— Якби знаття, — зітхнула я.

Він нахмурився.

— Тоді дозвольте мені побажати вам удачі. І будь ласка, дорогенька, не сердьтеся на мене, але… Якщо пан Джаспер з’явиться в мене й запитуватиме про імена, які я вписав у ці паспорти…

— Звісно, ви маєте негайно їх йому повідомити. Як би я хотіла, щоб Джаспер знав про нашу з вами справу!

Моя очевидна щирість трохи полегшила його занепокоєння.

— Дуже добре, — сказав він. — Але я не можу розраховувати, що ви залишитеся на обід?

— Вибачте, Джею. Але зараз у мене обмаль часу.

— Що ж, тоді зичу вам здоров’я й щастя. І якщо в родини Калленів виникне потреба, будь ласка, без вагань дзвоніть мені, Белло.

— Дякую, Джею.

Я вийшла за двері зі своєю контрабандою й, озирнувшись, помітила, що Джей і досі витріщається мені вслід, і в очах його змішані неспокій та розчарування.

Зворотній шлях я подолала швидше. Ніч була зовсім чорною, отож я вимкнула фари та вчавила педаль газу. Коли я повернулася додому, більшості машин, включно з Алісиним «Поршем» та моїм «Феррарі», не було на місці. Вурдалаки, які дотримувалися в харчуванні традиційного раціону, пороз’їжджались якнайдалі, щоб утамувати спрагу. Я намагалася не думати про їхнє нічне полювання, скулюючись, уявивши їхніх жертв.

Тільки Катя й Ґарет сиділи у вітальні, жартівливо сперечаючись про поживну цінність тваринної крові. Я збагнула, що Ґарет спробував «вегетаріанський» стиль полювання, і це йому не сподобалося.

Едвард, мабуть, забрав Ренесму додому спати. Джейкоб, без сумніву, зачаївся десь у лісі поблизу. Моя родина, либонь, теж вирушила на полювання. Вони, певно, пішли разом із Деналі.

Таким чином будинок фактично був цілком до моїх послуг, тож я швидко скористалася цією перевагою.

По запаху я відчувала, що першою увійшла до кімнати Аліси та Джаспера за довгий час, можливо — відтоді як вони покинули нас. Я тихо переглянула їхню величезну гардеробну і знайшла торбину саме потрібного розміру. Мабуть, вона належала Алісі — чорний шкіряний наплічник, який зазвичай використовують як сумочку; вона була невеликою, тож навіть Ренесма могла б нести її, не привертаючи уваги. Тоді я вилучила їхні запаси готівки — приблизно дві річні зарплати середньої американської родини. Мені здалося, що тут заледве помітять крадіжку, адже на всіх ця кімната навіювала сум. Отож конверт із фальшивими документами опинився в торбині поряд із грошима. А тоді я сіла на краєчку ліжка Аліси та Джаспера й поглянула на жалюгідний багаж, який змогла забезпечити своїй дочці та своєму найкращому другові, щоб урятувати їхні життя. Я з’їхала вниз уздовж ніжки ліжка, почуваючись зовсім безпорадною.

Та що ще могла я вдіяти?

Кілька хвилин я сиділа так, зі схиленою головою, аж раптом натяк на якусь ідею спав мені на думку.

А якщо…

Якщо я дозволяю собі вірити, що Ренесмі та Джейкобові вдасться втекти, тоді це означає, що Деметрі буде мертвий. А це, своєю чергою, дає шанси іншим зацілілим, включаючи Алісу та Джаспера.

То чому б Алісі та Джасперу не допомогти Джейкобу й Ренесмі? Якби вони знову об’єдналися, Ренесма отримала б найкращий у світі захист. Я не бачила причин, чому б цьому не статися — якщо не рахувати, що Аліса не могла бачити у своїх видіннях ні Джейка, ні Ренесму. З чого вона почне їхні пошуки?

Хвилинку я над цим поміркувала, а далі вийшла з кімнати, перетнула коридор і наблизилася до кімнати Карлайла та Есме. Як завжди, на столі Есме було повно планів та ксероксів — всі вони були охайно складені стосиками. Понад столом була етажерка з безліччю шухлядок. В одній із них лежали канцтовари. Я взяла новеньку ручку й аркуш паперу.

Цілих п’ять хвилин я видивлялася на кремовий аркуш, зосередившись на своєму рішенні. Можливо, Аліса й не здатна бачити Ренесму або Джейкоба, але вона здатна бачити мене. Я уявляла, як вона побачить у видінні цю мить, і тільки й сподівалася, що вона не буде в цю мить занадто заклопотана й зверне на це увагу.

