? - Він навіть дихати здається перестав.

- Ну, ти такий весь столичний, дієвий, що аж в очах рябить, у тебе паскудний характер, весь час на людей кричиш, чимось незадоволений, впертий і їдючий, як дим. Просто жах моїх мрій. – Йому терміново припекло розвернутись і заглянути мені в очі.

- І що?

- І я з тобою. – Я підняла руку і погладила його по щоці, потім обійнявши за затилок міцно його поцілувала. В ванній ми дещо затримались. Він заснув, як тільки ми дістались ліжка. Він спав. А мені не спалося і як тоді в селі я розглядала його. Чорні круги під очима і замордований вигляд і навіть у вісні міцно стиснуті кулаки.

Проснулась я від запаху кави.

- Привіт!

- Привіт!

- Ти ж любиш каву з ранку? – Сором’язливо запитав Соломатін.

- Люблю. Дякую за каву. – І він передав мені чашку гарячої, запашної чорної кави.

- Як ти себе почуваєшся? – Пильно заглядаючи мені в очі, запитав він.

- Моя м’язи ниють, а душа співає. – Розсміялась я. – А ти як?

- Я добре. Тільки мені потрібно на роботу. – Він забрав чашку і поставив на стіл, підсунувся до мене і зі смаком мене поцілував. – А мені ще страшенно хочеться тебе. Він пахнув кавою і собою.

- Ти спокусливо пахнеш. – Прошепотіла я, притягуючи його міцніше до себе. Він притулився до мого лоба.

- Так не хочеться, але потрібно йти. Я зайду до тебе після роботи?

- Так. Я буду чекати.

- Я тобі зателефоную. – Сказав він біля дверей і я залишилась одна.

- Все таки цього разу сплячою в ліжку він мене не кинув. – На заспокоєння сказала я собі. Життєві сили, якось враз повернулись, захотілось жити і творити, від минулого пригніченого стану і сліду не залишилось. То ж я швиденько зібралась і в готель на роботу до себе відправилась. Кабінет, оберемок паперу на столі і все стало, так як і раніше до появи Соломатіна, чи навіть краще. Я була закохана і вся така в передчутті прекрасного.

- Ганно Василівно, ти сьогодні вся сяєш. Закохалася? – Запитала Інна Анатолівна.

- Інна Анатолівна , сподіваюсь на краще. У нас просто завал, давай розберемося,а потім і каву поп’ємо. Моїх десять днів загулу починають даватись взнаки.

- Поїхали. – Підтримала вона мене.

День пролетів майже не помітно, я підписувала договори, проглядала звіти, дивилась прогнозування, очікувані доходи і витрати, аналізи і обговорення проблем сьогодення. Соломатін дзвонив двічі. Перший раз, він з незадоволенням відмітив, що я на роботі, другий, коли заявив, що уже виїздить до мене і якось з придихом додав, що ми ж домовлялись зустрітись.

- Я буду чекати.

- Щось привезти?

- Себе. І врахуй вечеря буде з мого ресторану.

- Я хочу тебе.

- Є….я тебе теж.

- Ти не одна?

- Ні.

- Добре. Тоді я за півгодини буду. Ти ж дочекаєшся.

- З нетерпінням. – І я положила телефон, вловивши , загадкову посмішку Інни Анатолівни.

- Продовжимо завтра.

- Добре. Гарного вечора. – Проявила тактовність Інна Анатолівна і посміхаючись вийшла. А я швиденько зібралась і заскочила на кухню за їжею.

Декілька днів, ми провели просто чудово. Мені було добре, як ніколи в житті. Таки кохання то дійсно рушійна сила. Я була в ресторані, коли до мене підійшов незнайомий чоловік.

- Я б на вашому місці поцікавився, де провів позаминулий рік Дмитро Олексійович. – Це й лощений чоловік, мене дратував. Надто самовпевнений і пихатий. Я спробувала непомітно глибоко вдихнути і видихнути.

- На щастя, ви не на моєму місці. – Лагідно посміхнулась я.

- Ви подумайте , про свій бізнес. Для якого ви так наполегливо працювали стільки років. Навряд, чи потрібно нехтувати інформацією, яка може на нього вплинути.

- Даруйте, ми про що наразі розмовляємо? – Запитала я. А він посміхнувся з відчуттям переваги наді мною.

- Ганна. – Біля мене стояв Соломатін, а я навіть не помітила,як він підійшов. В його очах явно була паніка.

- Що ти їй сказав? – Накинувся Соломатін на нього.

- Сам виясни. – Презирливо скривши губи він повернувся і пішов далі. Соломатін нервував , відводив очі від мене.

- Я…я..- Намагався почати він говорити.

- Поїхали додому. – Сказала я. Ми мовчали майже всю дорогу. За кермо сіла я. А Соломатін, сидів стискаючи міцно зуби і кулаки. Я заговорили, як тільки ми зайшли додому, так і зрозумівши, що говорити він першим не почне.

- Звідки тільки в твоєму оточенні стільки «добрих» людей? – Його здивування, я відчула майже шкірою

- Що він тобі сказав?

- Ця «добра» людина, порадила дізнатись у тебе, де ти провів минулий рік. Пристрасно натякаючи , що це має відношення до бізнесу.

- Це не має відношення до справ. Це особисте. – Він обхопив себе руками і виглядав таким пригніченим. – Я не хочу про це говорити. – Я піднялась, він підхопився слідом.

- Куди ти? – Від його паніки у мене вже поколювало в затилку.

- Я чай поставлю. Добре? – Він пройшов слідом за мною на кухню і сів за столик, спостерігаючи, як я наливаю воду, вмикаю чайник, дістаю чай, вибираю заспокійливу суміш. По кухні розливається запах меліси і ромашки. Я протягую одну йому чашку іншу собі.

- Що він від тебе хотів? – Задала я запитання.

- Не має значення. – Я простягнула руку і він розтиснув свої руки і взяв мою руку.

- І ти зовсім не хочеш про це говорити. – Здалась я, підійшла до нього і поцілувала його. Спочатку не було навіть ніякої реакції, я запустила руку в його волосся і навіть відчутно його смикнула і він розслабився відповів на мій поцілунок і посадив мене собі на коліна.

- Я скучила за тобою.

- І я скучив. Я сьогодні зустрічався з Атик-груп, побачив тебе і навіть забув, про що з ним розмовляв, а той провів тебе поглядом і сказав, що Ганна Василівна дуже красива жінка. Про нас здається всі знають. Пробач.