– Жах! – зойкнула маленька пастушка. – Мій бідолашний дідусь розбився з нашої вини! Я цього не переживу!

   – Його можна полагодити, – сказав сажотрус. – Я в цьому впевнений. Не поспішай перейматись. Якщо його спину склеїти й поставити міцну заклепку, він стане як новенький і знову бурчатиме, як завжди.

   – Ти думаєш? – перепитала вона.

   І порцелянова парочка заходилась залазити на стіл.

   – Нічого хорошого ми з тобою не зробили, – промовив сажотрус. – Треба було лишатися тут, замість шукати собі клопоту.

   – Я хочу тільки, щоб дідуся полагодили, – промовила пастушка. – Як ти думаєш, це дорого коштує?

   Її бажання збулося. Спину китайця склеїли, а в шию поставили надійну заклепку. Він був як новий, та більше не міг хитати головою.

   – Щось ви загордилися, – докоряв китайцеві майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі. – До того ж безпідставно. То як, віддасте за мене свою онуку?

   Сажотрус і пастушка злякано поглянули на старого китайця – вони боялися, що він кивне на знак згоди. Але він більш не міг хитати головою, а казати, що в його шиї стоїть заклепка, було для нього великою морокою.

   Тож порцелянову парочку ніхто не розлучив. Сажотрус і пастушка були вдячні дідусевій заклепці й любили одне одного, поки не розбилися на друзки.

Дівчинка з сірниками

Останнього вечора старого року було страшенно холодно. Віяла хурделиця. У холоді й темряві ішла вулицею бідна маленька дівчинка. Не мала вона ні черевичків, ні шапочки; виходячи з дому, вона взула капці, але користі з них не було ніякої. Вони були завеликі на неї, настільки великі, що підійшли б навіть її мамі. Бідолашна дівчинка згубила їх, коли перебігала вулицю, щоб не потрапити під колеса двом ридванам, що мчали на шаленій швидкості.

   Один із капців вона знайти не змогла, а другий схопив якийсь хлопчисько та й утік, тож дівчинка брела вулицями босоніж. Її ноги почервоніли й посиніли від холоду. У старому фартуху вона несла трохи сірників, а одну коробку тримала у руках. Ніхто нічого не купив у неї за цілий день, ніхто не дав їй ані пенні. Дівчинка сама ходила вулицями і тремтіла від холоду й голоду. Сніжинки падали на її довге світле волосся, заплутувались у кучерях, що розметались по плечах, але дівчинка цього не помічала.

   У кожному вікні сяяли вогні, у повітрі пахло смаженим гусаком, адже сьогодні був переддень Нового року. У кутку між двома будинками, один з яких виступав поперед інших, вона присіла й скрутилась клубком. Вона вирішила не йти додому, бо не продала сірників і не могла принести грошей, а батько набив би її за це. До того ж удома майже так само холодно, як і тут. Їхня домівка була під дахом, що продувався вітрами, а найбільші дірки вони залатали соломою й ганчір’ям.

   Маленькі її рученята майже закоцюбли від холоду. Ох! Може, якщо запалити сірника, стане краще? Дівчинка черконула сірником, і він загорівся. Сірник був схожий на маленьку свічку, й дівчинка огорнула його долоньками. Це був по-справжньому дивовижний вогник. Їй здалось, ніби вона сидить біля великої залізної грубки з мідними ніжками й мідним орнаментом.

   Як гарно горів той вогник! Він здавався таким теплим, що дитина мимоволі простягнула ніжки, щоб зігріти їх. Аж раптом полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинці лишились лише недогарки у долоньці.

   Маленька продавщиця сірників черкнула ще одного сірника. Спалахнуло полум’я, і там, де вогник падав на стіну, вона ставала прозорою – дівчинка могла бачити, що відбувається усередині кімнати. Стіл був накритий білосніжною скатертиною, на ній стояв чудовий обідній сервіз. Посередині красувався запечений гусак, фарширований яблуками й чорносливом. А потім сталося диво – гусак зістрибнув із тарілки й почапав до дівчинки, а в грудях у нього стирчав ніж і виделка. Потім сірник згас, і не лишилось нічого, крім холодної вологої стіни.

