.і

рий Заповіт принаймні, а оскільки звідти походять наші закони, то мені цього достатньо. Дякую за каву. Мені тепер доведеться зупинятися на кожному відпочинковому майданчику по дорозі звідси аж до Агасти, але це було того варте. Ви варите гарний напій.

Проводжаючи його до дверей, Дарсі раптом зрозуміла, що почувається зараз по правильний бік дзеркала — уперше відтоді, як перечепилася в гаражі об картонну коробку. Приємно було усвідомлювати, що його ледь не зловили. Що він не був аж таким кмітливим, яким сам себе вважав.

—  Дякую вам за візит, — промовила вона, дивлячись, як він поправляє, щоб сидів рівніше, в себе на голові капелюх. Вона відчинила двері, впускаючи до хати подих морозного повітря, їй воно не завадить. Приємно відчувати його шкірою. — Я побачу вас знову?

—  Аж ніяк. Я звільняюся на наступному тижні. Повна пенсія. Збираюся до Флориди. Довго я там теж не пробуду, якщо вірити моєму лікареві.

—  Мені жаль таке чути про...

Раптом він ухопив її й притягнув до себе. Руки в нього були худенькі, але жилаві й дивовижно сильні. Дарсі здивувала ся, проте без переляку. Криси його гомбурзького капелюха стукнули їй у тім’я, коли він прошепотів їй на вухо:

—  Ви правильно все зробили.

І поцілував її в щоку.

— 20 —

Він повільно, обережно віддалявся по доріжці, оминаючи льодові наморозки. Старечою ходою. «Йому варто було б мати костур», — подумала Дарсі. Він обходив передок своєї машини, все ще видивляючись крижані плями в себе під ногами, коли вона погукала його на ім’я. Він обернувся, звівши кущасті брови.

—  У дитинстві у мого чоловіка був друг, котрий загинув під машиною.

—  Правда? — слово вирвалося разом із віддихом зимової білості.

—  Так, — кивнула Дарсі. — Ви могли б пошукати, що гам трапилося. Подія трагічна, хоча той хлопець і не був надто приємною особистістю, судячи зі слів мого чоловіка.

—  Правда?

—  Так. Він був з тих хлопців, котрі плекають небезпечні фантазії. Його ім’я було Браян Делаганті, але коли вони були дітьми, Боб називав його БД.

Рамзі постояв біля своєї машини кілька секунд, обміркову ючи почуте. А потім кивнув.

—  Це вельми цікаво. Можливо, я пошукаю інформацію про цю історію в себе в комп’ютері. А може, й ні; то було так давно. Дякую вам за каву.

—  Я вам дякую дуже за бесіду.

Вона дивилася йому вслід, як він поїхав вулицею (кермував він з упевненістю набагато молодшого чоловіка, як зауважила вона — ймовірно тому, що очі мав ще гострі), а потім повернулася в дім. Почувалася молодшою, легшою. Підійшла до дзеркала у передпокої. Не побачила в ньому нічого, окрім власного відображення, і це було добре.

Післямова

Історії в цій книзі брутальні. Можливо, вам місцями їх важко було читати. Якщо так, будьте певні, що й мені, відповідно, також місцями було важко їх писати. Коли люди питаються в мене про мою роботу, я давно виробив собі звичку ухилятися від теми за допомогою жартів та особистих гумористичних оповідок (котрим ви не мусите цілком довіряти; ніколи не вірте нічому з того, що автори художніх творів розповідають про себе). Це теж різновид ухиляння, лише трохи дипломатичніший за той спосіб, у який мої предки янкі мали звичку відповідати на такі запитання: «Це не твого розуму справа, приятелю». Але поза анекдотами до всього, що роблю, я ставлюся дуже серйозно, і то починаючи з мого першого роману «Довга прогулянка», написаного, коли мені було вісімнадцять років.

