Мерлан Метіус підняв обидві руки і розставив пальці так, наче показував Еверету і його супутникам щось магічне. Вони дивилися на нього очима зацікавлених дітей. А професор буквально спітнів, так важко було йому просто і доступно пояснити цей складний процес.

Метіус жестом запросив Еверета в машинне відділення. Раптом весь зал сповнився виючим звуком сирени. Одночасно засвітилися яскраво-червоні сигнали.

Тривога! Тривога! Тривога!

Метіус відсахнувся, міцно схопив Еверета за руку і швидко відвів його в приміщення біля тунелю.

— Тривога, сер, — пояснив професор. — Нас це не зачепить, реактор у цілковитому порядку. Не бійтеся. — Він оглянувся, шукаючи розмовний апарат, але тут його не було, бо сюди рідко заходили.

Брекдорп промовив:

— Яка шкода, сер, що саме сьогодні десь сталася аварія.

Еверет оволодів собою, хоч його не приваблювала можливість загинути в атомному місті через якусь аварію. Він тримався цілком спокійно. Проте Метіус помітив в очицях старика іскорки страху. Професорові ще ніколи не доводилося бачити такий одвертий прояв страху, його не було навіть у Брауна, коли той піднімався на трубу реактора. Хто щодня тримає смерть у руках, уже, певно, не відчуває страху. А от у цього дідугана, чий порух губ іноді коштує мільйони доларів, в очах — неприхований жах. Цей пан не хоче помирати. Він, мабуть, ніколи не схоче вмирати.

Їм довелося зачекати. Метіус щось говорив Еверету, аби тільки його заспокоїти. Раптом професор згадав про Брекдорпа і обернувся до нього. Той був цілком спокійний. І це Брекдорп! Людина, яка страшенно боїться променевої хвороби. Метіус оглянувся, пошукав індикатори. Щити сяяли жовтим світлом без найменших домішок червоного.

Коли б сталася аварія і атомне місто було заражене радіоактивними частками, як тоді під чає вибуху в корпусі 37, індикатори спалахнули б червоним світлом. Метіус помітив, що Брекдорп насмішкувато дивиться на старого пана, який тремтів од страху.

Раптом професор зрозумів: це пробна тривога. Чому ж її влаштували саме тоді, коли в атомне місто прибув Еверет? Не інакше, як сам Брекдорп наказав провести тривогу.

Метіус відчував, що в його душі наростає гнів проти Брекдорпа за його підлий вчинок. Професор вирішив відплатити директорові. Звернувшись до Еверета, Метіус сказав:

— Пробачте, сер, але тривога надто довго не припиняється, і я змушений зайняти своє місце в лабораторії.

— Ви хочете піти, містер Метіус? — Еверет пильно подивився на професора маленькими очицями.

— Так, сер. Я, звичайно, лишився б. Тут безпечніше, ніж деінде. Але ж інструкція…

— Це не обов'язково, Метіус, — втрутився Брекдорп.

— Обов'язково, — твердо сказав Метіус і, вклонившись Еверету, попрямував до дверей.

— Залиштеся, Метіус! — гукнув йому вслід Брекдорп.

— Щоб ви потім дорікали мені, ніби я не додержуюсь інструкції. Крім того, ніякої небезпеки нема, пане директор. Боятися нічого, — кинув професор і пішов геть.

Брекдорп знову звернувся до Еверета, якого оточили супутники, немов хотіли собою захистити президента від променів чи іншої небезпеки, і ще раз висловив свій жаль з приводу того, що сталася аварія. В душі директор вилаяв Шпрінгера, який надмірно затягнув учбову тривогу. В своєму захисному приміщенні в головному будинку Брекдорп почував би себе краще. До того ж тут ще доводиться стояти. Ну що ж, Шпрінгеру він скаже кілька слів…

Метіус сів у електрокар і поїхав по тунелю назад до приміщення з розподільчим обладнанням, звідки попрямував порожніми вулицями атомного міста у свою лабораторію. Співробітники сиділи в сховищах. Ніхто не працював. Експерименти було перервано. Частину І з них доведеться повторити з початку — цілковите безглуздя. Тепер Метіус ясно уявляв собі ситуацію: Брекдорп наказав провести учбову тривогу, щоб не допустити Еверета до експериментів Кальмана. Правда, шановного колеги немає в місті. Але його асистенти могли прохопитися словом і сказати правду. Раптом Метіус зупинився серед безлюдної вулиці. Де ж правда: на боці Брекдорпа чи Стефсона? Може, досліди Кальмана матимуть успіх? Учений не міг придушити в собі якесь неприємне почуття. А що коли це була справжня тривога? Дурниця, тоді по вулицях мчали б пожежні й санітарні машини. А все-таки! Метіус озирнувся. Підійшов до сховища. Воно було призначене не для науковців, але Метіусу кортіло глянути, що там діється.