   Дівчинка запалила ще один сірник і раптом виявила, що сидить під ошатною ялинкою. Дерево було вище, ніж те, яке їй довелось бачити крізь скляні двері в помешканні багатого купця. Тисячі вогників сяяли на зелених вітах. Дівчинка простягнула до них руки, але сірник загас.

   Різдвяні вогні підіймалися вище й вище, аж стали як зорі. І дівчинка побачила зірку, що падала, лишаючи за собою яскравий слід. «Хтось помирає», – думала дівчинка, адже її вже покійна бабуся – єдина людина, яка її по-справжньому любила, – казала, що коли падає зоря, чиясь душа відходить до Бога.

   Дівчинка знову черконула сірником об стіну, й довкола неї засяяло світло, а в ньому вона побачила бабусю.

   – Бабцю, – заплакала дівчинка, – забери мене з собою. Я знаю, що ти зникнеш, коли догорить сірник. Ти пропадеш так само, як тепла грубка, печений гусак і велика ошатна ялинка.

   І дівчинка поспіхом запалила цілу коробку сірників, бо хотіла затримати бабусю. Сірники спалахнули, навколо стало світліше, ніж удень. Бабуся взяла дівчинку на руки, й вони полинули в небо. Там, над землею, не було ні холоду, ні голоду, і там вони були з Богом.

   Настав ранок, а бідолашна дівчинка з блідими щічками й посмішкою на обличчі так і сиділа під стіною. Вона замерзла новорічної ночі. В руці вона тримала сірники.

   – Бач, хотіла зігрітися… – казали люди.

   Ніхто й уявити собі не міг, які дива вона бачила, і ніхто не знав, що цієї ж ночі вона увійшла зі свою бабусею до царства небесного.

Нове вбрання короля

Жив собі на світі король, який так переймався вбранням, що витрачав усі свої гроші на обновки. Його єдиний клопіт полягав у тому, щоб бути завжди якнайліпше вбраним. Йому було байдуже до армії, не цікавили його театри; єдина річ, про яку він дбав, – це демонструвати своє нове вбрання під час парадного виїзду. І коли про інших владарів казали: «Король працює у кабінеті», то про цього – «Король перевдягається у гардеробній».

   Його столиця була галасливим і людним містом; кожного дня до нього прибували чужинці з усіх куточків світу. Одного дня туди прибилося двійко пройдисвітів. Вони переконували людей, ніби вміють ткати й виробляють найкращий одяг, який тільки можна собі уявити. Вбрання, яке вони шиють, – стверджували пройдисвіти, – не лише вражає красою кольорів і фасонів, а ще й вирізняється чудесною якістю тканини. Її не можуть побачити ті, хто не відповідає своїй посаді чи просто дурний.

   «Напевно, це чудовий одяг, – подумав король. – Якби я одягнув убрання, пошите з такої тканини, то миттю розпізнав би, хто в моєму королівстві займає посаду, якої не гідний. А ще я відрізняв би дурнів від розумних. Треба негайно замовити собі вбрання з цієї тканини!»

   І король заплатив грубі гроші тим двом пройдисвітам. А вони встановили два ткацькі верстати і вдавали, ніби напружено працюють, хоч насправді нічогісінько не робили. Їм приносили найтонший шовк і найкоштовнішу парчу, а вони все те продавали тихцем і працювали цілу ніч на порожніх верстатах.

   «Треба було б глянути, як просувається їхня справа», – думав король. Але на серці в нього було неспокійно, адже він пам’ятав, що той, хто не заслуговує на свою посаду, не зможе побачити тієї тканини. Звісно, він був певен, що йому нема чого боятися, та про всяк випадок вирішив послати когось, щоб побачити, як ідуть справи. Кожен мешканець міста знав, якими винятковими якостями відзначається та тканина, і всі сподівалися побачити, хто з сусідів нездара чи дурень.