Так, ка-май. Не просто дурненька, але обдурена ка — обдурена самою долею.
ЯКЩО НЕ ЗМЕНШИТИ ПОТУЖНІСТЬ В АЛЬФА-СЕКТОРІ, ПОВНЕ ВИМКНЕННЯ СИСТЕМИ СТАНЕТЬСЯ ЧЕРЕЗ 25 СЕКУНД!
Отже пробудження немовляти нічого доброго не дало, принаймні для запобігання повному краху системи. Час уводити в дію план Б.
Вона простягнула руку до абсурдного перемикача ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ, того що так нагадував регулятор на пічці, якою користувалася її матір. Повертати його на цифру 2 виявилось важко, пекельно боляче. Повертати у протилежний бік було легко й абсолютно безболісно. Вона навіть відчула полегшення десь у себе в глибині голови, ніби якийсь згусток м’язів, що довгі години перебував у напруженні, нарешті зітхнув і розслабився.
Ревіння сирени вщухло.
Сюзанна довернула ПОТУГУ ПЕРЕЙМІВ до позначки 8, затрималась на ній, знизала плечима. Та стонадцять чортів, пора вже йти ва-банк і з усім цим покінчити. Вона довернула регулятор до кінця, на 10. Тільки-но він там опинився, несамовитий сліпучий біль утвердився в її животі, а тоді покотився вниз, у таз. Їй довелося закусити губу, щоб не закричати.
ЗМЕНШЕННЯ ПОТУЖНОСТІ В АЛЬФА-СЕКТОРІ ВИКОНАНО, промовив той самий голос і враз заговорив з так добре пам’ятною Сюзанні тягучою інтонацією Джона Вейна: КРАСНЕНЬКО ДЯКУЮ ТОБІ, ТЕНДІТНА АМАЗОНКО.
Їй знову довелося закусити губу — не через біль цього разу, а від страху. Даремно було запевняти себе, що Блейн Моно мертвий, а цей голос просто подає якийсь пересмішник, захований у її власній підсвідомості, — страх на це не зважав.
ПЕРЕЙМИ… ПОЧАЛИСЯ, промовив електрифікований голос, уже не імітуючи Джона Вейна. ПЕРЕЙМИ… ПОЧАЛИСЯ. А тоді той голос з жахливим прононсом (гугняво) Боба Ділана, від якого їй аж зуби заломило, заспівав: ХЕПІ БЬОЗДЕЙ ТУ Ю… БЕЙБІ!.. ХЕПІ ББОЗДЕЙ… ТУ Ю! ХЕПІ БЬОЗДЕЙ… ЛЮБИЙ МОРДРЕД… ХЕПІ ББОЗДЕЙ… ТУ Ю!
Сюзанна візуалізувала вогнегасник, який висів позаду неї на дальній стіні, і, обернувшись, звісно, побачила його (щоправда, вона собі не уявляла присутньої там же маленької таблички з написом ТІЛЬКИ ТИ ТА «СОМБРА» МОЖУТЬ ЗАПОБІГТИ ПОЖЕЖІ ПАНЕЛЕЙ, а вона, проте, там висіла, разом із малюнком, на якому Шардик-при-Промені красувався в капелюсі Ведмедя Смокі — либонь, трюк чергового жартівника). Вона побігла по вогнегасник, перестрибуючи тріщини в підлозі, оминаючи впалі зі стелі панелі, та тут її затопив новий напад болю, запалив вогнем їй живіт і крижі, породивши бажання перегнутися навпіл і затиснути нахабну каменюку в утробі.
«Довго це не триватиме, — подумала вона голосом, що належав почасти Сюзанні, а почасти Детті. — Атож, мем. Цей малюк мчить зі швидкістю експреса!»
Але невдовзі біль трохи вщух. Вона зірвала вогнегасник зі стіни, націлила його акуратний чорний ріжок на палаючу панель і натиснула кнопку. Ринула піна і почала покривати пломені. Почулося злобне шипіння і сморід, мов від горілого волосся.
ВОГОНЬ… ПОГАС, оголосив Голос Доґана. ВОГОНЬ… ПОГАС. І вмить, перемінивши акцент на пещену вимову британського лорда, продовжив: МУШУ СКАЗАТИ, НАДЗВИЧАЙНО ПЕРФЕКТНО ЗРОБЛЕНО. АБ-СО-ЛЮТ-НО МИСТЕЦЦЦЬ-КИ!
Вона знову подолала мінне поле долівки Доґана, ухопила мікрофон і натиснула його вмикач. Угорі, на одному з іще діючих телеекранів, вона побачила, що Мія вже пішла і якраз переходить Шістдесяту вулицю.
Та раптом Сюзанна побачила на екрані зелений тент з карикатурним поросям і серце в неї обірвалося. Це не Шістдесята, це вже Шістдесят перша вулиця. Крадійка курва-мамуня вже біля своєї мети.
