– Раніше молитися треба було.

– Не кажи, матір не може відповідати за те, що син накоїв.

– Як це? Вона ж мати, він – її син.

Село гуло, зовсім як вулик по весні. Чутки, розмови, здогади, зітхання. Люди, здавалось, забули про власні справи й тільки те й робили, що говорили, говорили, говорили, хоча слова вже нічого не міняли, хіба що розбавляли болем відчай.

Дід Федір роздивлявся ще одну квіточку на своєму дереві. Красуня. Марія Степанівна сиділа поруч і кивала головою.

– Такі справи, Павловичу. Наробив біди Степан, ой, наробив.

Старенький відвів погляд від вікна й посмутнів.

– Помирати страшно, Маріє. Я життя прожив – а страшно, то як молодим? Молоді мають жити, такі, як ми, – помирати.

– У кожного свій час, Павловичу. Більше, аніж відведено, не проживеш. Оксана до тями прийшла, але стан критичний. Лікарі кажуть, що дитини краще позбутись, тоді більше шансів… вижити.

– Бідолашна що каже?

– Рятуйте дитину.

Лариса з Ніною сиділи біля копанки на старому кожусі, бо земля ще не встигла відігрітися повністю, хоча навкруги вже зеленіла трава. Лариса зняла черевики, встала й босою пройшлася по траві. Ніжна зелень приємно лоскотала ступні, і звідти до серця піднімалися невидимі хвилі життя. Земля – потужна батарея, напевно, найпотужніша з тих, які заряджають людину. Підкріплена енергією землі, Лариса знову присіла поруч. Обидві жінки мовчали, думаючи про одне й теж, коли ж тиша стала заважкою, Ніна прошепотіла:

– Я хочу дитину. Думаєш, першу мені народжувати пізно?

– Якщо дитина бажана, то вона не буває запізно. Сергій був би щасливий.

– Я також. Не виходить, нічого не виходить.

– Може, варто показатися спеціалістам?

– Знаю, що треба, і не можу примусити себе. Боюсь, а раптом… я не можу народити. Знати це – ще страшніше, аніж чекати та сумніватися.

– Дурненька, можливо, тобі потрібно просто пролікуватися – і все, а час же йде.

Ніна зірвала зелену травинку й провела нею по лінії життя.

– Іде. Знаєш, я все думаю й думаю, що відчувала Оксана, коли обирала між собою й ненародженою дитиною? Дитина без матері все одно не народиться, а от вона жила б – тільки без.

– Вона житиме й народить, ти – теж.

Ніна посміхнулась, ховаючи очі. Якби ж цієї весни ніде не було пустоцвіту.

– Вагітна? Ти що! А контрацепція?

– Не допомогло.

Я добре пам’ятаю Ліну. Смішна така дівчинка, по-іншому назвати її було важко, дитина дитиною. Вона ж ображалася й активно малювала на обличчі фатальну жінку чи своє уявлення про таку, оскільки макіяж більше нагадував розпис індіанця, який вийшов на стежку війни. Ми любили її, це дивно звучить, але любили, намагались опікуватися наймолодшою серед зграї метеликів. Не знаю, чому вона потрапила в торгівлю собою, бо свою історію нікому ніколи не розповідала, і це при тому, що зазвичай не замовкала й на хвилину. Таке собі симпатичне дівча, що гралося в дорослі ігри.

Дві смужки. Одна й друга. Тест виявився позитивним. Ліна ходила з ним по квартирі, наштовхуючись на двері й кути, навіть стіни. Це неможливо, бо бути цього не може. Роман хмикнув і наказав іти до лікаря. Знайомий гінеколог підтвердив – вагітна.

– Як ти змогла? Плодюча кішка.

Ліна ковтала сльози і трусилась, немов лист на вітру. Вагітність – цілком природне явище, коли у твоєму ліжку чоловік, однак у нашому їх були десятки, тому все мало бути чисто й надійно. Клієнти користувалися презервативами, а якщо ні, то існували гормональні препарати, які унеможливлювали вагітність як таку. Нам не потрібно було зайвий раз пояснювати, що й до чого, швидше ми самі могли прочитати з цього питання ледь не цілий курс лекцій для початківців, і тут…

– Ніщо не дає стовідсоткової гарантії, хіба що перев’язка труб. Вітаємо, мила, ти – той один відсоток.

Ліна розтирала сльози по обличчю.

– І що з цим робити?

– Те, що робить якщо не кожна, то кожна друга за життя – аборт.

Вона затрусилася ще дужче, вискочила з кімнати і впала обличчям у подушку.

– Боюсь.

