Валерій Нечипоренко був уже так близько, що міг навіть розрізнити клямку на хвіртці — великий гак, що важко звисав донизу, коли з Орестового двору квапливим кроком вичапав горбатий сивий чоловік.

Міліціянт став, як укопаний. Грабіжник? Та ні, на грабіжника горбун не схожий: одягнений більш ніж пристойно, сказати б, недешево й стильно вдягнений, лице мав інтелігентне, тільки рухи незнайомця трохи метушливі.

Валерій Нечипоренко розтулив рот, щоб покликати й зупинити незнайомця, але той, повернувши в протилежний бік, миттєво зник за рогом господи. Міліціянт згадав, що зразу за Орестовою хатою цю вулицю перетинає ще одна — вузька й крута, переорана-перекопана, яка дереться вгору до центру міста. Ледь не бігом чухнув наздоганяти горбуна. Кількоро секунд — і ось він уже повертає за паркан.

Вуличка, що тягнулася вгору, була абсолютно пуста. Чудасія! Якби міліціянт вірив у потойбічні сили, міг би вирішити, що горбуна нечистий вхопив.

Здивований понад міру, Валерій Нечипоренко хвильку повагався, а тоді подався до хвіртки й рішуче завернув у двір.

На розбитому вікні, як і раніше, хрест-навхрест наліплений скотч, а на вхідних дверях приклеєна смужка паперу з печаткою, щоправда, вже друга — свіжа. Валерій Нечипоренко придививсь і з підпису та дати зрозумів, що вчора увечері тут ще раз побував Марадона.

Міліціянт пройшовся хатою і зупинивсь у спальні. Впився гострим оком у купу мотлоху в куті кімнати. Буцім пам’ятав, що вчора зранку ця купа була посередині… чи помилився? Присів перед старими речами і почав обережно їх переглядати.

Справа в тому, що ввечір йому стрельнула божевільна думка: чорно-біла світлина, яка зображувала трьох чоловіків ув однакових в’язничних ватянках, навіщось запхнута у незвичне місце. Замість того, щоб стояти на серванті, лежати, скажімо, в письмовому столі чи в книжковій шафі, або, в крайньому разі, валятися занедбано, наприклад, на холодильнику, вона була скотчем приліплена до внутрішньої поверхні столу. Причому приліплена так неохайно — швидше за все, поспіхом, — що впала під ноги оперативникам, щойно ті відчинили хатні двері, й протяги загуляли по кімнатах.

Чому він одразу не звернув пильнішу увагу на фото, Валерій Нечипоренко не міг собі тепер пояснити. Що було — загуло. Але сьогодні мав твердий намір відшукати чорно-білу картку й роздивитися докладніше. Щось вона мала-таки означати, якщо Орест притулив її хоч і в ненадійному місці, та все ж з очевидним наміром від когось приховати.

Валерій Нечипоренко папірець за папірцем переклав купу непотребу в куті. Світлини не було. Пройшовся хатою, зазираючи в усі щілини. Світлини не було. Перевірив шафи, столи й книжкові полички. Світлини не було. У розпачі він зазирнув у туалет. Світлини ніде не було.

Та невже той горбун приходив саме по неї?!

Розгублений, а ще більше роздратований, Валерій Нечипоренко заклеїв вхідні двері новим папірцем з печаткою, датою і власним підписом, для чогось іще раз обійшов кругом хати й зазирнув у вікно, тоді рішуче повернув у протилежний бік від того, де зник горбун, і пошурував до вокзалу: міліціянта сьогодні ще чекали відвідини комп’ютерного клубу.

* * *

Що не кажіть, а святкові дні — розрада для душі. Що більше святкових днів, і з цим не посперечаєшся, то краще. І якщо на цей раз випало чотири вихідних поспіль, гріх не скористатися таким надбанням.

Василина розплющила очі й довго роздивлялася жовті фіранки на вікнах. Ах, як хотілося їй простягнути руку й шарпнути фіранки, залити сонцем спальню, але солодка ранкова знемога не пускала з ліжка. Василина потягнулася тілом, усміхнулася. Який чарівний день — друге травня, коли ні їй, ні чоловікові не треба на восьму бути на роботі, а натомість ще три весняних дні попереду… Тьху-тьху-тьху, поплювала Василина про себе, прикусила тричі язик і обернулася до чоловіка.

Те, що вона уздріла, абсолютно не сподобалося їй. Усе нібито було на місці: і розкучмане волосся, і звичний лікоть під щокою, а подушка — на підлозі, але брови насуплені рішуче, і вуста суворо стяті. Спить, подумала Василина насумрено, спить і бачить уві сні клятого лилика.

Запальничку вона примітила вночі, коли чоловік роздягався. Звісна річ, черговий речовий доказ, а, крім нього, ще й фотокартка чорно-біла. Не треба бути великим мудраком, щоб здогадатися, який зв’язок існує між здоровезним кудлатим Хованцем, чорно-білою світлиною і Василининим чоловіком. І передбачити, що Марадона сьогодні шукатиме будь-якого приводу, аби вшитися на роботу, теж не важко… Але ж, стривайте, сам-один сидітиме у свято на роботі? Та він жодного запиту відіслати не зможе — ніхто ж заради нього не працюватиме! Молодиця повеселіла. План вималювався дуже швидко.

Наспівуючи марш січових стрільців, Василина висковзнула з-під ковдри, ледь чутно торкнула Марадону вустами в плече й зникла у лазничці. Шум води збудив її чоловіка. Якби Василина могла бачити його, миттєво підтвердила б усі свої підозри: ледь продерши очі, Марадона рвонув до власної куртки, вивудив із кишені запальничку у поліетиленовій торбинці і чорно-білу світлину, розклав їх на ліжку, сам усівся по-турецькому. Почухав голову.

Чорний писок з’явився у дверях, Хованець розтулив було пельку, щоб нагадати про господаря, якого вони мали б шукати всеньку ніч, азамісто цього мирно проспали десять годин, та Марадона приклав палець до вуст і похитав головою. Хованець стулив писок. Вода в лазничці затихла, і Марадона шустро заховав трофеї назад у куртку.

— Прогуляєшся з Хованцем, чи спершу поснідаємо? — спитала Василина, виринаючи з мокрим рушником на голові, загадкова й імлиста в паровому хисткому тумані.

Хованець не витримав і дзявкнув.

— Гуляти? — нахилилася до нього Василина.

— Ні, все-таки спочатку снідати, — позіхнув Марадона.

Хованець образився.

За сніданком Василина спостерігала за чоловіком і дедалі більше впевнювалася, що обсіли гадки бідолашну розкуйовджену голову, яку чеши — не чеши, а наслідку нуль. Тільки бачила Василина також, що б’ються думки поки що в глухому куті, і це трошки тішило її самолюбство. Підсовуючи набурмосеному Хованцю зі своєї тарелі шинку, яку той брав неохоче, тільки щоб не зневажити господарів, Марадона, видко, придумав уже повний текст запиту — до останньої коми, — який факсом збирався надіслати в столичний архів. Але хто другого травня читатиме факси?..

— Ну, кажи вже, кажи, не муч себе, — не втрималася Василина.

Марадона відкинувся на стільці, вперся спиною в холодильник. Виповів службову таємницю до крихти. Подивився на дружину запитально.

— Ох пощастило тобі, Марадоно, ох і пощастило!

Марадона стрепенувся. Хованець нашорошив вуха. Навіть кошеня, яке вляглося на холодильнику й дрімало, розплющило жовте око.

— Є в мене однокласниця…

На відміну від чоловіка, який, можна сказати, за життя і з Рябоконя не виїжджав, навіть учився в академії заочно, Василина народилась у Києві, школу закінчила столичну, навчалась у Національному університеті імені Шевченка. Батьки в Києві мешкали. Друзі Київ обожнювали. Знайомі з інших міст усі без винятку мріяли до Києва переїхати.

І тільки вона, познайомившись у потязі з дивакуватим міліціянтом, полишила науково-дослідний інститут, куди була вже зарахована молодшим науковим співробітником, кинула однокласника, що він ходив за нею ледь не з п’ятого класу, й опинилась у Рябоконі. Її влаштовувало і маленьке двокімнатне помешкання, і посада технолога на цементному заводі, і навіть те, що пральна машина, котра не вмістилась у лазничці, перерізала вузенький коридор до кухні й об неї гримались усі без винятку гості.

Але зв’язки у Києві зосталися, ще б пак!

— Є в мене однокласниця… — повторила Василина. Марадона запопадливо підскочив до телефону, хотів подати, почав смикати довгий заплутаний дріт. Дружина похитала головою. Таємниче усміхаючись, вона дістала з кишені піджака мобільний. — Ходім гуляти, Хованцю, ходім? — поплескала вона все ще ображеного пса по спині. Марадона вдягнувся за двадцять одну секунду.