Изменить стиль страницы

— Вам варто поспати, сей.

Це було єдине, що спало йому на думку, і воно подіяло. Покоївка розвернулася й пішла до ліжка. Заповзла на нього, натягнула спідницю собі на коліна і, на позір, втратила свідомість.

— Ця штука не прокинеться? — запитав Джейк у Каллагена стишеним голосом. — Бо… отче… мені якось моторошно.

Каллаген відчув, як його розум раптом звільнився — став вільнішим, ніж будь-коли. Чи, може, то його серце звільнилося. У всякому разі, коли він ставив боулінг-торбу на пачку пакетів для білизни, що лежала поверх сейфа, думки в нього були дуже ясні.

Пригадалася розмова в завулку поза Домівкою. Він на перекурі з Френкі Чейзом і Магрудером. Розмова зайшла про те, як вберегти свої цінності у Нью-Йорку, особливо якщо кудись їдеш на якийсь час, і Магрудер сказав, що найнадійніше місце в Нью-Йорку… абсолютно надійне місце…

— Джейку, в сейфі також є торба з тарілками.

— Орізи?

— Так. Дістань їх.

Тим часом сам Каллаген підійшов до ліжка і поліз рукою до лівої кишені форменої спідниці покоївки. Витяг звідти пластикові магнітні картки, кілька звичайних ключів і коробочку м’ятних пігулок невідомого йому бренду — «Алтоїдс».[124]

Перевернув покоївку. Це виглядало так, ніби він перевертає труп.

— Що ти робиш? — прошепотів Джейк. Він опустив Юка на підлогу і тепер міг повісити собі на плече плетену сумку з червоною шовковою підкладкою. Важкенька вона була, але йому був приємний цей вантаж.

— Грабую її, хіба не бачиш? — сердито відповів Каллаген. — Отець Каллаген, канонік святої римо-католицької церкви грабує готельну покоївку. Чи сподівається пограбувати, якщо в неї є… ага!

В іншій кишені, як він і сподівався, знайшовся скромний стосик банкнот. Вона якраз займалася вечірнім прибиранням номерів, коли Юк своїм гавкотом привернув її увагу. Мила туалети, поправляли штори, перестилала ліжка і підкладала туди ті штуки, що їх покоївки називають «постільними цукерками». Подеколи гості давали їй «на чай». У цієї покоївки знайшлося дві десятки, три п’ятірки і чотири однодоларових банкноти.

— Я віддам, якщо наші шляхи знову перетнуться, — повідав Каллаген непритомній покоївці. — А якщо ні, вважай, що так ти прислужилася Господу.

— Бііііііііла, — пробелькотіла стиха покоївка, як воно буває з тими, хто розмовляє уві сні.

Каллаген з Джейком перезирнулися.

ОДИНАДЦЯТЬ

Спускаючись униз ліфтом, Каллаген тримав торбу з ЧорноюТринадцяткою, а Джейк ніс ту, в якій лежали Орізи. У нього також були їхні гроші. Тепер вони мали цілих сорок вісім доларів.

— Цього вистачить? — єдине запитання, що прозвучало після того, як він вислухав план Каллагена, яким чином їм здихатися кулі, план, для здійснення якого треба було зробити ще одну зупинку.

— Не знаю, і мені все одно, — відповів Каллаген. Вони розмовляли притишеними голосами конспіраторів, хоча у ліфті, окрім них, більше не було нікого. — Якщо я зміг пограбувати сплячу покоївку, обмахлювати якогось таксиста мені раз плюнути.

— Авжеж, — сказав Джейк. Йому подумалось, що Роланд у своїм поході до Темної вежі не тільки пограбував купу невинних людей, він ще й перебив їх чимало. — Давай уже зробимо цю справу і врешті підемо до Діксі-Піґ.

— Знаєш, не варто тобі так турбуватися, — сказав Каллаген. — Якщо вежа завалиться, ти про це дізнаєшся одним із перших.

Джейк подивився на нього здивовано. Каллаген витримав кілька секунд, а потім усміхнувся. Не міг утриматись.

— Нічого тут нема смішного, сей, — сказав Джейк, і вони вийшли в темряву літнього вечора року 1999-го.

ДВАНАДЦЯТЬ

За чверть до дев’ятої за Гудзоном ще догоряла зоря, коли вони прибули на місце першої з їхніх двох зупинок. Лічильник таксі показував дев’ять доларів п’ятдесят центів. Каллаген подав таксисту одну з десяток покоївки.

— Чувак, ти, давай, бережи себе, — образився водій з сильним ямайським акцентом. — Я буду переживать, щоб тебе, бува, не підстрелили.

— Радій, що бодай хоч щось отримав, синку, — відповів йому Каллаген добродушно. — У нас низькобюджетна екскурсія Нью-Йорком.

