— Як?

— У тебе є чоловік!

— Але я його не люблю!

— Він багатший за мене разів у сто. А я лише молодший.

— Ти теж будеш казково багатим. Я вірю.

— А я тобі не вірю. Як можна вірити жінці, котра щовечора виходить на сцену вдавати кохання? Сьогодні — він, завтра — я? Я не люблю, щоб мене кидали заради когось.

— Добре. Вважай, ми не говорили. Це була хвилинна жіноча слабкість.

На прощання вона поцілувала мене, як завжди. Та коли я зателефонував за кілька днів, то почув: «Я зайнята». Краще б мені дали ляпаса. Я зціпив зуби і незабаром поїхав до Львова, де один з депутатів найняв мене на передвиборну кампанію. У Львові було добре. Вірменське подвір'я і собор Святого Юра допомогли забути Поліну. На згадку від тих відвідин лишилася купа грошей — гонорар за удачу — і чудова картинка: після мітингу, на якому мій підопічний вигукував: «Український флот борознитиме простори Тихого океану!» — ми святкуємо перемогу, білий стіл заставлено пляшками, старий вояк УПА напився так, що вважає курячу ногу в руці за свій протез, а я погладжую під столом ногу сусідки від коліна до середини стегенця і вже встиг домовитися, що через півгодини підіймуся наверх. Справді, у Львові було добре. Прикро лише, що імені сусідки — власниці таких розкішних, незбагненно солодких ніг — пригадати не можу.

Проте навіть львівський бліцкриг не втамував образи. Вперше я відчував, що ніхто не може замінити мені одну жінку. Навіть безліч жінок. І, замість того щоб вийти на звичне полювання, я вештався містом, ходив до басейну і гортав французькі еротичні журнали з колекції Петра — знаного на весь Київ збирача цього мотлоху. Розглядаючи барвистих, виблискуючих, як метелики, жінок з тілами, яких ви ніколи не побачите у житті, я подумав, що оце, мабуть, і є ідеальне кохання. Без запаху і слів. Купивши такий журнал у суботу, можна залити його спермою в неділю і пожбурити на смітник у понеділок, щоб уже ніколи навіть не згадувати цих перелітних одалісок. Ритуал на найвишуканіший смак. Будь-яке збочення. Можете навіть розрізати ножицями їхні паперові тіла чи відшмагати лінійкою, навчаючи пристойності.

І це навіть краще, ніж гумова лялька, бо до сторінок не потрібно нічим доторкатися. Одне слово, ідеальне кохання.

Поліна зателефонувала, коли я вже й не сподівався.

— Куди ти зник?

— Ти ж зайнята.

— Хто тобі сказав? Навіщо вірити тим, кому ти не віриш?

Уперше я не знайшов відповіді.

— Ти сердишся? Приходь завтра. Додому.

— А…

— Він їде до Відня. Приходь рівно о третій. Спізнишся хоч на десять хвилин — можеш не підніматися.

— Я ніколи не спізнююсь.

Утім із трубки почулися лише короткі нервові гудки. Раптом мені розхотілося йти. Чому? Передчуття небезпеки? Атож, саме воно. Такий собі холодок у животі і трішки в мозку, якщо хто не знає.

Небезпека? Я засміявся. Хіба тепер часи герцога де Гіза, який змусив дружину послати запрошення коханцеві і вбив його у себе в палаці, нацькувавши слуг? Наскільки я знаю, чоловік Поліни — прагматик. Він справно платить рекету. Заплатить і мені.

Проте наступного разу я обов'язково зважу на передчуття. Можете навіть назвати мене забобонним — усе одно. Бо саме в ту хвилину, коли я, лежачи на величній, як Маріїнський палац, постелі Поліни та її чоловіка, пестив витончене тіло коханки, почуваючи себе як риба у воді, і вже ось-ось мав зануритися в її ніжну глибінь, якась тінь промайнула в мене над головою. Інстинктивно я сахнувся убік, краєм ока помітивши, що там, де мить тому гралася моя плоть, лежить грецька ваза з Ольвії, кілограм три з гаком. Просто так вази з неба не падають. Особливо колекційні, гідні музейних залів, а не моєї голови. Я схопився на ноги й опинився віч-на-віч із нападником. Те, що я був без штанів, не дуже мене турбувало. По-перше, значну частину життя справжній чоловік повинен проводити без штанів. По-друге, голий я маю вигляд чогось середнього між Тарзаном та Конаном-варваром і під захистом своїх м'язів комплексувати не стану. Навіть якщо проти мене виставлять бійця в піджаку від Версаче. Блискавичним ударом у голову я звалив його з ніг і сів верхи.