– Дурна, – констатував Роман й пішов дзвонити гінекологу.

– Ти ж не відчуєш, заснеш, прокинешся – а вже все.

– Як усе?

– Усе позаду.

Пам’ятаю, що в той день періщила страшенна злива, вода збивала з ніг, змиваючи куряву й пісок з асфальту. Ліна прощалася з нами, немов ішла назавжди, в очах стояв панічний страх, руки трусились, і пакет із набором «абортички» весь час падав на підлогу. Якби можна було, щоб за неї хтось інший ліг на оте крісло, за це Ліна багато б віддала, однак непрошене життя засіло саме в ній. Надвечір дощ ущух, з листя крапотіли останні поцілунки зливи, а в небі розійшлися хмари. Нашу дівчинку привезли, коли вже почало темніти, – бліду й виснажену, немов її чавили.

– Ну що? Як ти?

Вона втомлено повела головою.

– Усе.

Уже зранку піднялася висока температура, її збивали, Ліна пролежала так ще добу. Гарячка не вщухала, дівчину періодично почало трусити, ми вже нічого не могли вдіяти, тому викликали «швидку». Через тиждень Ліна померла від зараження крові, у голові не вкладалось, як подібне могло статися. Чому зараження? Чому померла?

– Вона – один відсоток тих, кого врятувати не вдається.

 Ми плакали усі до одної. Не стало дівчинки, нашої смішної дівчинки. Наостанок їй на обличчі ніхто не намалював фатальну жінку. Для чого? Адже смерть жіночої статі, та й подобатись їй не обов’язково, зате хтось із дівчат поклав до труни ляльку.

– Нехай хоч там пограється.

Світло зійшло на землю. Цього разу воно обіцяло стати особливим – світло релігійного свята.

– Ларисо, ану йди-но сюди, будеш допомагати паски пекти. Магазинні – не такі, треба своїми руками, то й Пасха буде як Пасха. Ще й яєчок нафарбуємо, розмалюємо, без крашанок також – ні туди, ні сюди. Іди, іди, доню.

Жінка підійшла до столу, на якому розверталося диво.

– Я, Маріє Степанівно, жодної в житті не спекла.

Старенька сплеснула долонями – й довкола знялася біла хмаринка з муки.

– Як жодної?

– Отак.

– Непорядок. Ану одягай-но мій фартушок, он там у верхній шухлядці шафи. Знайшла? Добре руки вимий і сюди швиденько, будемо чаклувати. Ось так, перехрестися біля ікон та з відкритим серцем і чистими думками починай.

Лариса виявилася слухняною ученицею, і Марія Степанівна задоволено посміхалась, мовляв, гарна господиня, гарна, з таких рук усе з душею виходить, тому смачне та корисне. Жінки довго вимішували жовте сонце у великих мисках, а Рудя підстрибував поруч у повній розгубленості. Для чого сонце посадили в миски, та й ще цілих дві? Потім додали родзинок і поставили відпочивати – звичайно, нам’яли бідолашне, не скоро відійде. Може, щоб швидше заспокоїлось, двері позачиняли, накрили вишиваними рушниками, ще й Руді заборонили бешкетувати, аби протягів не було. Чудні. Правда, сонце в мисках якось швидко втихомирилось, подобрішало й чомусь почало рости, виповзаючи за краї. Втекти захотіло? Напевно, щоб знову боків не на м’яли. Однак цього дня воно точно чимось завинило, бо його все одно заходилися вимішувати, а потім розклали в менші миски, каструльки, горщики, навіть горнята. Рудя стрибнув на підвіконня, аби краще розгледіти, скільки ж тих маленьких сонечок тепер у хаті. Ого, як багато! Що ж з ними всіма робити?

Доки Рудя рахував багатство, одразу й не помітив, що на столі звідкись з’явилися хрести, колоски і справжні птахи, так-так, справжнісінькі. Кошеня навіть протерло жовті очиці лапками, однак птахи продовжували сидіти, пишно розправивши крила, а з рук господинь з’являлися все нові й нові. Потім їх посадили зверху на сонечка, і всі до одного відправили в піч. От вам і маєш! Рудя навіть почав сумувати, але згодом відчув, як по кімнаті розповзався дивовижний аромат. Такого він ще не відчував на своєму віку, але жив на світі не так і багато. Що ж це так пахне смачно? Ага, ось баба Марія вийняла з печі першу партію пасок. Рум’яні, високі, пахучі – справжні паски. Кошеня жваво підскочило й махнуло на вулицю, щоб розповісти Шавкові про Пасху а то старий пес ще проґавить.