Едвардове підборіддя зверхньо задерлося, і він простягнув Аро руку з таким виглядом, немов робить йому велику честь. Аро, здалося, тільки зрадів такому ставленню, але його радість розділили не всі. Рената, тінь Аро, нервово затріпотіла. Гай нахмурився так, що ввижалося, його пергаментна, напівпрозора шкіра назавжди вкриється зморшками. Маленька Джейн показала зубки, а поряд із нею зосереджено прискалив очі Алек. Гадаю, він був готовий, як і я, діяти щомиті.

Аро подолав відстань без затримки — і справді, чого йому було боятися? Величезні тіні світло-сірих плащів — дужі бійці, як Фелікс, — стояли за кілька кроків од нього. Джейн своїм палючим даром могла жбурнути Едварда на землю, де він би звивався від болю. Алек міг осліпити й оглушити його, перш ніж він зробить крок до Аро. Ніхто не відав, що я маю силу зупинити їх, — навіть сам Едвард.

З безтурботною усмішкою Аро взяв Едварда за руку. Його повіки миттю склепилися, а далі плечі його зігнулися під тягарем інформації.

Кожна прихована думка, кожен маневр, кожен план — все, що Едвард чув у головах оточення за останній місяць, — усе зараз перетекло в голову Аро. А потім і давніші спогади: кожне видіння Аліси, кожна тиха хвилинка, проведена в родинному колі, кожна картинка в Ренесминій голові, кожен поцілунок, кожен доторк, яким ми з Едвардом обмінялися… Все це тепер належало також і Аро.

Я зашипіла від розпачу, і щит хитнувся від мого роздратування, огортаючи наші шереги.

— Заспокойся, Белло, — шепнула до мене Зафрина.

Я зціпила зуби.

Аро й далі проникав у Едвардові спогади. Едвардова голова теж похилилася, жили на шиї напнулися — він перечитував усе, що тільки-но прочитав у його голові Аро, а на додачу — реакцію самого Аро.

Ця двостороння, проте нерівна розмова тривала досить довго, тож навіть гвардія вже почувалася неспокійно. Тихеньке бубоніння прокотилося їхніми лавами, поки Гай не рикнув на них, вимагаючи тиші. Джейн хилилася вперед, наче не могла стриматися, а обличчя Ренати застигло від напруження. Якусь хвильку я досліджувала цей могутній щит, який здався мені лякливим і слабким; хоча вона приносила користь Аро, я була певна, що воїн із неї ніякий. Її задачею було захищати, а не воювати. У ній не було жаги крові. Хай яким новачком я була, та знала напевно, що якби йшлося про двобій із нею, я би стерла її з лиця землі.

Аро випростався, і я миттю змістила фокус; очі його широко розплющилися, в них плескався острах і сторожкість. Він не відпустив Едвардової руки.

Едвардові м’язи ледь помітно розслабилися.

— Бачите? — запитав Едвард, і його оксамитовий голос був спокійним.

— Так, бачу, справді, — погодився Аро, і — дивина — він був майже в захваті. — Маю сумніви, що є іще двійко серед смертних а чи безсмертних, хто здатен був би так чітко та ясно все побачити.

На обличчях вишколеної гвардії читалася така ж недовіра, яку почувала і я.

— Ти дав мені привід для міркувань, мій юний друже, — провадив Аро. — Це більше, ніж я очікував.

Він і досі не відпускав Едвардової руки, і Едвардова напружена поза свідчила про те, що він дослухається.

Едвард нічого не відповів.

— Можна мені з нею познайомитися? — запитав Аро майже благально, виявляючи несподіваний щирий інтерес. — Я й гадки не мав про існування такого, про при століття свого життя! Яка сторінка вписана в нашу історію!

— Що там таке, Аро? — гаркнув Гай, перш ніж Едвард устиг відповісти. Саме це запитання змусило мене взяти Ренесму на руки та притулити до грудей, захищаючи.

— Ти собі навіть уявити не можеш, мій практичний друже. Слід тобі хвильку поміркувати, що ту справедливість, заради якої ми сюди прибули, в цьому випадку неможливо застосувати.

Гай здивовано зашипів на його слова.

— Тихше, брате, — заспокійливо застеріг його Аро.

Це мало б видатися доброю новиною — саме на такі слова я сподівалася, саме в цю відстрочку смертного вироку ми майже не вірили. Аро вислухав правду. Аро визнав, що ми не переступили закону.

Але очі мої були прикуті до Едварда, і я зауважила, як напружилися м’язи у нього на спині. Я пригадала пораду Аро «поміркувати», яку він дав Гаю, і збагнула, що тут криється подвійне дно.

