Раптом я згадав Острів злочинців. Давно я був на ньому! А можливо, саме серед його заростей сховано ключа до загадки, що не давала мені спокою. «Чому й де саме зник Скалбана? — подумав я. — Може, зник тому, що запросив мене до себе, аби розповісти щось важливе?»

— У-гу-гу! — пролунало мені над самим вухом. Я здригнувся й впустив у воду слизьке мило. Озирнузшись, я побачив Залічку. Це вона пожартувала, підкравшись до мене.

— Ну от! — розсердився я. — Через вас я мило впустив.

— Овва, дам вам своє, — вигукнула Залічка. І зітхнула. — Я гадала, що ви романтик. Та помилилась.

Я витер рушником мокре обличчя.

— Звичайно, я романтик. Тільки ви не знаєтесь на цьому.

— Коли я вперше зустріла вас у лісі, де ви самотньо жили в наметі, ви здалися мені зовсім іншим, ніж тепер.

— Ви гадаєте, романтичність — це самотнє життя в лісі? А я змушений був весь час сидіти в своєму таборі, щоб хтось не вкрав машину або намета. Що ж це за романтичність, коли людина змушена залишатися на місці, ніби прив язана до кілка. Це ж ув'язнення. Тут я почуваю себе інакше. Можу гуляти, їздити на машині…

— Атож, — перепинила мене дівчина. — Ви не романтик, а… схильний до романів.

— Чи ви пам'ятаєте вірш Міцкевича «Романтичність»? — спитав я Залічку. І, не чекаючи відповіді, почав:

— Слухай, дівчино! — Йде і не слуха.

— То ж містечко! Біла днина! Коло тебе ані духа.

Що ж круг себе ти хапаєш? Це ж кого, кого вітаєш? Йде і не слуха.

Я замовк і глянув на годинника. Часу до умовленої зустрічі лишилося обмаль.

— Перепрошую, але мені треба йти.

— Побачення? А може, «романтична прогулянка» при місяці? — глузливо сказала Залічка.

— Я умовився з гарцерами зустрітися в лісі на роздоріжжі, там, де стоїть похилившись дерев'яний хрест. Ми підемо збирати малину.

— Тепер? Поночі? — знову глузливо зауважила Залічка. — А чи пам'ятаєте ви баладу «Люблю я»?

Залічка декламувала вірша, намагаючись віддати жахливий, зловісний настрій. Чи то від такого способу читати, чи то від несподіваного подиху холодного вітру з річки, — хтозна, тільки мене аж морозом сипонуло. «Чого б то панові Гертелю, — подумав я, — їздити вечорами в ліс до тих малинових кущів коло старих бункерів?» І нараз я зважився:

— Чи не хочете ви пересвідчитися в тому, що я таки романтик? Отож знайте, я ні з ким не домовлявся ні зустрітися, ні гуляти при місяці. На узлісся, де кінчаються давні воєнні укріплення, щовечора приїздить таємнича чорна машина. Я хочу дізнатися, чого вона туди приїздить. Тож запрошую вас прогулятися зі мною, може, пощастить познайомитися з її таємничим водієм.

— Чудово! — вигукнула Залічка. — Таємнича чорна машина! Нарешті щось незвичайне!

Дівчина зняла такий галас, що з намету вибігла Тере-за. Вона підозріливо глянула на нас і пішла знову грати в карти, а я відчув докори сумління за те, що й досі не відвіз дівчини в Цехоцінек до тітки.

Я взяв Залічку під руку й, удаючи, ніби йду з нею на вечірню прогулянку, поволі попрямував до лісу.

— А чи не гадаєте ви, що слід повідомити про цю машину пана Кароля? — спитала Залічка.

— Пана Кароля?

— Адже пан Кароль — детектив.

— Не вигадуйте! Тут немає ніяких детективів, — сердито сказав я, бо Заліччина наївність починала мене дратувати, — Завтра чи позавтра ви познайомитесь із справжнім слідчим, офіцером міліції, і тоді врешті побачите, як поводяться й що роблять слідчі.

— Справді? У нас з'явиться слідчий? Приїде до нас у зв'язку із зниклими скарбами дідича Дуніна?

— Ні, прошу пані. Він приїде у зв'язку з убивством, яке сталося тут.

— Єзус Марія! Ви жартуєте. Хочете мене налякати, аби я не йшла з вами до лісу…

Мені спало на думку, що я надто багато розповів Залічці. Вона ж така балакуча, що тепер усі знатимуть про приїзд слідчого.

— Ну, звісно, жартую, — махнув я рукою.

— Я помітила, що ви дуже не любите пана Кароля.

— Авжеж, ніякої симпатії до нього у мене нема.

— Ви не любите його через те, що пан Кароль — детектив, який хоче знайти сховані колекції дідича Дуніна. Ви теж приїхали сюди задля цього, але ви детектив-аматор і шукаєте ці скарби тільки для себе.

Я знову махнув рукою і відмовився розмовляти далі на цю тему. Ми вже були на роздоріжжі, де на мене чекали Вільгельм Телль й інші хлопці. Я помітив, що вони недоброзичливо глянули на Залічку. Хлопці любили слухати, коли вона розповідала про антропологію, але не дуже вірили в її здатність «заскочити ворога», а саме це ми мали на меті.

Соколине Око очолив наш гурт і повів у ліс вузенькою, ледь помітною стежиною, засипаною глицею й порослою мохом. Тут був ще старий ліс, далі починався молодняк, а за глибоким ровом тяглися давні бункери. Десь за бункером мав бути малинник, а за малинником — дорога, що нею їздить чорна машина.

Вже зовсім стемніло. Ми йшли один за одним, і кожен бачив тільки спину того, хто йшов попереду. Та Соколине Око мав дуже добрий зір, бо довів нас прямісінько до кладки через протитанковий рів.

Тепер ми йшли вздовж рову. Тут було видніше, верховіття молодих дерев не закривало неба. Згодом, коли зійшов місяць, стало ще світліше.

Досі всі мовчали, а тепер почали стиха перемовлятися.

— Мабуть, колись, — звернувся я до Телля, котрий і в цей похід узяв лука, — ти станеш славетним спортсменом-лучником, еге ж?

— Ні, я хочу бути лікарем, як мій батько. Та, напевне, ніколи не кину стріляти з лука.

— А я буду антропологом, — сказав Чорниця.

— У тебе плани щоразу міняються, — засміявся Соколине Око. — Коли ми їхали сюди, до гарцерського табору, ти казав, що будеш шукачем пригод.

— Я буду антропологом. Як пані Залічка, — повторив Чорниця.