- А ти не буди в мені звіра, а то прокинеться заєць і всіх додовбає. – Звела я всю серйозну розмову нанівець. – Пішли, пов’язку міняти. – Поставивши машину, повернулась я до Єрмолаєва. І взявши його лице в долоні ніжно його поцілувала.

- Ми так можемо не вийти з машини. – Хриплим голосом пробурмотів він.

- Виходь уже, соблазун. Я тут якраз дивлячись на твою бліду фізіономію, роздумувала, яким чаєм напоїти тебе.

- Ти мене розглядала…- Розплився він в посмішці.

- Забинтована голова, синець біля ока, щетина на лиці, та я просто очей не можу від тебе відвести.

- Я так жахливо виглядаю? – Враз став він серйозним.

- Обійняти і плакати хочеться, але я стримуюсь.

- Чорт. А щось відповісти про мужній вираз мого лиця було слабо?

- З дитинства ще казали, що обманювати людей не можна.

- А… - Та він махнув рукою і пішов в дім.

- Ну, що займемося бойовими травмами. – Порадувала я його і пішла мити руки і готувати мазь з новим бинтом. А Єрмолаєв сів на диван і притулився головою до його спинки, поїздка все таки його вимотала.

- Живий? – Запитала я, принісши все необхідне для перев’язки і заваривши чай на кухні.

- Ага.

- Тоді підсунься трішки до мене. У мене вже відчуття, що я тільки те й роблю, що мащу твої синці і бинтую твої рани. – Його нахабнющі голубі очі розглядали мене.

- Я не хотів. Але мені приємно, що ти про мене дбаєш. Коли я побачив тебе перший раз, то мені здалось, що я марю.

- Воно десь так і було.

- Ні, правда я відкриваю очі, а тут бачу сірооку кралю з нахмуреним лобом. Подумав, що все хана. – Після такого ніжного зізнання, розсміялась вже я.

- Адам, не вертись. Все нормально, з твоїм розбитим лобом. Бинт я все таки залишу. Може завтра уже зніму. І як зазвичай тримай чашку і маленькими ковтками пий чай.

- Я казав, тобі, які твої чаї гидотна?

- Так, кожен раз. Прояви креативність. Вигадай, щось нове.

- Моя уява поряд з тобою і так весь час росте над собою. У мене раніше не було ніяких запитань. А тепер одні запитання і ніякої надії отримати відповідь. – Пробурчав він, роблячи маленькі ковтки чаю.

- Мм, уява взагалі безмежна річ, розвивай її. Я зроблю собі каву, а ти відпочинь. Гаразд?

- Добре. – Легко погодився він і ліг на диван. А я пішла на кухню. Мені хотілося побути на одинці. Хаос в голові якось заспокоїти. Розібратися з почуттями. Питання Єрмолаєва потрусили мої такі звичні моральні устої. Сколихнули щось таке в моїй душі, що мирно спало і на що я не зважала. Нагадали, що щастя це відчуття і почуття, а результат роздумів. Смішно та я сама собі нагадувала міну, яку вірно потрібно розмінувати і перерізати саме ті дротики, інакше все вибухне. А поряд мене ледь навіжений, безбашений і колючий, але вразливий хлопчик, який живе своїми емоціями. Він так в штики мене сприймав, що я не зрозуміла, коли це для нього стало серйозно. А я? Що почуваю я? Коли це недоладне хлопчисько стало для мене важливим? Що змушує мої думки загортатися на стежину і йди до нього? Він не пара мені, він молодший за мене, він племінник Саші. Тільки чого ж тоді мої думки тягнуться до нього? Мені легко з ним. Мені весело з ним. Я потерла лице руками. За, що мені це все? Я заплуталась. І я вже шаленію від цього.

- Привіт! Я заснув. – Адам стояв в дверях ще сонний, його волосся весело стирчало в різні сторони.

- Добре. І як почуваєшся?

- Нормально. – Він підійшов до мене і обережно обійняв мене.

- Так. І що тут відбувається? – Протяжно вимовляючи слова , Саша перевів погляд з мене на Адама. Ми від несподіванки переглянулись з Адамом, який раптом зблід. Ще більше він мене здивував, коли плавно перемістився і став посеред мене і Олександра.

- Дядечко? Не можу сказати, що радий бачити.

- От і помовчи. – Відрубав Олександр, одаривши недобрим поглядом Адама.

- Чим зобов’язані вашій присутності ? – Продовжував Адам.

- І що я бачу? Злата ?

- Саша , ти бачиш те, що тобі не подобається, але жити з цим можна.