Повільно, неквапливо я написала великими літерами слова «РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО» впоперек аркуша паперу.

Мені здалося, що найкраще буде відіслати їх саме в Ріо: місто розташоване достатньо далеко звідси, Аліса та Джаспер наразі в Південній Америці — за нещодавніми свідченнями, і не схоже, що всі наші попередні проблеми самі собою розвіялися тільки тому, що з’явилися проблеми нові. І досі лишалося загадкою майбутнє Ренесми, і досі лякало її таке швидке зростання. Ми так і так планували вирушити одного дня на південь. Отож тепер це буде справою Джейкоба — і, сподіваюся, Аліси — зібрати місцеві перекази.

Я знову схилила голову, притлумлюючи нагле бажання схлипнути, зціпивши зуби. Буде краще, якщо Ренесма вирушить у дорогу без мене. Але я вже так скучала за нею, що заледве могла це витримувати.

Я глибоко вдихнула й поклала свою записку на дно похідної сумки, де її швидко знайде Джейкоб.

Я схрестила пальці, сподіваючись, що оскільки в старшій школі навряд чи вивчали португальську, Джейкоб достатньо опанував іспанську.

Лишалося тільки чекати.

Два дні Едвард із Карлайлом провели на галявині, куди, як бачила Аліса, мали прибути Волтурі. То було те саме поле смертного бою, де на нас напали минулого літа перволітки Вікторії. Цікаво, чи не мав Карлайл відчуття дежа-вю. Для мене цей досвід буде новим. І цього разу ми з Едвардом приймемо бій разом зі своєю родиною.

Ми гадали, що Волтурі вистежуватимуть Едварда або Карлайла. Чи не здивує їх, що їхня здобич не тікатиме? Чи насторожить це їх? Я навіть не могла уявити, щоб Волтурі почували потребу в обережності.

Хоча я — сподіваюся — мала б залишатися невидимою для Деметрі, я зосталася з Едвардом. Звісно. Ми мали заледве кілька останніх годин разом.

Ми з Едвардом не влаштовували грандіозної сцени прощання, та я й не планувала. Бо вимовити слова означало повірити в їхню остаточність. Це було б те саме, що поставити слово «КІНЕЦЬ» на останній сторінці рукопису. Отож ми не казали одне одному «прощавай» і намагалися стояти щонайтісніше, повсякчас відчуваючи на доторк одне одного. Хай який кінець нас очікує, він нас не розлучить.

За кілька кроків углиб лісу, під захистом дерев, ми поставили намет для Ренесми, і знову виникло дежа-вю: ми вдруге у холоднечу влаштували собі туристичний похід разом із Джейкобом. Було важко повірити, як невпізнанно все змінилося від минулого червня. Сім місяців тому наш любовний трикутник здавався нестерпним, адже хтось обов’язково мав залишитися з розбитим серцем. Тепер же все було ідеально збалансовано. Гірка іронія: кубики склалися в картинку саме тоді, коли ми всі стоїмо на порозі знищення.

Напередодні новорічної ночі знову посипав сніг. Цього разу крихітні сніжинки не танули, торкаючись кам’янистого ґрунту на галявині. Поки Джейкоб і Ренесма спали (Джейкоб хропів так гучно, що я тільки дивувалася, як це Ренесма й досі не збудилася), перше тоненьке снігове покривало вкрило землю, а далі замети почали підростати. Коли зійшло сонце, ми побачили довершену картину з Алісиного видіння. Втупившись у блискуче біле поле, ми з Едвардом трималися за руки й мовчали.

Рано-вранці зібралися всі наші друзі — з їхніх очей було видно, що вони добре підготувалися: у деяких очі були світло-золотавими, у деяких — яскраво-червоними. Коли ми всі зібралися, то почули, що й вовки рухаються через ліс. Джейкоб випірнув із намету, залишивши сплячу Ренесму всередині, щоб приєднатися до своїх.

Едвард та Карлайл шикували решту в якусь подобу нерівної шереги — наші свідки мали оточити нас обабіч.

Я спостерігала здалеку — чекала біля намету, коли збудиться Ренесма. Коли вона прокинулася, я допомогла їй вбратися в одяг, який дбайливо приготувала пару днів тому. Це було вбрання з оборками, на вигляд дівчаче, проте водночас цупке, яке б витримало поїздку на спині вовка через декілька штатів. На курточку я вдягнула їй чорну шкіряну торбинку, де лежали гроші, документи, підказка та мої прощальні записки для неї і для Джейкоба, для Чарлі й Рене. Вона була такою дужою, що для неї торбинка майже нічого не важила.