Біля входу хтось гукнув його: вартовий Шпрінгера вимагав, щоб Метіус негайно зайшов у сховище.

— Ви ж бачите, що я йду, — сердито просичав професор. Він різко відсторонив вартового, спустився в підвал і зупинився біля дверей.

Приміщення було обладнане досить затишно: столи, стільці, під стінами шезлонги. Тут, унизу, людей було небагато. В місті досить сховищ, до найближчого треба йти не більше півхвилини. Той, хто потрапляв у підвал, міг пройти майже в усі інші сховища, бо вони з'єднувалися між собою. Кожен вхід в підземне приміщення мав герметичні двері.

Мерлан Метіус запалив сигару і сів до стола біля колони, що підтримувала стелю. Він чув позаду голоси, але не звертав на них уваги. Метіус знову бачив перед собою Еверета й Брекдорпа: страх в очах першого і лиховісну радість на обличчі другого. Еверету не завадить хоч раз відчути страх, побути в шкурі інших. У скількох людей саме тільки його ім'я викликає сльози. І все-таки поведінка Брекдорпа підла…

— Щось на диво тиха тривога, — зауважив хтось за спиною професора.

— Мабуть, нічого особливого не сталося! — відповів другий голос.

— Досить лиха і без тривоги, — озвався третій. — Згадаймо історію з дружиною Бредлі. На світ уже народжуються потвори.

Метіус прислухався.

— Ви добре говорите, містер… — Чоловік зробив паузу, чекаючи, щоб співбесідник назвав своє прізвище, але так і не діждавшись, закінчив думку: — Людина рада, коли має роботу і щось поїсти. Правда, в цьому місті живеш, мов у тюрмі. Зате тут не загрожують кризи.

— Ще не загрожують, — кинув другий голос.

— Краще бути три місяці без роботи, ніж поступово отруюватись, — сказав третій голос. — А ще. краще, коли не доводиться тремтіти ні перед кризою, ні перед радіацією.

— І це говорите ви, людина з освітою, — зауважив другий голос.

— Людину з освітою теж може спіткати і те, й друге.

Метіус поклав сигару: голос здався йому знайомим. «Це ж Гарріман з «бара привидів». Професор трохи нахилився за колону. Цікаво. Гарріман ще щось сказав, але Метіус не розібрав слів.

— Спробуйте це зробити, — знову почувся перший голос, — і можете одразу пакувати свої речі.

— Наш брат тут голосу не має, — озвався другий.

— Один ні, — сказав Гарріман, — а всі разом мають. Якби ми об'єдналися… Адже ПЕК не може припинити роботу.

— Добре. Оголосити протест, а потім що? — запитав перший голос. — Працювати далі? Чи, може, ви хочете припинити свої досліди? Адже ядерні випробування проводите ви, науковці, а не ми, робітники.

— Досі ми ще не робили ядерних випробувань, — відповів Гарріман. — Бувають різні досліди. Вся справа в тому… — він не доказав.

Метіус так рвучко підвівся з місця, що стілець упав. З-за колони вийшов Гарріман. Начальник і підлеглий зустрілися віч-на-віч. Метіус без слів кивком голови вказав Гарріману на вихід і твердою ходою пішов уперед.

Вартовий біля дверей сказав:

— Палити заборонено!

Метіус кинув сигару в підвал. Вартовий хотів затримати професора, але той гримнув на нього:

— Не чіпляйтеся з вашими учбовими тривогами! — і вийшов.

Небо над атомним містом було ясне. Пройшовши кроків десять, Метіус обернувся до Гаррімана і спитав;

— З ким ви розмовляли?

Гарріман засміявся у відповідь:

— Один, мабуть, шофер, другий, можливо, слюсар — в усякому разі робітники. Можна ж іноді перекинутися з людьми кількома словами, професоре.

— А що коли це люди Шпрінгера?

— Ні, вони не такі, містер Метіус.

— А що ця розмова має означати?

— Думаю, Шпрінгер…