- Ти хочеш сказати, що ти з цим виродком…? – Я навіть здригнулась від його рику. Він пиляв мене поглядом. – А на що ви розраховуєте? Як ти могла з ним? Чорт би тебе забрав, він же як мені не приємно це визнавати, мій племінник. То чим тебе ця наволоч звабила? Чи то як пророцтво ? Невже? Він же оприходував все,що рухалось в усьому місту. Ти знала про це? Чи у вас у вас тут почуття? О, справді. Як мило? Та тільки немає у нього почуттів, зате є бажання відомстити . Розумієш бідненька, покинута дитина вирішила, що ти, моя солодка зіпсувала усе його життя. Так, що претензій у нього до тебе віз.

- І тому ти вирішив підкинути його мені?

- Ні. Я тобі підкинув його, бо вже не сила було триматись від бажання прибити його. Бачиш сказався твій вплив, тому я був такий злий, що єдине, на що спала думка це ти. Бо тільки ти можеш втримати мене від …то щось я відволікся. – Саша пройшов і сів на стілець. І раптом розсміявся. – Яка маячня.

- Досить вже. – Рявкнув Адам. – Я більше не збираюсь вислуховувати цей маразм.

- Спиніться обоє. Адам охолонь. - І я смикнула його на себе. Все одно що потягом двигати. – Адам, годі.

- Може, розкажеш за яким лихом ти з ним? Це що така помста мені? - Саша виразно подивився на мене.

- Не повіриш. Сама дивуюсь.

- Що тебе привело дядечко? – В голосі Адама прозвучала нічим не прикрита іронія.

- Слухи. В що вляпалась моя, ненаглядна?

- Вона не твоя. – Проричав Адам.

- Правда? Думаєш вона твоя?- З посмішкою запитав Саша у Адама.

- Саша не відволікайся. Всі живі, здорові з історією розібрались. – Ситуація була неловка і більш ніж не зручна. Я хвилювалась всередині мене з’явилась туга скручена пружина.

- О, то таки є про що послухати? – Проскрипів Саша.

- Нудота. Нічого вартого твоєї уваги. – Відповіла я і поставила чайник, мої пальці тремтіли.

- Як навіть не розкажеш за яким лядом ти спиш з цим?

- Адам, залиш нас, будь-ласка. – Попросила я, неймовірно спокійним голосом.

- Ні. – Я перевела погляд на нього. – Я не залишу тебе з ним. – Він дивився на мене з під лоба. Його голос ледь тремтів, що видавало і його хвилювання.

- Адам, все нормально. Мені потрібно на одинці поговорити з Олександром. Будь-ласка дай мені декілька хвилин. – Я дивилась Адамові в очі, намагаючись заспокоїти його. – Ми просто поговоримо. – Він не хотів йти. Адам був в стані збудження і тривоги. Але дана ситуація мені вже сильно не подобалось. І два чоловіки які просто випромінювали тестостерон і мали купу претензій один до одного явно натякали, що само по собі вона не вирішиться. Адам вийшов, ще декілька хвилин я мовчала тамуючи внутрішнє тремтіння. Саша з презирством дивився на мене.

-То, що моя колишня мила, знайшла собі іншого хлопчика? І як тобі? Є сімейна схожість? - Я дивилась на нього, на щетину на лиці, на скривлені в злобі губи, які мені колись невпинно хотілося цілувати в його очі сповнені презирства, на вертикальну зморшку на лобі я розуміла його злість. Мало радості бачити своє колишнє щастя в обіймах іншого.

- Пробач. Я розумію твої почуття. Я того не планувала. Сама вражена і ще до кінця не можу в це повірити.

- Думаєш розумієш? – Вкрадливим голосом перепитав він.

- Саша….Саша…годі я вже була в пеклі.

- Ти, чорт забирай, сама туди полізла. – Після його слів я підняла голову і тепер уже я свердлила його поглядом.

- Так. Тобі того замало? – Він закрив очі і важко ковтнув.

- Злата. – Він мотнув головою, немов би його щось душило. - Ти дівчинка навіть не уявляєш, як це боляче любити жінку і знати, що ти ніколи не будеш з нею. Мені жаль, що я не можу дати те, що ти хочеш. Але цей молокосос? Невже стара відьма була права? – Його злість вщухла, плечі опустились він виглядав розгублено.

- Саша я не знаю.

- Я не серджусь. Я завжди знав, що ти не будеш зі мною. Чекав, що залишиш мене. Чого не чекав, то того що це буде так …зводити мене з розуму.

- Я тобі не потрібна. Ти ж можеш жити далі. Все в тебе виходить.