– Де Славко? Мила моя, хороша, де наш хлопчик? Що з ним?

– Шановна, що Ви робите? Хіба не бачите, в якому стані хвора? Найменше хвилювання може вбити, а Ви…

– Де мій син?!! Ви чуєте! Де мій син? Хто тут хоч щось пояснить нарешті?

Я божеволіла, а всі довкола мовчали білим спокоєм.

– Випийте заспокійливого.

– Яке заспокійливе? Пропав п’ятирічний хлопчик!!! Чуєте?

– Він не пропав.

Я вхопила за руки лікаря.

– Де він?

– Зі своїм батьком.

Стеля закружляла й повільно почала падати.

– Яким батьком?

– Ну, шановна, Вам краще знати, якщо ви мати хлопчика.

Я трусонула лікаря так, що той ледь втримав рівновагу і встояв на ногах.

– Я – мати, чуєте? Мати! А мій хлопчик зараз невідомо з ким. Де він?

Лікар обережно відсторонив мої руки.

– Знаєте що, розбирайтеся самі, а мене чого за руки хапати. Годину тому телефонував Геннадій Владиславович Р. і попросив на випадок, якщо Ви з’явитесь, повідомити, що хлопчик у нього.

Я повільно з’їхала по стіні. Чоловік подивився співчутливо й порадив:

– Не піднімали Ви б зайвого галасу, у таких не відвоювати дитину.

Я заплющила очі. У кінці тунелю світла нема, тільки стіна – міцна й холодна. Натомість із палати Тамари Павлівни виповзла загрозлива тиша, глипнула оком і зникла. Лікар опустив очі, розвівши руками.

– Серце не витримало.

Я повільно піднялась, похитуючись, зайшла, стала поруч із ліжком, що ще ховало рештки тепла, торкнулася вже холодної руки, поцілувала й прошепотіла:

– Я знайду його й поверну, обов’язково поверну. Обіцяю.

Тієї різдвяної ночі хтось проковтнув світ, залишивши тільки його тіні в темряві. Я уявляла собі жах мого хлопчика і щось кричала в небо. Чому мій хлопчик став раптом потрібен своєму батьку? Навіщо? Що змінилось? Як таке трапилось? Небо мовчало, байдуже й чорне, на ньому так і не загорілася святкова зірка, принаймні, для мене.

– Невже відпустили? Це ж треба, Оксана ще в лікарні, а він на свободі! От вам справедливість і закон.

Марія Степанівна задумливо дивилася кудись крізь Ніну.

– Хтозна, кому від цього легше, доню.

Ніна обурено махнула рукою.

– Ясно кому!

Старенька присіла на стілець, потім подивилася на ікони в кутку й перехрестилась.

– Убережи його, Господи, наведи на шлях праведний. Я вам так, дівчата, скажу: покарання – не стіни, ні, справжні муки ось тут, усередині нас, і стіни тут ні до чого.

– А якщо він не розкаявся?

– То в’язниця це зробити за нього не зможе, тільки скалічить ще дужче.

– Не знаю, неправильно це, так не має бути. Ми повинні відповідати за свої вчинки.

У той самий день Ніна наштовхнулася на Степана біля кладовища. Він ходив між могил і вдивлявся в написи на хрестах, немов мав знайти там відповідь на якесь життєво важливе питання. Ніна спинилась, по спині пройшов холодок. Хлопець навіть не підняв очей, тепер він не вмів дивитися в очі. Ще через тиждень матір Степана розповіла, що син їздив до дружини в лікарню. Спершу його не пустили, та потім Оксана погодилась поговорити.

– Маріє, якби хто знав, як мучиться дитина моя, серце рветься, що нічим допомогти не можу, ніхто не може. Не знаю, говорили вони про що чи ні, тільки знаю, що Оксанка махнула рукою, мовляв, іди з Богом, прощаю. Та хіба він себе простить коли? Ходить і мовчить, мовчить і мовчить, страшно за нього, ой, як страшно.

– Ти б його до церкви сходити умовила, нехай би там покаявся.

– Хотіла, просила, благала – ні, не може.

– То молись і чекай, нічого іншого не лишається. Хіба що… якби Оксанка до вас повернулась… до Степана. Може, тоді провину свою спокутував зміг би.

Жінка заплакала.

– Не піде. Каже, що не може себе пересилити. Пробачити – пробачила, а повернутись – не повернеться. Сама знаєш, який чоловік у мене, не Степан, так він кров питиме.

– То куди ж бідолашна піде? Вагітна, а потім із дитиною?