— Ти ж міг мене вбити! — почув я свій відчайдушний вигук.

Я підняв правицю, щоб додати йому ще, і… опустив руку. Переді мною лежав Полінин чоловік — такий собі елегантний джентльмен саме в тому піджаку. Профіль його був трохи зіпсутий моїм аперкотом.

— Звідки ви взялися? — спитав я, від несподіванки переходячи на «ви». — Ви ж у Відні?

— У якому Відні? — застогнав він. Це було вже занадто.

— А чому тоді вас приперло додому майже серед робочого дня?

— Бо мені подзвонила дружина і попросила приїхати.

Я глянув на годинник.

— Рівно о четвертій?

— Так. Раптом меня осяяло. Я засміявся. Поліна, що дрижала тепер у кутку ліжка, згорнувшись у клубок, влаштувала нам тут щось на зразок півнячого бою, призом у якому була вона.

— Вона не казала, щоб ви не запізнювалися?

— Казала.

Я хутко натяг штани й допоміг бідоласі підвестися. До мене повернулася звична впевненість і почуття гумору — ніби п'ять хвилин тому мене не перервали на найцікавішому місці. Саме настав час для коротенького прощального спічу.

— Пані і панове! — звернувся я до них. — Залишаю вас наодинці. Сподіваюсь, вам є про що побалакати. Поводьтеся пристойно. Вас, пане, я просто благаю: поводьтеся з Поліною як джентльмен і не жбурляйте з розпачу в неї вази, як у мене, бо тоді я змушений буду вбити вас за образу дами. А вас, пані, я б попрохав ніколи не проводити таких жорстких експериментів. Не у всіх чоловіків нерви як у мене. Зважте на це.

І вийшов зі спальні. В спину мені по-зрадницьки вдарив голос Поліни:

— Господи! Як я вас обох ненавиджу! Обох!

Як після цього мені захотілося побачити мою Олю! За двадцять хвилин я домчав до «Еростилю». Та Олі там не було. За комп'ютером гралося лише те жінкоподібне, котре минулого разу відрекомендувалося Танею.

— А де Оля?

— То ваша біла «Тойота» десятирічної давності стоїть біля під'їзду? — глузливо запитала істота.

— Як для жінки, ви непогано знаєтеся на авто, — відпарирував я. — Але «Тойота» справді моя.

— Ну, щось і в мене має бути від чоловіків? Правда? Що ж до Олі, то її з півгодини тому забрав якийсь красень на «Альфа-ромео» — щонайбільше трирічної давності.

Це був останній найвлучніший удар. Сидів би я зараз у кабіні винищувача, саме час було б натиснути на кнопку катапульти. Мабуть, істота за комп'ютером зрозуміла це. Вона злізла зі стільця і співчутливо погладила мене по руці. Очі істоти раптом набули млосного похітливого виразу.

— Не журіться, — промуркотіла вона. — Ви такий гарний. Я б не змогла зарадити вашій біді?

Я вже не мав сили жартувати і просто відвів її пальці зі свого зап'ястка.

— Слухай, Таню, — сказав я, — помовч. А то вперше в житті я змушений буду вдарити жінку. Мені б не хотілося, щоб нею була саме ти.

Жінки та жаби

— Подаруй мені своє фото!

— Навіщо? Для колекції?

— Для колекції.

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тоді ми розлучимось.

— Ми й так розлучимось.

— Все одно не подарую!

— То тримай на вічну пам'ять! Через триста років глянеш: «Более, яка я стала стара й некрасива!» А так вмерла б щасливою.

Я вручаю їй фото і порівнюю з оригіналом. Один до одного. Дівчинка 17 років строго по моді травня 97-го — два постаменти, приклеєні ремінцями до пронизливо-блискучих ніг, вище дзвоника спіднички щось трохи довше за ліфчик. Посередині голий пупок — можна взяти її на руки, налити туди коньяку і, випивши за вічне кохання, закусити лимоном. Проте, пити не станемо — геть вічне кохання!

— Знаєш, чому я з тобою зустрічаюсь? Я мовчу.

— Бо ти мені нічого не забороняєш.

— Чого б я забороняв? Китайці казали: хочеш оволодіти — відпусти.

— А що ще казали китайці?

— О, то були дуже мудрі люди. Вони багато чого казали.