Чіапас. Джунглі. Загублені серед покручених ліан та віковічних дерев руїни майя. Покришені стіни високих пірамід, на підніжжя яких видряпуються зелені нетрі. Неглибокі, але швидкі потічки, що сердито бурлять і клекочуть, заступаючи дорогу в найбільш невідповідний момент. Повсюди таємничі написи та знаки. А ще — спека. З кожним подихом вона палючими клубнями вривається в легені, з кожним кроком вичавлює з тіла останні краплинки вологи…

Попереду між обвислим ліанами та вогким листям бовваніє спина невисокого провідника-індіанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубує дорогу в хащах, вправно орудуючи величезним мачете. Він не розуміє англійської і, мабуть, не вельми знає іспанську. Мабуть — бо про те важко сказати достеменно. Кароокий індіанець увесь час похмуро мовчить, він просто веде за собою трьох нахабних ґрінго, які наважилися кинути виклик його джунглям.

Мимоволі мозок обплітають моторошні думки: а що буде, коли провідник раптом зникне? Адже ота худа спина попереду та гострий мачете, який зі свистом розсікає тягуче глизяве повітря, раз за разом врізаючись в малахітове тіло джунглів, — оце й усе, що може повернути нас до нормального світу, до нашого зв’язку з цивілізацією. Хоча на той момент здавалося, що того світу взагалі не існує, а ХХІ століття нам усім примарилось уві сні.

Над головою захлинаються оглушливим ревом невгомонні мавпи-ревуни, ховаючись від наших поглядів у густих кронах тропічних дерев; розмаїті папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, ліниво погойдують головами. Першим йде індіанець, за ним дріботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далі чеберяє Френк, чорноволосий кремезний Френк із Нью-Йорка, який невідомо чим керувався, коли потягнув за собою в це смарагдове пекло Крістіну. Крістіна, його дівчина, крокує слідом, відстаючи від свого бойфренда метрів на десять. Я замикаю процесію.

І більше нікого, абсолютно нікого на десятки кілометрів довкола…

Хто я такий? Ніхто. Такий собі шкет з України…

Ви спитаєте: що молодий шкет з України робить у мексиканських джунглях? Я… я навіть не знаю. У той момент я сам не раз питав себе, що в дідька я там роблю?

Учора ввечері ми залишили Яхчілан (Yaxchilan), що означає «зелені камені» мовою майя, хоча наш провідник вперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидів там на вершечку однієї з пірамід, звідки проглядався клаптик брудних вод річки Усумансінти (Usumacinta), і дивився крізь той просвіт на інший берег — там починалась Гватемала. По спині та руках струмочками збігав солоний піт, а над головою ненаситною хмарою гули москіти.

І то був лише початок. Десь там, внизу, ще були люди. Там навіть можна було купити холодної води. А зараз я навіть гадки не маю, в якій частині Юкатану ми знаходимось…

Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен.

Однак я хочу, щоб ви відразу зрозуміли, що це не звичайна книга про Мексику, не туристичний довідник, не збірка порад для самотніх мандрівців і навіть не життєпис. Це не розповідь про те, як якийсь хлоп з України, йдучи за безумним покликом серця, одного спекотного літа рвонув на інший континент за дванадцять тисяч кілометрів від дому і перетнув Estados Unidos Mexicanos[1] від західного до східного узбережжя. Зовсім ні… Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя.

Попри те, що вирушав я у Мексику сам один, здійснити таку подорож було б неможливо без великої чи маленької підтримки багатьох інших людей по обидва боки Атлантичного океану. Завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі. Ви ще зустрінетесь з усіма цими людьми на сторінках моєї книги, однак я хочу виокремити їх ось тут, на самому початку, засвідчивши тим мою особливу пошану.

Отож, перерахованим нижче товаришам і товаришкам (громадянство й прописка вказані в дужках) оголошується подяка: Франциску (Венесуела, проживає десь у Штатах), подружжю Тіму та Інге Мусше (Бельгія), Роджеру Ауреліо (Мексика, Сан-Крістобаль, штат Чіапас), Хосе Луїсу Ісласу (Мексика, Мехіко), Джеймсу Кадлецеку (США, Техас), Стівену де Трейєру та його худорлявій подружці (Бельгія), Френку та Крістіні (США, Нью Йорк), а також Хав’єру, Чею, Чею-старшому (Chay Senior) та його дружині з хостелу «La Villada Inn Hostal» в Оахаці (Мексика), найкращого хостелу у світі.

Окремо хочеться віддячити бравим хлопцям з death-metal групи «In Flames», яких примхливий випадок звів зі мною в літаку над Італією, і які розпалили в мені пригасле вогнище авантюризму, жару якого вистачило аж до самого кінця подорожі. А ще спасибі Володимиру Кличку, який 12 липня 2008-го року успішно натовк нахабну чорну морду Тоні Томпсона, якраз тоді, коли я киснув цілу ніч у Лінате, міланському міжнародному аеропорту, і не мав змогу дивитися поєдинок. А ще подяка його тренеру, Емануелю Стюарту, який люб’язно розказав мені про усі перипетії бою наступного ранку в аеропорту Парижа.

Хочеться згадати також і тих, хто відіграв певну роль у моїх поневіряннях, не надто велику, чиї імена я просто позабував. Це — дві британки (одна вчиться у Флориді, а інша… хм… ну, просто британка), руде дівча з Барселони, яке слідкувало за тим, щоб я не вивалився з вікна автобуса під час спуску до Паленке, наш провідник-майя у джунглях Чіапасу, і безіменне американське подружжя, яке відпочивало в «La Villada Inn Hostal» і щоночі вимахувало одне одного так, що виляски розкочувались по всіх горах Оахаки.

Проте особлива вдячність або, як то кажуть, подяка найвищого ступеня, оголошується тим, хто, як сказав один із власників цього особливого найвищого ступеня, «зробив і без того чудову подорож ще кращою»: Томові «Retired Traveler[2]» О’Коннелу з Австралії, подружній парочці Кенові та Рейчел Валерді з Далласу (Ken, I’ll be back someday, believe me[3]…) і парочці Петеру Лампе та Марії Ван дер Маат з Голландії. І зрештою, усьому сімейству Гонзалес: Мігелю Алонсо Гонзалесу, моєму славному друзяці, який відіграв чи не набільшу роль у тому, що ця авантюра втілилась в життя, його сестрі Алехандрі, матері Ані Марії Пенагос, а також Мігелевим дідові та бабці — Аврааму Пенагосу та Ані Марії Камерас, — які всі вкупі влаштували мені просто царський прийом у далекому й дикуватому Сан-Крістобалі.

Ви всі доклали руку до того, щоб місяць у Мексиці став одним з найкращих місяців мого життя. Незважаючи на те, що ми, можливо, більше ніколи не побачимось, а ви, можливо, навіть не прочитаєте цих рядків, я є перед вами в боргу, і я вас ніколи не забуду…