— Моя баба теж має бюджет, — плюнув таксист і поїхав геть.

Тим часом Джейк задивився вгору.

— Bay, — промовив він ніжно. — А я й забув, яке воно тут все величезне.

Каллаген простежив за його поглядом, а тоді нагадав:

— Давай зробимо нашу справу. — А коли вони поспішили всередину, запитав: — Тобі чути щось від Сюзанни? Хоч що-небудь?

— Чоловік з гітарою, — сказав Джейк. — Співає… ну, я не розумію. А мусив би. Це черговий типу випадковий збіг, який насправді зовсім невипадковий, на кшталт того, що книготорговець має прізвище Тауер чи Балазарове кубло називається «Похила вежа». Якась пісня… Я мусив би вгадати.

— І більше нічого?

Джейк похитав головою.

— Це було останнє, що я отримав від неї, і це було щойно після того, як ми вийшли з готелю і сіли в таксі. Гадаю, вона ввійшла у Діксі-Піґ і тепер недоторканна.

Він слабо посміхнувся своєму випадковому каламбуру.

Каллаген рушив до списку в центрі величезного вестибюля.

— Тримай Юка близько біля себе.

— Не переживай.

Каллагену не знадобилося багато часу, аби знайти те, що він шукав.

ТРИНАДЦЯТЬ

Напис повідомляв:

Довготривале збереження
10 — 36 місяців
користуйтесь жетонами
беріть ключ
менеджмент
не несе відповідальності
за втрачену власність

Нижче, в обрамленому ящичку, був список правил і інструкцій, який вони обидва уважно переглянули. З-під їхніх ніг пролунало гуркотіння потяга підземки. Каллаген, котрий не бував у Нью-Йорку вже майже двадцять років, не мав уявлення, що це за поїзд, куди він може їхати і на якій глибині у міських нутрощах може бігати. Вони вже спустилися на два рівні вниз ескалатором, спершу до крамниць, а потім сюди. А станція метро була ще нижче.

Джейк перевісив торбу з Орізами на друге плече і тицьнув пальцем в останній рядок обрамлених правил.

— Ми мали б знижку, якби були місцевими орендарями, — пояснив він.

— Ишку, — строго підгавкнув Юк.

— Атож, друже, — погодився Каллаген. — Якби бажання були кіньми, жебраки були б вершниками. Нам не потрібна знижка.

І справді. Пройшовши крізь металодетектор (без проблем з Орізами) і повз найнятого копа, який куняв на стільці, Джейк помітив, що один з найменших боксів у дальньому лівому кінці довгого приміщення вмістить торбу «ДОРІЖКИ СЕРЕДИННОГО СВІТУ» зі скринькою в ній. Орендувати цей бокс на найдовший термін коштувало двадцять сім доларів. Отець Каллаген, готовий до неполадок, акуратно згодував банкноти різним щілинам автомата, що видавав жетони: зі всіх чудес і жахів, з якими він зіткнувся під час їхнього короткого візиту до цього міста (до останніх належала і сплата двох доларів за ввімкнення лічильника в таксі), це було, в якомусь сенсі, найдивовижнішим. Автомат, що приймає паперові гроші? Великі технологічні досягнення мусять стояти за цією нудного коричневого кольору машиною з написом, що попереджає клієнтів: ВСТАВЛЯЙТЕ БАНКНОТИ ОБЛИЧЧЯМИ ВГОРУ! На пояснювальній картинці біля цього напису Джордж Вашингтон лежав головою наліво, але, виявилось, що банкноти, котрі вставляв Каллаген, приймалися машиною однаково, незалежно від того, в який бік була спрямована голова. Аби лиш догори портретом. Каллагенові аж полегшало, коли автомат один раз не спрацював, відмовився прийняти стару, пожмакану однодоларову купюру. Помірно м’яті п’ятірки він ковтав залюбки, щоразу бризкаючи жетонами у коритчатко внизу. Каллаген вибрав звідти їх на суму двадцять сім доларів і рушив назад, туди, де на нього чекав Джейк, та раптом став і обернувся, ніби щось згадавши. Придивився до боковини дивовижної (принаймні для нього вона справді була дивовижною) машини-грошоїдки. Там, ближче до її низу, на маленьких табличках містилася інформація, котра його цікавила. Цей автомат під назвою Чейндж-Мак-Р 2000 було вироблено в Клівленді, штат Огайо, але до створення його начиння були причетні різні компанії: «Дженерал Електрик», «ДеВолт Електронікс», «Шоурі Електрик», «Панасонік» і, в самому низу, але все одно виднілася найменша табличка: «Північний центр позитроніки».

вернуться

124

«Алтоїдс» — м’ятні пігулки для освіження подиху, розроблені в Англії на початку XIX ст., але зараз майже невідомі там, натомість наприкінці XX ст. — найпопулярніші в Америці.