— Едді! — закричала вона в мікрофон. — Едді або Роланде! — Та що за чортівня, чому це вона тільки на них зациклилася. — Джейк! Отче Каллаген! Ми підійшли до Діксі-Піґ і будемо народжувати цю бісову дитину! Прийдіть по нас, якщо можете, але будьте обережні!
Вона знову подивилася на екран. Мія вже перейшла вулицю і дивилася на зелений козирок ресторану. Завагалася. Чи здатна вона прочитати цей напис: ДІКСІ-ПІҐ? Напевне, що ні, проте зображення вона впізнає. Усміхнене, закопчене порося.
Та тепер ще й інтенсивні перейми почалися, отже, довго вагатися вона не буде.
— Едді, я мушу йти. Я кохаю тебе, золотий мій! Пам’ятай це, що б не трапилося! Ніколи про це не забувай! Я кохаю тебе! І це… — В око їй впав напівкруглий індикатор, що містився на панелі поза мікрофоном. Стрілка на ньому покинула червоний сектор. Сюзанна подумала, що вона залишатиметься на жовтому полі, поки триватимуть пологи, а потім повернеться на зелене.
Так воно й буде, якщо нічого не піде шкереберть.
Вона усвідомила, що все ще тримає в руці мікрофон.
— Це Сюзанна-Мія, кінець передачі. Хай береже вас Бог, хлопці. Бог і ка.
Вона поклала мікрофон і заплющила очі.
ДВАНАДЦЯТЬ
Сюзанна вмить відчула, що з Мією відбулася переміна. Хоча вона вже прийшла до Діксі-Піґ і перейми в неї рішуче посилилися, Мія шугала думками деінде. Думала вона про Одетту Голмс і те, що Майкл Швернер називав проектом «Літо в Міссісіпі». (Натомість його самого білі оксфордські трудяги називали жидком.) Емоційна атмосфера, до якої знов повернулася Сюзанна, була гнітючою, в ній усе заклякло, немов у повітрі перед шаленою вересневою грозою.
— Сюзанно, Сюзанно, Денова дочко!
— Що, Міє?
— Я погодилася стати смертною.
— Ти це казала.
І справді, у Федіку Мія виглядала смертною. Смертною і страшенно вагітною.
— Але ж мені не дісталася більшість із того, що й робить цінним таке короткочасне життя. Правда? — У її голосі звучала невимовна журба, але гіркого здивування в ньому було ще більше. — Ти могла б мені про це розповісти, але на це нема часу. Вже нема.
— Тікай геть звідси, — промовила Сюзанна без особливої надії. — Візьми таксі, поїдь до лікарні. Міє, ми все подолаємо разом. Може, навіть зможемо виростити його разо…
— Якщо я народжу його не тут, а деінде, він помре і ми помремо разом з ним. — Вона говорила з цілковитою переконаністю. — А я маю його народити. Мене обдурили у всьому, окрім мого малюка, і я його народжу. Але… Сюзанно… Поки ми ще туди не ввійшли… ти тоді згадала про свою матір.
— Я збрехала. Це я сама була в Оксфорді. Збрехати було легше, ніж пояснювати щось про мандри крізь час у паралельних світах.
— Покажи мені правду. Покажи мені свою матір. Покажи, благаю тебе!
Не було часу зважувати всі «за» і «проти», що крилися в цьому проханні; його слід було або моментально виконати, або відмовити. Сюзанна вирішила виконати.
— Дивись, — сказала вона.
ТРИНАДЦЯТЬ
У Країні Пам’яті завжди той самий час — Теперішній.
Там є Незнайдені Двері.
(о, втрачене)
і коли Сюзанна їх знайшла і прочинила, Мія побачила жінку з темним, зачесаним назад волоссям і пронизливими сірими очима. На шиї в неї висить камея. Вона, ця жінка, сидить біля кухонного столу, у вічному пасмі сонячного світла. У цьому спогаді завжди десять хвилин на третю після полудня, жовтень 1946 року, Велика війна закінчилась, по радіо співає Ірен Дей[137] і завжди пахне імбирним печивом.
— Одетто, іди-но сюди, посидь зі мною, — каже ця жінка від столу, її мати. — Покуштуй ось солоденького. Ти така гарненька, дівчинко.
І вона посміхається.
О, втрачене, оплакане вітром, привидом повертається знов.[138]
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Цілком прозаїчна картина, скажете ви, і матимете рацію. Дівчинка приходить додому зі школи, в одній руці в неї сумка з підручниками, у другій — торба з фізкультурною формою, на ній біла блузка і картата спідничка-плісе, гольфи з бантиками по боках (чорне і помаранчеве — кольори її школи Св. Анни). Біля кухонного столу сидить її мати, дивиться на дочку і пропонує їй з’їсти імбирного печива, щойно з духовки. Це лише одна мить з мільйонів тих, що промайнули, єдиний крихітний атом, з яких складається життя. Але від побаченого в Мії перехопило подих,