Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.

От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

- Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка. А ти хто?

- Жабка-скрекотушка. Пусти й мене?

- Іди!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рука­вички та й питає:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

- А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

- Іди!

От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

- А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

- Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

- Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

- Та вже йди!

Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан:

- Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

- Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

- Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

- Та вже влізу,- пустіть!

- Та що вже з тобою робити,- йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

- Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пу­стіть і мене!

- Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

- Та якось будемо.

- Та вже йди, тільки скраєчку!

Уліз і ведмідь - семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглядівся, - нема рукавички. Він тоді на­зад - шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, біг­ла, бачить - лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: "Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба - й їсти нічого. Дід і каже:

- Бабусю! Піди у хижку, назмітай у засіці борошен­ця та спечи мені колобок.

От баба так і зробила: витопила в печі, замісила яйцями борошно, що назмітала, спекла колобок і по­клала на вікні, щоб простиг. А він з вікна - та на призьбу, а з призьби - та на землю, та й побіг до­рогою.

Біжить та й біжить, а назустріч йому зайчик.

- Колобок,- каже,- колобок, я тебе з’їм!

А він каже:

- Не їж мене, зайчику-побігайчику, я тобі пісні за­співаю.

- Ану, якої?

Та й побіг. Біжить та й біжить,- зустрічає його вовк.

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

- Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісні заспіваю.

- Ану, якої?

Та й побіг. Знову біжить та й біжить,- зустрічає його ведмідь.

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

- Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісні за­співаю.

- Ану!

Та й маху! Біжить та й біжить, зустрічається з ли­сичкою.

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

- Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісні за­співаю.

- Ану, якої?

- Ану-ну, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було.

От він і сів та й давай співати:

А лисичка його - гам! Та й проковтнула.

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі - куди цап, туди й баран: цап на город на капусту - і баран туди, цап у сад - і баран за ним.

- Ох, жінко,- каже чоловік,- проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.

- А забирайтесь, цапе й баране, собі абикуди, щоб вас не було у мене в дворі!

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.

Ідуть та ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:

- Бери, баране, голову, бо ти дужий!

- Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!

Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та ідуть, коли бачать - у полі горить вогонь.

- Ходімо туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли! Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:

- А здорові, молодці!

- Здорові! Здорові!..- зраділи вовки,- Ще каша не кипить - м'ясо буде з вас.

Тут цап злякавсь, а баран давно вже злякався. Цап надумавсь:

- А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

Баран і несе.

- Та не цю, а подай більшу, - каже цап.

Баран знову цупить ту саму.

- Та подай ще більшу!

Тут уже вовки злякались; стали думати-гадати, як звідси втікати. «Бо це,- кажуть,- такі молодці, що з ними й голови збудешся,- бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:

- Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,- піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відтіля втікати:

- Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і не вернувся. А третій сидів-сидів:

- Ось піду лишень я, так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:

- Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забратись.

Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумавсь перший вовк:

- Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятися! Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати.