Перші десять хвилин Юрасикові було навіть весело розшифровувати чужі послання. «Чабан, сходини 21-го. На Геника не розраховуй — лікується. Кому сірко, а кому молоко». «Ваша думка хибна. Тільки жорстка проукраїнська політика держави змусить людей заповажати українську мову. Поступливість не зробить із ворога друга, а тільки збільшить його домагання. Сааді». «Щастить! Благодатная мить вікопомна: / Редактор боїться закреслити кому, / Злий критик — єлейний і ніжний, хоч плач, / З руками книжки відриває читач!..»

Але що далі Юрась Булочка читав листи, то частіше сам собою позіхав його рот, то неуважнішими ставали очі. Вже двічі Валерій Нечипоренко поговорив із кимсь по телефону, тихенько вмикав телевізор і одразу ж знову вимикав, і коли ініціали «С.Ш.» майнули перед Юрасиковим поглядом, він проминув їх недбало, механічно розкрив наступне повідомлення, і тільки за хвилину, мов ужалений блискавкою, хапливо повернувся до попереднього листа.

* * *

Вже вчетверте збирався поставити каструльку з довгою ручкою на плиту Валерій Нечипоренко, і вже вчетверте Юрась Булочка, стиснувши зуби, дивився, як у ній, запінившись, шапкою піднімається кава. Кави Юрасик не любив, але чомусь боявся зізнатися в цьому своєму гостинному господарю. Пив каву з поваги вартою стійкістю, тільки цукру досипав побільше.

Повногубий міліціянт, підсунувши журналістові телефонну трубку, сам набрав номер на апараті. Юрась відкашлявся й лагідно привітався з незнайомим власником комп’ютерного клубу. Йому відповіли нетерпляче, але привітно. Юрасик сприйняв це за гарний знак: відкинув церемонії і перейшов на «ти».

А Валерій Нечипоренко, споліскуючи каструльку від кави під тонесеньким струмочком води, дослухався до вельми загадкової бесіди.

— Почекай, — говорив журналіст, плечем притиснувши до вуха трубку, — ай-пі ти в себе подивитися можеш?.. Ні? Ну, а хто провайдер?.. Бачиш, а ти кажеш… У них же є записи, з якого телефону підключаються?.. Повір, йому принесуть усю статистику особисто… Еге ж, ще й спитають, чи чого іншого не треба…

Розмова була безпосередньо пов’язана з повідомленням, яке удачливий Юрась Булочка таки вишукав у купі мотлоху на переданій з комп’ютерного клубу дискеті.

«Володимире!

Твій сервер почав блокувати листи з ехсіtе — пише „сопtепt rеjесtеd“. Я не можу з тобою вже кілька днів зв’язатися. Будь ласка, чи не міг б ти додати мою адресу shарkа_s@ехсitе. сот до списку дописувачів, листи яких не вважаються спaмом? Або повідом мені іншу скриньку, яка мої листи прийматиме. У мене дуже важлива інформація по програмі — я протестував прилад на трьох пацієнтах.

Щиро твій

С.Ш.»

Нічого, крім електронної адреси, що на неї лист був відправлений, Юрасик на руках не мав, але й цього — більш ніж досить. Щоб розшифрувати власників домену «buf.org.ua», можна піти довгим шляхом — зробити через міліцію офіційний запит у Мінзв’язку, але ж, але ж… Комп’ютерники — такий народ ловкий! От і зараз Юрась Булочка спромігся скоротити ланцюг принаймні на одну ланку, і теперечки у кишені — тобто в голові — він уже мав назву провайдера, який зареєстрував таємниче «buf.org.ua».

— Сьогодні друге травня… — журналіст багатозначно звернув погляд на господаря.

— А отже нема кому надсилати запит, — зрозумів той із півслова.

— Але поки що можемо перевірити, чим займається загадкове «buf.org.ua»…

За півгодини в накуреному приміщенні Рябокінського комп’ютерного клубу, атмосфера якого просто дзижчала від щільності високих технологій на один квадратний сантиметр, двоє сиділи плече до плеча, голова до голови перед монітором. Юрасикові тонкі довгі пальці літали клавіатурою спритно, як ніколи. На сірому столику стояла пляшка слабкоалкогольного напою, з котрої двоє по черзі нервово відсьорбували. Кілька червоних плям, що тонко пахли спиртом, уже яріло на сірій пластиковій поверхні столу, та двоє того навіть не помічали.

