Два роки тому містер Візлі власноручно розгромив мало не всю Дурслівську вітальню, тож Гаррі дуже здивувався б, якби дядько Вернон його забув. І справді, дядько Вернон став червоний аж брунатний і люто вилуплювався на містера Візлі. проте нічого не казав, великою мірою, мабуть, тому, що їх, Дурслів, було вдвоє менше. Тітка Петунія була водночас перелякана і присоромлена. Весь час озиралася, ніби боялася, що хтось зі знайомих побачить її в такій компанії. А Дадлі щосили намагався здаватися маленьким і непомітним, хоч це йому аж ніяк не вдавалося.

— Ми подумали, що нам варто перемовитися кількома словами про Гаррі, — і далі всміхаючись, повідомив містер Візлі.

— Так, — прогарчав Муді. — Про те, як з ним поводитися, коли він перебуває у вас.

Вуса дядька Вернона настовбурчилися від обурення. Очевидно, капелюх-котелок справив хибне враження, начебто його власник близький йому за духом, тож дядько Вернон звернувся саме до Муді.

— Не знав, що вас стосується те, що діється у мене вдома...

— Ти ще багато чого не знаєш, Дурслі, — прогарчав Муді.

— Але річ не в цьому, — втрутилася Тонкс, чиє рожеве волосся так обурило тітку Петунію, що вона аж очі заплющила, аби його тільки не бачити. — А в тому, що тільки-но ми довідаємося, що ви погано ставитеся до Гаррі...

— А ми про це довідаємося, не сумнівайтесь, — люб'язно додав Люпин.

— Так, — підтвердив містер Візлі, — навіть якщо ви не дозволите Гаррі користуватися фейлетоном...

— Телефоном, — прошепотіла Герміона.

— Отож, якщо ми тільки почуємо, що ви бодай трішечки скривдили Поттера, то будете мати справу з нами, — пообіцяв Муді.

Дядько Вернон почав погрозливо роздуватися. Його обурення переважило навіть страх перед цією зграєю диваків.

— Ви що, мені погрожуєте, пане? — так голосно гарикнув він, що перехожі аж озирнулися.

— Саме так, — підтвердив Дикозор, радіючи, що дядько Вернон так швидко це второпав.

— І що... я схожий на чоловіка, якого можна залякати? — знову гарикнув дядько Вернон.

— Ну... — Муді відсунув на потилицю котелок, виставивши зловісне й вертке магічне око. Дядько Вернон з переляку відстрибнув і боляче вдарився об візок для валіз. — Так, Дурслі, мушу визнати, що таки схожий.

Муді відвернувся від дядька Вернона і глянув на Гаррі.

— Ну, Поттере... дай знати, якщо ми будемо потрібні. Коли від тебе не буде жодної вістки три дні поспіль, ми когось пришлемо...

Тітка Петунія жалісно заскімлила. Вона, вочевидь, уявила, що скажуть сусіди, побачивши, як хтось із цих людей прямує до них садовою стежкою.

— Тримайся, Поттере, — Муді на мить стис жилавою рукою Гарріне плече.

— Бережи себе, Гаррі, — додав неголосно Люпин. — Будь з нами в контакті.

— Гаррі, щойно випаде нагода, ми тебе заберемо, — прошепотіла місіс Візлі, знову його обіймаючи.

— Скоро побачимося, старий, — Рон міцно потис Гарріну руку.

Дуже скоро, Гаррі, — переконливо додала Герміона. — Обіцяємо тобі.

Гаррі кивнув. Він не міг знайти слів, які передали б усі його почуття, всю його вдячність за підтримку. Натомість усміхнувся, помахав їм на прощання рукою, обернувся і першим вийшов з вокзалу на сонячну вулицю, а дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі подріботіли за ним.