Барн кивнув головою.

— У мене до нього ніколи не було серйозного почуття. Я ставилася до Хріса, як до хорошого. знайомого. Якби я кохала Брауна, то не злякалася б того, що він захворів після нещасного випадку, це я хотіла тобі сказати, перш ніж ти поїдеш на корабель. А чому я прокрутила тобі плівку, ти тепер знаєш…

— Я тобі вдячний, Біт, дуже вдячний, — тихо промовив Барн. — Можеш бути спокійна. Я на корабель не поїду. Я поговорю з батьком. Він повинен звільнити мене од участі в цій ганебній справі. Повинен!

Барн Кальман повільно повертався додому. Настрій у нього був пригнічений. Почуття щастя було потьмарене. З думки не йшло, як умовити батька не примушувати його брати участі у випробуванні бомби.

Тільки-но Барн ступив на поріг дому, як із своєї кімнати визирнув батько і гукнув:

— Барн, мені треба з тобою поговорити! Я вже давно чекаю тебе. — Голос старого Кальмана звучав різко й нетерпляче. Професор пропустив сина повз себе.

Барн подумав, що батько напевно знає, звідки він прийшов, проте сказав:

— Я був у Стефсонів, у Біт, — і глянув на батька.

Біле світло лампи, що стояла на письмовому столі, надавало обличчю професора примарної блідості, а лиса голова відсвічувала жовтизною.

— Знаю. Це знає весь Рівертаун. — Різкий голос Кальмана раптом перейшов у глузливий сміх. — Ха-ха. Мій син у… Стефсонів! Вродливе личко, а ще що? Таку ти міг і з собою привезти.

— Прошу тебе, тату. Я заручуся з Біт.

— Заручишся? — Професор невиразно гмукнув. — Дурню! Стефсони розставили тенета, а ти й піймався. Мене, мабуть, теж треба спитати?

— Не знаю, чи ти питав дозволу в свого батька.

— Це не має значення, — сердито кинув батько. — Невже ти нічого не розумієш? Адже Біт Стефсон тільки шпигує, випитує. Я ж не для того викликав тебе в Мехіко-Занд, щоб ти попав до рук цих… людей!

Барн спалахнув, хотів щось відповісти, але батько випередив його:

— Не думай, що ця дівчина любить тебе! Смішно! Вона просто виконує доручення свого батька! Тепер, коли я фактично технічний керівник, вона хоче вивідати подробиці про мою роботу. Правда, Стефсон так розмовляє з робітниками, техніками і з своїми асистентами, наче його й справді цікавлять їхні турботи. Але він тільки, прикидається. Щоб у цьому пересвідчитися, варто заглянути за лаштунки.

— Не завжди добре й гарно заглядати за лаштунки, батьку. — Слово «тату» Барн не міг вимовити. — Я вже давно збагнув, що ви запросили до атомного міста Варна Кальмана не як науковця. Але в мене є свій розум, який мені підказує, що Стефсон дуже великий спеціаліст, я б сказав, видатний учений. А Біт розумна, вродлива, приємна дівчина, в усякому разі, значно сердечніша й людяніша, ніж багато інших знайомих мені жінок. Я вже не хлопчисько. Твої натяки, батьку, ніби вона шпигує за Брекдорпом чи за тобою, це, пробач, безглуздя!

Кальман з хвилину мовчки дивився на сина.

— Я покладав на тебе великі надії, — нарешті знову заговорив він. — Бачив, як ти поступово виправдовував їх, і був щасливий. Ти вчився, займався спортом, мав можливість подорожувати. Це мені коштувало багато грошей. Усе життя я працював заради тебе. І ось тепер, замість того, щоб допомогти мені прославити своє ім'я, ти перекинувся у ворожий табір, хочеш виступити проти мене. Заради вродливого личка, заради… Я і сам не знаю заради чого. — Професор, старий, втомлений, охоплений відчаєм чоловік, безсило опустив руки.

Поведінка батька, його щирий і глибокий біль зворушили Барна. Йому було ясно, що батько женеться за привидом, а Брекдорп і Вільсон хочуть використати його честолюбство для свого бізнесу.

— Я ж не вимагаю від тебе, щоб ти негайно порвав з Біт Стефсон, — знову почав Кальман після тривалої паузи. — Дай їй зрозуміти, що ми бачимо їхні наміри — її і батька. Мине деякий час, і Стефсон взагалі стане зайвим у Мехіко-Занді.