— Зайди он туди…

— Куди?

— Зліва — бачиш? — «Діяльність»…

— Де?.. А, бачу! Зараз, зараз…

«Фонд Британського університету — міжнародна організація, розташована в Лондоні. Має представництва в більшості країн Східної Європи. Наша мета — дати можливість активним, цілеспрямованим людям зі Східної Європи отримати диплом, який би визнавався по всьому світу. Фонд Британського університету акредитований Світовим акредитаційним комітетом онлайнової освіти (WOEAC). Вам не потрібно складати вступні іспити чи відвідувати лекції — ви дістаєте освіту на базі власного досвіду, набутого протягом життя. Би можете обрати дисципліну на свій смак. Подайте документи сьогодні, і завтра кваліфіковані викладачі оцінять ваші знання і нададуть шанс отримати диплом, про який ви мріяли!»

— Лохотрон?

— Хто ж тебе таким висловам навчив?

— Життя… — меланхолійно знизав плечима Юрась Булочка, — Гляди, розділ «Благодійність»!

— Цікаво, цікаво…

Стрілочка пробіглася по екрану, натрапила на потрібну кнопку — синю в червоній рамці, наче кольори мали додати вебсайту міжнародної — британської — ваги, Юрасик клацнув мишкою і почав стежити, як важко перегортає сторінки сайту повільний сервер комп’ютерного клубу.

«Фонд Британського університету здійснює грантову підтримку цілого ряду культурницьких і наукових проектів. Наші двері завжди відчинені для обдарованих фахівців, які готові запропонувати оригінальні наукові розробки чи талановиті мистецькі ідеї. Пишіть нам і телефонуйте — ми готові розглянути ваші найбожевільніші задуми».

— Може, Святослав Пилипович Шапка звернувся до них зі своїм винаходом і отримав ґрант на розробку?

— Все може бути… — замислено кусав губи Валерій Нечипоренко. — А подивись-но розділ «Контакти».

— Один момент…

«Фонд Британського університету

В.М.Горбань, доктор фізико-математичних наук

Телефон: (044) 825-30-50

Факс (044) 825-30-51

Електронна адреса: [email protected]».

Розділ XII

МАШИНОПИС СИВОГО ЛІКАРЯ

Шорсткі долоні масажиста бгали плечі, спину, потворний вигин ребер під лівою лопаткою. До певного моменту це було навіть приємно, але ось масажист узяв до рук колесо з довгим держалном і почав водити уздовж хребта. Тонюсінькі голочки на колесі ледь-ледь торкалися шкіри, але змушували тіло звиватися вужем. У ці хвилі він зціплював зуби і заплющував очі; ввижалося, що всі кінчики нервів зібралися в центральній точці бридкого горбу. За який час той виріс? Півроку? Кілька місяців? Може, якби… Та хіба була в нього тоді можливість лікуватися! З лікарні виписали — назад на зону. І до роботи.

Клятий шаман! Проклятий сам і діти його до сьомого коліна!..

Масажист, насвистуючи, підійшов до вмивальника й ретельно вимив руки.

— Ще пару хвилин полежіть, а потім вдягайтеся.

Пройшов до столу, сів, закинувши ногу на ногу, забігав кульковою ручкою в лікарняній пожовклій карті.

…Володимир Матвійович Горбань, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень у 1978–1985 роках, член організації «Amnesty International», голова Фонду Британського університету, доктор фізико-математичних наук, громадянин Великобританії, помалу підвівся з лікарняної отоманки й накинув на плечі сорочку. Згадка про шамана, який, на глибоке переконання Горбаня, один винен у скаліченому його житті, потягнула за собою ще й ще неприємні спогади. Здавалося, давно вже перекреслив колишнє своє життя, давно вже забув, що в його біографії правда, а що вигадка, але час від часу спомини обсідали його, змушували ганятися за примарами минулого.

В такі миті він гарячково дзвонив комусь по телефону, через десятих знайомих надсилав запити до довідкових служб, годинами сидів в інтернеті і шукав, шукав! Шукав трьох: Шапку, Шкварченка і хитрого якута на ймення Мічилла.

І одного дня йому пощастило. За іронією долі, найпершим знайшовся Мічилла, навіть прізвища якого Горбань не знав. Легко знайшовся, і він довго ще не вірив, що така удача можлива, але, раз побачивши якута з віддалі п’ятьох кроків, уже знав: той! Змінився, постарів, але — той!