Вона зітхнула.

—  Я знаю.

—  Ніхто не зміг мені нічого сказати про номери того «Са- бурбена», котрий бачили в Еймсбері, але якби хтось спромігся, мене б не здивувало, якби на ньому були номери Массачусетсу або Пенсільванії. Чи будь-якого штату, тільки не мейнські.

Він ще нахилився вперед.

—  Цей Беде надсилав нам записки разом з ідентифікаційними документами своїх жертв. Дражнив нас, розумієте, під’юджував, щоб його зловили. Мо’, він якоюсь часткою душі навіть сам бажав, щоб його зловили.

«І

—  Можливо, й так, — кивнула Дарсі, хоча сама в цьому сумнівалась.

—  Записки написані великими друкованими літерами. Ті люди, котрі так роблять, вважають, що письмо друкованими літерами неможливо ідентифікувати, але в більшості випадків це можливо. Тотожності добре видно. Гадаю, у вас не збереглося ніяких паперів вашого чоловіка, чи я помиляюсь?

—  Ті, що не повернулися назад, до його фірми, знищені. Але я так собі уявляю, у них там повнісінько зразків. Бухгалтери ніколи нічого не викидають.

Він зітхнув.

—  Йой, але то такі фірми, що я мусив б отримати судовий ордер, аби до чогось дістатися, а для того, щоб його отримати, мусив би показати перспективну справу, якої я взагалі не маю. Я маю лише низку нібито випадкових збігів — хоча вони зовсім не випадкові в моїй голові. А також маю низку... як би гак висловитись. .. близькостей — хіба що так ви могли б їх назвати — за місцем і часом, проте й зблизька не таких і не стільки, що їх можна було б кваліфікувати як ґрунтовні докази. Тому-то я й приїхав до вас, Дарсі. Я боявся, що мене і в дім не пустять, але ви поставилися до мене дуже лагідно.

Вона промовчала.

Він нахилився вперед іще далі, тепер уже ледь не зависаючи над столиком. Немов якийсь хижий птах. Проте під тією холодністю, і то не дуже глибоко, в його очах ховалося дещо інше. Вона подумала, що можливо, це доброта. Вона беззвучно благала, щоб це було так.

—  Дарсі, ваш чоловік був Беде?

Вона усвідомлювала, що цей старий може записувати їхню бесіду; це напевне не виходило за рамки можливого. Влміі 11, слів, вона відірвала одну руку від столу і, піднявши її, покл і.і ла йому свою рожеву долоню.

—  Ви довгий час про це не нічого не знали, правда?

Вона промовчала. Лише позирнула на нього. За пірнула в нього, як ото ви зазираєте до людей, котрих добре шаєте.

в

Тільки будьте обережними, коли так робите, бо не завжди ми там бачите те, що, як вам здається, ви бачите. Тепер вона цс знала.

—  А потім ви дізналися? Одного дня ви дізналися?

—  Вип’єте ще чашечку кави, Холте?

—  Півчашки, — відповів він. І сів прямо, склавши руки в се бе на грудях. — Якщо більше, в мене у шлунку станеться ви кид кислоти, а я забув свій зантак удома.

—  Гадаю, в мене є прилозек ¹⁸⁷ нагорі, в аптечці, — сказала по на. — То ліки Боба. Хочете, я принесу?

—  Я не прийняв би нічого з того, що належало йому, навіть якби вогнем палав зсередини.

—  Гаразд, — промовила вона м’яко і почала наливати йому каву.

—  Вибачте, — промовив він. — Іноді емоції беруть гору в мені. Ті жінки... всі ті жінки... і той хлопчик, у котрого все життя було попереду. Це гірше за все.

—  Так, — сказала вона, подаючи йому чашку. Вона помітила, як тремтить у нього рука, подумавши, що це, либонь, його останнє родео, неважливо, наскільки він меткий... а він був таки страхітливо метким.

—  Жінка, котра лише під кінець гри дізнається, ким є насправді її чоловік, опиняється у вельми скрутному становищі, — промовив Рамзі.

—  Так, я можу це собі уявити, — сказала Дарсі.

—  Хто повірить, що вона могла жити з таким чоловіком довгі роки, навіть не підозрюючи, ким він є? Атож, вона ніби — як би ви це назвали — та пташка, що живе в пащі у крокодила.