Я мало терплю письменників, котрі не ставляться до своєї роботи серйозно, і зовсім не терплю тих, що вважають мистецтво оповідання історій цілком зношеним. Воно не зношене, і це не просто якась там літературна гра. Це один із органічних способів, якими ми намагаємося додати сенсу в наше життя, і часто в той жорстокий світ, котрий ми бачимо навкруг нас. Це той спосіб, яким ми відповідаємо на питання «як таке можливе?». Історії показують, що інколи — не завжди, але інколи — для дечого існують причини.

Від початку — ще навіть до того, як юнак, котрого я тепер май же не в силах осягнути розумом, почав у себе в кімнаті гуртожитку писати «Довгу прогулянку» — я мав відчуття, що найкраща література є одночасно заохочувальною й агресивною. Вона на тебе пре. Іноді вона кричить просто тобі в обличчя. Я не проти літературних творів, в котрих описуються надзвичайні люди в звичайних ситуаціях, але, як читач і як письменник, я набагато більше цікавлюся звичайними людьми в надзвичайних ситуаціях.

а

Я хочу провокувати в моїх читачах емоційні, навіть нутряні ре акції. Змушувати їх замислюватись, коли вони читають, — не моя справа. Я виділив ці слова курсивом, бо якщо історія до статньо цікава, а персонажі достатньо живі, емоції поступляться місцем мисленню, коли історія добіжить кінця і книжку буде відкладено вбік (подеколи з відчуттям полегшення). Я пам’ятаю, як сам читав «1984» Джорджа Орвелла десь у тринадцятирічному віїц зі зростаючою відразою, злістю й обуренням, якомога швидше ковтаючи сторінку за сторінкою, дедалі заводячись від цієї історії, і що в тому було поганого? Особливо зважаючи на те, що я не перестаю думати про неї дотепер, коли деякі політики (я думаю про Сару Пейлін і її непристойні зауваження щодо «групи смерті» ¹⁸⁸ ) подеколи доволі успішно вміють переконувати публіку, називаючи біле чорним або навпаки.

Ось іще дещо, у що я вірю: якщо ви збираєтеся в дуже темне місце — як той же Вілф Джеймс, фермер із Небраски у «1922», — ви мусите взяти з собою яскравий ліхтар й освітлювати ним геть усе. Якщо ви не бажаєте дивитися, чому ви, заради Бога, взагалі зважилися на темряву? Великий письменник-натураліст Френк Норріс ¹⁸⁹ завжди був одним із моїх літературних ідолів, і понад сорок років я тримаю в пам’яті те, що він колись сказав з цього приводу: «Я ніколи не підлещувався; я ніколи не скидав капелюха перед Модою, вижебруючи собі пенні. Бог знає, я розповідав їм правду».

Але ж, Стіве, скажете ви, впродовж своєї кар’єри ти заробив величезну купу пенні, а отже, якщо чесно... це хисткий посту

лат, хіба ні? Так, пишучи свої історії, я заробив велику купу грошей, але гроші завжди були побічним ефектом і ніколи ціллю. Писання художньої літератури заради грошей — це шахрайство наперсточника. Авжеж, у кожного своя правда. Але коли йдеться про літературу, єдиним завданням відповідального автора є дошукування правди в глибинах власної душі. Вона не завжди може бути читацькою правдою чи правдою критиків, але якщо це письменницька правда — якщо автор не жебрає, не підставляється з капелюхом під Моду — тоді все гаразд. Для письменників, котрі свідомо брешуть, для тих, хто підміняють неймовірною поведінкою те, як люди діють насправді, я не маю нічого, окрім зневаги. Погана література це дещо гірше за поганий синтаксис і брак спостережливості; погане письмо зазвичай постає з упертої відмови оповідати історії про те, як насправді діють люди — скажімо, визнати той. факт, що вбивці подеколи допомагають перейти вулицю стареньким леді.

У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще описати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Г»а навіть часто. Проте я гадаю, вони також оповідають про тс, що шляхетність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні робити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.