— Маю наказ нового начальника дивізії арештувати Пузицького, — довірився він Проході. — В штабі дивізії стався переворот. Я призначений командиром нашого полку.

— Щодо Пузицького, то ти трохи легше… Наказ Палія нікому не показуй, а то Пузицький сам тебе арештує за те, що неправдиво інформував нового начальника дивізії.

— Та ти що?! Компуз же явний чорносотенець!

— Ти дуже помиляєшся. Ходімо до нього. Маєш доповісти йому.

І Костик зважився.

Вислухавши рапорт, Компуз поставив декілька питань. Тоді наказав скликати старшин.

Почав без передмови. Розповів про повстання проти гетьмана, причиною якого, мовляв, стало підписання гетьманом грамоти про федерацію з Росією. Сказав, що новим начальником штабу є сотник Морозевич, а командиром дивізії — отаман Палій, який наказав прибути до Конотопа для боротьби з гетьманськими відділами.

— Кожний із нас тепер вільний виявити свою позицію до цих подій, — мовив Пузицький. — Кожний має вирішити, чи стати до боротьби за самостійність нашої України під проводом нового командування, чи оголосити себе нейтральним і відійти. Для мене особисто жодних нейтралітетів не існує. Я людина глибоко військова. Для мене існує лише наказ. Поставте наді мною оцю свічку, — він показав на свічку, що стояла на столі, — і коли вона матиме право віддавати накази, я виконуватиму їх. Я стаю під прапор УНР. Раджу вам наслідувати мій приклад…

Оплески були відповіддю командиру.

— Прошу дати мені врочисту обітницю добровільно виконувати всі мої накази так, як я буду виконувати накази командування УНР.

Один за одним підходили до полковника Пузицького старшини, казали «Обіцяю!» і стискали йому руку.

— А тепер, панове командири сотень, зберіть своїх підлеглих, роз'ясніть важливість подій і нехай вони також дадуть вам обітницю стати до бою за незалежну УНР. Хто такого бажання не виявить, може негайно відійти додому. Нейтральних у полку не повинно бути…

Є й дещо інша розповідь про ту ж подію. Згадував Йосип Мандзенко: «Одного листопадового пізнього вечора стало відомо, що вибухнуло повстання проти Гетьмана. Командир 3-го полку в Конотопі арештований. Гетьманська міліція обеззброєна. Штаб дивізії і штаб 3-го полку підняли повстання в Конотопі, на чолі дивізії став командир куреня 3-го полку — сотник Палій.

Всі негайно зібрались у приміщенні курінного Анатолія Костика. Полковника Пузицького рішено негайно арештувати і з полком іти на допомогу Конотопові, який був загрожений з боку Бахмача гетьманськими (властиво, російськими добровольцями) відділами і двома бронепотягами» [124, с. 38].

О 1-й годині ночі четверо озброєних старшин вирушили до школи, де в одній з кімнат мешкав полковник Пузицький. Йосип Мандзенко і Задорожний стали біля вікон кімнати Пузицького, що виходили в сад. Стахівський зайняв позицію біля дверей. Костик увійшов до приміщення, розбудив джуру і попрохав повідомити полковника, що він прибув у терміновій і дуже важливій справі.

Джура постукав у кімнату полковника… Звідти донісся голос:

— Просіть!

Костик увійшов. Полковник сидів у ліжку напівсонний, у нічній білизні. На столі горіла свічка.

Курінний витягнувся перед командиром і доповів, що вибухнуло повстання проти гетьмана. У Конотопі виступив 3-й полк. На Чернігівщині на чолі повстання став сотник Борис Палій.

— Які накази будуть, пане полковнику?

— Негайно ладуватись і вирушити на допомогу 3-му полку, — рішуче відповів Пузицький.

Костик розгубився, адже він чекав зовсім іншої відповіді.

Віддавши честь, курінний вибіг виконувати наказ. Надворі повідомив товаришів, що «Пузицький наш».

— Як то наш? — не зрозуміли старшини.