— То ти познайомиш мене зі своєю дочкою? — вдруге запитав Аро в Едварда.

Гай був не єдиним, хто зашипів у відповідь на такий поворот.

Едвард неохоче кивнув. Але ж Ренесма прихилила так багато сердець! Аро завжди видавався ватажком древніх вурдалаків. Якби він став на наш бік, чи зважилися б інші виступити проти нас?

Аро й досі стискав Едвардову долоню і зараз відповів на питання, якого ніхто з нас не вчув:

— Гадаю, в даному разі, зважаючи на обставини, компроміс цілком прийнятний. Зустрінемося на середині.

Аро відпустив його руку. Едвард обернувся до нас спиною, Аро приєднався до нього, цілком буденно закинувши руку Едвардові на плечі, наче вони були найліпшими друзяками: він не хотів розривати зв’язку з Едвардовою шкірою. Вони вирушили через галявину до нас.

Гвардія як один ступила за ним. Аро недбало здійняв долоню, навіть не глянувши на них.

— Стривайте, мої любі. Це правда, вони не завдадуть нам кривди, якщо ми прийшли з миром.

На це гвардія зреагувала відвертіше, ніж раніше: долинуло ричання й шипіння, але ніхто не зрушив із місця. Рената, тулячись до Аро ближче, ніж зазвичай, тривожно заскиглила.

— Хазяїне, — прошепотіла вона.

— Не жахайся, люба, — відповів він. — Все гаразд.

— Мабуть, вам варто взяти кількох гвардійців, — запропонував Едвард. — Тоді вони почуватимуться ліпше.

Аро кивнув, наче то була мудра заувага, про яку міг би й сам подумати. Він двічі клацнув пальцями.

— Феліксе, Деметрі!

Миттю обабіч нього опинилося двоє вампірів, і мали вони точно такий самий вигляд, як і минулого разу, коли я вперше їх зустріла. Обидва були високими й темночубими; Деметрі був струнким і міцним, як лезо меча, а Фелікс — величезним і загрозливим, як дубець із залізними шпичаками.

— Белло, — покликав мене Едвард, — принеси Ренесму… і приведи кількох друзів.

Я глибоко вдихнула. Тіло моє напружилося, протестуючи. Сама ідея, що Ренесма опиниться в центрі конфлікту… Але я довіряла Едварду. Він би вже знав, якби Аро замислив якийсь підступ.

До послуг Аро зараз було троє захисників, тож я приведу з собою двох. Я й секунди не міркувала.

— Джейкобе? Еммете? — тихо запитала я. Еммета я запросила, бо він аж умирав — так поривався опинитися там. Джейкоба — бо він би просто не витримав, якби йому довелося лишитися.

Обидва кивнули. Еммет весело вишкірився.

Я перетнула галявину, а вони трималися обабіч мене. Ще одна хвиля невдоволення прокотилася лавами гвардійців Волтурі, коли вони угледіли мій вибір: безперечно, вони не довіряли вовкулакам. Аро підняв руку, стишуючи їхній протест.

— Цікава тут у вас компанія, — буркнув Деметрі до Едварда.

Едвард нічого не відповів, але з-поміж Джейкобових зубів вихопилося приглушене гарчання.

Ми зупинилися за кілька кроків від Аро. Едвард випірнув із-під долоні Аро та швидко приєднався до нас, узяв мене за руку.

Якусь мить ми мовчки дивилися одні на одних. А тоді Фелікс, тихо і мовби вбік, привітав мене:

— Ну, здрастуй знову, Белло.

Він самовпевнено вишкірився, бічним зором слідкуючи за кожним рухом Джейкоба.

Я сухо всміхнулася до цього величезного, мов гора, вурдалака.

— Привіт, Феліксе.

Фелікс гигикнув:

— Гарний маєш вигляд. Безсмертя личить тобі.

— Дуже дякую.

— Дуже прошу. Як шкода, що…

Він не договорив, але мені не потрібен був Едвардів дар, аби знати закінчення речення. Як шкода, що за мить ми вас усіх повбиваємо.

— Еге ж, шкода, що не кажи… — муркнула я.

Фелікс підморгнув.

Аро не звернув уваги на нашу бесіду. Він зачаровано схилив голову набік.

— Я чую її дивне серцебиття, — пробурмотів він із майже містичним страхом у голосі. — Я чую її дивний запах, — його туманні очі метнулися до мене. — Це щира правда, юна Белло, безсмертя тобі просто неймовірно личить, — мовив він. — Наче ти була створена саме для такого життя.