— Боюся, батьку, що честолюбство засліплює тебе.

— Я йду єдиним можливим для себе шляхом, а ти повинен іти зі мною, Барн. — Голос старого Кальмана знову став твердий, настійний.

— Але в кінці того шляху вченого Кальмана проклянуть, батьку. Дай мені договорити до кінця, прошу тебе! Я більше не студент, ось уже кілька років я сам науковець. Тобі доручено створити… чисту бомбу. Цього ти не зможеш зробити, тим паче за такий короткий час, який тобі дали. Що ж буде далі? Вони звертатимуться до твого честолюбства, використають твою химерну віру в ідею «американського століття», на яку світ не звертає ніякої уваги, щоразу висуваючи нові проблеми. Оцю твою фанатичну віру використають, щоб штовхнути тебе на шлях, який, — пробач батьку, що я змушений сказати це, — може зробити тебе злочинцем. Весь світ кричатиме про той злочин. І відповідати доведеться тобі.

Джек Кальман навіть не зміг одразу відповісти. Слова сина сповнили його гнітючим страхом. Барн має рацію: спроби за короткий час сполучити з допомогою металевих парів звільнені нейтрони і зробити їх нешкідливими не дають бажаних наслідків. Але в міру того, як Барн розвивав свою думку далі, в душі Кальмана зростала лють. Адже наукову проблему, над якою він працює, висунув Стефсон. «Мабуть, Стефсон передав мені свою ідею, — думав Кальман, — щоб скомпрометувати мене! А тепер ще й підбурив проти батька сина». Кальмана охопило почуття ненависті до Стефсона. Він узяв сигарету, хоч ніколи не курив.

Докори Барна призвели до зовсім протилежних наслідків. Спочатку Кальман завагався, але потім ще більше розлютився.

— Дякую, — сердито відмахнувся батько, коли Барн подав йому сірники, і запалив сигарету від електричної запальнички. Він кілька разів затягнувся і, оглянувши сина з голови до ніг, глузливо сказав: — Дуже добре, сину. Я недооцінив Стефсона, а тебе переоцінив. Ти говориш, немов обвинувач на суді. Певно, тебе надихала чарівна донечка Стефсона! — Кальман аж тремтів від гніву. — Ти чудово вивчив текст напам'ять, дуже добре. Ти вже й сам можеш так думати! Але це небезпечні думки, мій хлопчику. — Кальман ще раз кинув погляд на сина, рвучко обернувся і вийшов з кімнати.

Лише почувши, як грюкнули двері, Барн зрозумів, що батько пішов з дому. А тепер що? Він хотів попросити батька, щоб його залишили в атомному місті, не посилали на «Ізабеллу». Тепер це неможливо. Між ним і батьком — прірва.

Барн сів у крісло біля письмового стола і схилив голову на руки, його мучила думка, чи правильно він поводився з батьком.

Утретє за останні кілька тижнів у Мехіко-Занді завили сирени. В лабораторіях, робочих приміщеннях і конторах темно-червоні світлові сигнали кричали: «Тривога! Тривога! Тривога!» Гучномовці наказували негайно спуститися в сховища. За кілька хвилин атомне місто спорожніло.

Барн Кальман прямував підземними коридорами до сховища центрального будинку. Він сподівався зустріти там Біт.

У бункері В-15 молодого вченого хтось гукнув. Бари озирнувся і біля одного з столів побачив Тедда О'Брайєна, який привітно махав йому рукою, запрошуючи підійти. Кальман помітив біля того ж стола і Гаррімана. Досі Барн не мав можливості зустрітися з ним. Тепер випала нагода поговорити з науковцем.

Барн привітався з Теддом, потім з Гарріманом. Третій був той будівельник і вартовий, про якого недавно розповідав Тедд. Біля стола сиділи ще два чоловіки. Тедд відрекомендував їх:

— Фред Боттом і Джо Фоггі.

О'Брайєн сказав, що вони працюють на монтажі. «Мабуть, інженери», — вирішив Барн.

Коли Кальман сів, Гарріман кинув йому:

— Пробило швидкий нетрієвий інкубаторний реактор.

Барн висловив надію, що не сталося нічого страшного. Потім звернувся до Гаррімана:

— Нарешті, ми зустрілися. Кілька днів тому я заходив до вас у лабораторію.

— Я так і подумав. Тільки місце ви тоді обрали не підходяще. Вам, мабуть, Браун порадив зайти до мене?