— Коли я зголосив йому про повстання, він, не задумуючись, наказав негайно ладуватися і вирушати на допомогу повстанцям.

— Не може бути! — радісно і водночас здивовано вигукнули старшини.

За кілька хвилин полк уже знав, що командир приєднався до повстання.

— Полковник веде нас визволяти Київ від москалів і німців! — весело лунало скрізь.

Коли ж Антін Пузицький вийшов до частини, яка вишикувалася для ранішнього звіту, несподівано вибухнуло:

— Слава полковникові!

Дві тисячі вояків поєднались у цьому радісному крикові.

Командир приклав до шапки праву руку.

«Овації не вгавали, — закінчував розповідь Йосип Мандзенко. — Між полковником Пузицьким, старшинами і цілим полком у цю хвилину затерлася межа недовір'я та неприязні. Полковник став героєм дня, щоб за три дні стати героєм Бахмача» [124, с. 38].

Отаман Палій

Гнітюче передчуття небезпечних подій розвіялося. Піддався бадьорому настрою й хорунжий Прохода, хоч серце і віщувало, що шлях, на який він став, буде тернистий. Василь не вірив, що діячі Центральної Ради, які вже продемонстрували свою немічність, зуміють опанувати ситуацію. Тим паче що більшовицькі настрої серед населення широко розливались, а до української державності більшість «хліборобів-гречкосіїв» була байдужою, бо навіть не розуміла, що таке — жити самостійним життям.

На станції Конотоп, куди ввечері 19 листопада прибув 1-й Сірий полк, німці вже не поводилися так певно, як раніше. На передній план виступили українці. Окрім сірожупанників, що, намагаючись зігрітися, бігали по станції в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі, по перону і коліях тинялись озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках з червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті ім. кошового Івана Сірка.

На другому поверсі вокзалу у двох кімнатах залізнично-охоронної канцелярії тулився штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини. Її основу складали Сіра дивізія та Червоний курінь смерті. Командував групою отаман Палій, сивий уже чоловік зі шляхетними рисами обличчя, та, на жаль, нерішучий. Проході здалося, що він швидше «надавався бути повітовим старостою», ніж командувачем [96, с. 264].

І все ж Борис Васильович Палій-Неїлов походив зі старого козацько-полковницького роду Паліїв. Народився він 1876 року у с. Неїлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Мав добру військову освіту: закінчив Петровський кадетський корпус у Полтаві, 3-тє Олександрівське військове училище, Михайлівську артилерійську школу та Миколаївську академію Генерального штабу. В роки Світової війни командував піхотним полком. За бойові заслуги був відзначений кількома орденами (зокрема, офіцерським Георгіївським хрестом) і Золотою Георгіївською зброєю. На початку червня 1917 року, перебуваючи в Москві, він звернувся до українського представництва з проханням зарахувати його на службу до війська Центральної Ради. Тоді, напевно, і прибрав зі свого прізвища оте московське «ов».

Уже наприкінці літа Палія призначили помічником інспектора артилерії Українського генерального військового комітету Центральної Ради, а восени того ж року обрали до Генеральної ради Вільного козацтва. Працював він у Білій Церкві на посаді помічника Генерального писаря та начальника Генеральної канцелярії Вільного козацтва… А навесні 1918 року, після повернення Центральної Ради до Києва, взявся за організацію гарматних частин. Був начальником залоги м. Полтави.

За гетьмана армії не покинув, командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району.

І все ж, попри солідний послужний список, нерішучість Палія впадала у вічі…

У штабі було гамірно. З десяток військових перемовлялися між собою. Двоє щось доводили Палієві, а той невпевнено заперечував. Поруч, просто на краю стола, сидів «у червоному жупані з кривою шаблею та револьвером у кобурі на поясі гарний, стрункий, чорнявий отаман» [96, с. 264]. Проході здалося, що він милується собою. Прислухаючись до суперечки між Палієм та отаманами повстанчих відділів, що вимагали зброї, красунь іноді кидав репліки: