Серед непотребу приглянулася Марадоні хіба одна річ: згори на купі лежала давня чорно-біла світлина з прилиплим шматочком скотчу, а на ній троє чоловіків. Двох Марадона упізнав одразу — покійні Святослав Пилипович Шапка і Олександр Остапович Шкварченко. Молоді ще зовсім, та Орестів батько уже тоді був цілком сивий; що це вони — і сумнівів не може бути. Та й чому б Орестові не мати вдома батькової світлини? Третього на фото Марадона не знав. Обличчя вилицювате, очі гострі, волосся чорне, довге. Північне обличчя, характерне.

Не відомо чому, Марадону прошила певність, що світлина йому допоможе більше, ніж усі речові докази, разом узяті.

Розділ VII

ЛИЛИК

Не була б нявка нявкою, якби не вмовила-таки хованця рушити по сліду від гарби. Всенький день, поки сонце котилося зі сходу на захід, двоє мандрівців винюхували на землі ефемерні сліди, і тільки коли залізли в такі хащі, що далі просто не могли продертися, нявка капітулювала.

Ясно було, як день, що вони помилилися. Навіть якщо біля річки і були сліди, вже давним-давно загубились, і два дурники, які сунули через ліс, загубилися також. І назад теж повернутися не зможуть — густі кущі обступили зусібіч, може, десь уже й світає, а тут — темінь…

Хованець рішучо зупинився, а потім і зовсім усівся на траву. Нявка змушена була стати.

— Ти чого?

Хованець помотав набурмосеною головою.

— Трошки, — підлещувалася нявка, — трошки лишилося!..

Набундючений хованець не озивався до товаришки: й у скрутні часи домашній дух лишається таким, як є: мріє хіба про кусень хліба, теплу хату й колючий ліжник. Позіхає так красномовно, аж у нявки самої починають злипатись очі.

І нявка ухвалила рішення.

З сорочки, де, як виявилося, є, й потаємні кишеньки, вона видобула гребінець і стала помалу чесати зелену косу. З волосся посипалися іскри, і хованець інстинктивно відсунувся від товаришки подалі, але та не зважала: чесалась і посміхалася загадково.

Війнуло паленим — може, то на нявчину сорочку впали іскри й пропекли її? — аж тут із лісу вигулькнула зла, попечена, поколота й подряпана жінка, люто скочила до нявки й видерла в тої з рук гребінь. Нявка скулилася, але спідлоба поглядала хитро.

— У-у-у, бодай тебе качка копнула!

— П’ятінко, не гнівайся! — пропищала нявка. — Я не на зло тобі, просто…

П’ятниця з серцем переламала гребінець навпіл і пожбурила його в темряву.

— Покараю тебе за суботнє вмиваннячко, п’ятничне чесаннячко! — гримнула вона. З її розкошланих патлів стирчала чи не сотня поламаних гребінців. Нявка боязко поглянула на лиху пані, яку сама ж і прикликала, і завважила у волоссі тої уламок власного гребеня — саме того, який п’ятниця щойно швиргонула в кущі!

— П’ятінко, прости… Нам потрібна твоя допомога… Ми…

— Ось зажди, — лютувала п’ятниця, — розчешуся стільки разів, скільки ти розчесалась у п’ятницю, а тоді й на поміч тобі прийду!

Нявка підлабузницьки усміхнулася, простодушно закліпала віями й потяглася до п’ятниці. Тіло тої було вкрите пухирями, старими й свіжими ранами, очі засмічені, а пальці покручені.

— Прости мене, п’ятінко, я більше не буду! Сама не буду і всім казатиму, щоб у п’ятницю не чесалися!

Шалапутка пальчиком торкнула одного з пухирів і спитала тихо:

— А це в тебе звідки?

П’ятниця люто мовила:

— Від таких, як ти. Які в п’ятницю хліб печуть. Від цього пухирі величиною зі спечену хлібину!

Нявка послинила пальчик і торкнулася ним пухиря. Той одразу зібгався, виллявши краплю юшки, а потім і зовсім зник. За кілька секунд щез і набряк на його місці. Послинивши пальця, нявка торкнулася ще кількох пухирів, і вони так само пропали. Тоді нявка, показуючи на рани, мов від циганської голки, запитала:

— А це в тебе що?

П’ятниця відповіла трошки м’якше:

— А це від тих, що в п’ятницю прядуть…

— Та хто ж зараз узагалі пряде? — здивувалася нявка.

— Тепер навіть гірше, — забідкалася п’ятниця, — цілими фабриками прядуть, у мене сліди навіть з обличчя ніколи не сходять…

Нявка торкнулася колотих ран, і вони затягнулися. Засяяла біла шкіра.

Хованець вирячився на п’ятницю, не приховуючи подиву. І справді: позбувшись пухирів і жахливих ран, негожа п’ятниця помітно вилюдніла. Будови вона була стрункої, зросту і не високого, і не низького, а такого, сказати б, ладного, ніжки й ручки мала маленькі, зграбні, а очі зелені. Якби ще її розчесати та ті всі подряпини залікувати…

Нявка між тим показала на подряпини і спитала:

— А це від чого?

— Від того, що в п’ятницю перуть.

— І навіть як машинами перуть? — не втрималася нявка.

— Ще гірше! — зморщилася п’ятниця й відвернулась. Мабуть, воліла змахнути набіглу сльозинку непомітно…

Нявка ретельно полікувала п’ятниці подряпини, але до волосся приступати боялася. Знала-бо, що і її гребінець зламався в поплутаних косах, тож не зможе вона ті коси розчесати, доки п’ятінка її не пробачить.

А п’ятниця не поспішала. Вона звідкись дістала люстерко, добре себе обдивилася. Тепер гляділася не старою бабою, а квітучою молодицею, майже дівкою, тільки розкошлане волосся псувало картину. Зламані гребінці, що стирчали з нього, мали вигляд, буцім панянка з фантазією забабахала собі ультрамодну зачіску. У місті на неї би тюкали нахаби, а чемніші громадяни соромливо відверталися. П’ятниця зітхнула й нехотя промовила:

— Добре, пробачу вже тобі.

Нявка зрозуміла її з півслова. Підстрибуючи й пританцьовуючи, вона повисмикувала всі зламані гребені й повикидали їх подалі. Волосся швидко й вправно розчесала просто пальцями, а тоді заплела в товстенну косу. Тепер п’ятниця мала вигляд на всі сто!

— Ну, добре, — проказала замолоділа пані, — допоможу вам. Кажи, що треба. Тільки швидко, бо маю — е-ех! — насолодитися короткочасним спочинком!..

Вона потяглася, хруснувши кістками. Груди випнулися з-під сорочки, і хованець упіймав себе на тому, що безлично^[15] витріщається на них. Очі мав збентежені і глибокі-глибокі…

— П’ятінко, — хлипнула нявка, — ми заблукали…

— По сліду гарби йшли? — підморгнула розквітла пані. Нявка вражено лупнула жовтими очиськами. Прехороша пані п’ятниця співала: — А слід пропав, навколо — чагарі…

— Що ж нам робити?

П’ятниця весело крутнулася, зиркнула в люстерко, махнула гладкою косою.

— Куди ж ви за тою гарбою прямували?

— П’ятінко, — таємничо шепнула нявка, — проти ночі не казатиму, щоб не прикликати… А взагалі ми шукаємо його, — вона махнула підборіддям у бік хованця, — зниклого господаря.

— Бо йому, — п’ятниця теж махнула підборіддям у бік хованця, — тепер у хату — зась?

Нявка звела зелені бровки у подиві.

— Ти як знаєш?

— Не перший рік на світі живу, — п’ятниця зубоскалила дзвінко й заразливо, — багато бачила… Але чим можу зарадити я?

— Виведи нас до міста! Ти ж у місті щоп’ятниці буваєш!

Пані гмикнула. Заховавши нарешті люстерко, вона ще раз тріпнула косою, дала хованцеві легенького щигля по носі, від чого той осів на землю з виразом нірвани на чорній пиці, і зареготала:

— А ви самі дороги не знайдете? Стоїте просто над стежкою і не бачите її?

Вона тицьнула пальцем у землю, крутнулася на підборах і, голосно регочучи, зникла в лісі.

Майже невидима стежка крутилася поміж сосон. Навіть нявка, яка все своє життя мешкала в цьому дрімучому лісі, не знала тої стежки — тільки коли їй показали заледве прим’яту врунисту траву й кілька стоптаних паростків корчастої малини, вона впевнилася, що через кляті чагарники таки направду хтось ходить.

Краще й не уявляти, хто саме послуговується стежкою, яка дереться крізь найгустіші хащі й найпотопельніші болота! Але стежка була, а отже, нявка й хованець, не виказуючи постраху, мали нею скористатися.

Нявка зробила перший обережний, сторожкий крок, ніби то й не рідний ліс, а страшний чужинський праліс, де тільки хижий звір шастає. Позаду неї сопів хованець.