– Не знає, плаче тільки. До батьків назад – що в пекло, нема куди подітись, нема – сирота-сиротою.

Недооцінка ворога – це його перевага. Я вже була не тією сиротою, яку безкарно викидають на узбіччя дороги. Ніхто? Нехай і ніхто, але разом із цим – матір, так-так, матір, що здатна вбити, захищаючи своє дитинча.

Геннадій недооцінив мою силу й мою любов – ні про те, ні про інше він не здогадувався. Я повернулася назад у будинок нічного метелика й завмерла, як роблять це змії перед смертельним стрибком. Чого це мені коштувало? Не знаю, тоді здавалось, що ось-ось втрачу розум, розірвуся на шматки від внутрішньої напруги. Я тільки й робила, що кидалася з кутка в куток, билася головою об стіни й ходила дивитися на псів, просто там, у вольєрі, мене огортало примарне полегшення. Собаки відчували мій стан: безжальні машини для вбивства піджимали хвости, клали голови на коліна, сумовито зазирали в очі й вили, вили, вили. Від цього виття піднімалося волосся на голові, а Роман кілька разів поривався застрелити псів, зупинявся тільки тому, що ті божевільні дорого коштують.

Це затишшя було оманою, я діяла й найперше використала всі можливі та неможливі зв’язки, щоб дізнатися про Геннадія все – аж до нічних кошмарів і дитячих страхів. Лише знання могло допомогти зрозуміти, навіщо йому знадобився мій син. За ці кілька років він високо злетів, змінював посади, кабінети, жінок, машини й будинки. Що ж, милий, нічого нового в красивій картинці з життя обраних, тільки-от падати звідти – не всякий підніметься. Очевидно, ти впав: одружився два роки тому з кількома рахунками в банку, але це теж один із пунктів успіху, рано чи пізно по кожному б’ють дзвони. Твоя дружина виявилася талановитим дзвонарем: дочка непристойно впливового тата, вона добре знала свою ціну, щоб просто любити, мала стати містком, а перетворилася на петлю. Так буває, хтось диктує правила, а хтось підкоряється. Ти підкорятися не вмів, вона – тим паче. Шлюб розпався за рік, дітей не було. Але хіба це привід викрадати чужих? Ясно, що ні, не вистачає чогось важливого, аби вхопитися за правду.

Я дізналася про хворобу насамкінець, коли вже втратила надію щось зрозуміти. Геннадій Владиславович Р. переніс інфаркт. Це ж треба! У нього є серце? Ось де плівка життя відмоталася назад. Що? Не дуже веселе кіно? Ніхто не винен, адже сценарист сам, і режисер, і актор. Очевидно, там, у лікарняному ліжку, відбулася переоцінка цінностей, сталося народження іншого Р. Чому ж тоді знову фільм жахів? Усе одно це не ключ до розгадки. Істина виявилася простішою – він не міг більше мати дітей, узагалі, уже сама поява Славка була дивом, нонсенсом, даром. Дар?!! Я істерично сміялась у величезному ліжку. Хто ж дари роздає ТАК?

– Лорочко, не знаю, навіщо все це тобі, тільки подібні речі – конфіденційна інформація. Думаю, ти розумієш, що й до чого.

– Розумію, котику, і буду розумною дівчинкою.

Коли гість пішов, я дістала всі фотографії сина, довго гортала альбом і цілувала рідне личко. Звичайно, ти – дар, мій маленький, дар, тільки чий?

Уперше ми зустрілися віч-на-віч на допиті – Геннадія затримали для уточнення. Ніколи не забуду його очей, не переляканих, ні. Він дивився так, немов сил земного тяжіння раптом не стало.

– Де мій син?

– Син? Він і мій теж.

– Неправда! І ніколи не було правдою.

– Шановний, доведіть права на батьківство. Де свідоцтво про народження хлопчика? У протилежному разі Ви викрали й незаконно утримуєте неповнолітнього.

Геннадій обвів поглядом кабінет слідчого, мене й дістав папірець.

– Ось, будь ласка. Результати дослідження ДНК, а ось нове свідоцтво, у ньому вже вписаний батько.

– Почекайте, хто дозволив робити якісь аналізи? Ти ВКРАВ дитину в матері, розумієш?

Він посміхнувся прямо мені в обличчя.

– Матері, кажеш? А де була ця «мати»? І чим займалася? Будь-який суд позбавить тебе батьківських прав, тут особливо й старатися не доведеться. Краще б написала відмову одразу, тихо-мирно, і всі щасливі.