—  Якщо вірити цій історії, — уточнила Дарсі, — крокодил дозволяє тій пташці там жити, бо вона підтримує чистоту в його пащі. Годується поміж його зубів. — Вона поворушила пальцями правої руки, ніби щось вищипує. — Імовірно, це неправда. .. але правда те, що зазвичай це я возила Боббі до дан

тиста. Позбавлений опіки, він зазвичай «випадково» забував про домовлений візит. Він був таким дитинячим щодо болю. — Несподівано її очі набрякли слізьми. Клянучи себе, вона взялась витирати їх обома долонями. Цей чоловік не шануватиме сліз, пролитих на рахунок Роберта Андерсона.

А може, вона помилилася щодо цього. Він усміхався, киваючи головою.

—  А ваші діти, їх розчавило б, якби світ довідався, що їхній батько серійний убивця, котрий піддавав тортурам жінок. А потім розчавило ще й знову, якби світ вирішив, що їхня мати його прикривала. А може, й допомагала йому, як Майра Хайндлі допомагала Іану Брейді ¹ . Ви знаєте, хто то такі були?

—  Ні.

—  Тоді й не переймайтеся, щоби взнати. Але поставте собі ось таке питання: що може зробити жінка в такій важкій си туації?

—  А ви б що зробили, Холте?

—  Я не знаю. У мене ситуація трохи інакша. Нехай я геть заїжджений кінь — найстаріша шкапа у стайні пожежної команди, — але маю відповідальність перед сім’ями тих замордованих жінок. Вони заслуговують на завершення справи.

—  Заслуговують, це поза питанням... але чи потребують вони цього?

—  У Роберта Шейверстона було відкушено пеніс, ви це знали?

Вона не знала цього. Звісно, що не знала. Вона зімкнула очі

й відчула, як гарячі сльози заструменіли їй крізь вії. «Чіп не «страждав», ось воно як», — подумала вона, і якби Ьоб за раз раптом з’явився перед нею, з простягнутими руками, бла гаючи прощення, вона вбила б його знову.

—  А його батько знає, — сказав Рамзі. Говорив він м’яко. — І мусить жити далі, кожен день проживати з цим знанням про свою дитину, котру він любив.

—  Мені жаль, — прошепотіла вона. — Мені дуже, дуле жаль.

Вона відчула, як він узяв на столі її за руку.

—  Я не хотів вас розстроювати.

Вона вирвала в нього руку.

—  Звісно ж, хотіли! Але ви гадали, що мене не пройме? Ви думали, що мене не зачепить... ви, старий нишпорка?

Він усміхнувся, показавши свої сяючі зубні протези.

—  Ні, я зовсім так не думав. Зрозумів це, щойно ви прочи нили переді мною двері. — Він зробив паузу, а потім делікат но додав: — Я зразу все побачив.

—  І що ви бачите тепер?

Він підвівся, похитнувшись злегка, але потім віднайшов рів новагу.

—  Я бачу відважну жінку, котру варто залишити на самоті, нехай надолужує свою домашню роботу. Не кажучи вже про залишок свого життя.

Вона підвелася також.

—  А сім’ї тих жертв? Ті, котрі потребують завершення справи? — Вона затнулася, не бажаючи промовляти решту. Але ж мусила. Цей чоловік поборював значний біль — можливо, навіть пекельний біль, — але він приїхав сюди і зараз відпускає її на волю. Принаймні вона вирішила, що це так. — А батько Роберта Шейверстона?

—  Роберт Шейверстон мертвий, а його батько вже недалеко від нього. — Рамзі говорив спокійним, примирливим тоном, який Дарсі зразу ж упізнала. Це був той тон, яким користувався Боб, коли знав, що якогось клієнта фірми запросили до Податкової служби і нічого доброго йому з того не світить. — Не відриває губ від пляшки з віскі з ранку до ночі. Чи знання того, що вбивця його сина — мучитель його сина — вже мертвий, щось перемінить? Я так не думаю. Чи поверне це назад інших жертв? Аж ніяк. Чи горить зараз убивця в пекельному вогні за свої злочини, чи мучать його кривавими тортурами, що триватимуть вічно? Біблія каже, що так. Ста-