Метеор згас.

У двадцять третій камері-одиночці станіславської тюрми (за браком місця переробленої з убиральні) тріснула каналізаційна труба. Позаштатний слюсар тюрми, по якого негайно послав заступник начальника, не виявився на місці. Була якраз неділя, і майстер, як поінформувала його дружина, поїхав на село по садовину.

На щастя, пані майстрова могла порекомендувати помічника свого чоловіка, людину однаково довірену і чесну, як і сам її Вікентій.

Коли помічник слюсаря разом з ключником увійшли у двадцять третю камеру, в'язень стояв спиною до дверей.

Він навіть не завдав собі труда споглянути, кого привів ключник. Очевидно, той чоловік скінчив уже свій обрахунок з світом, і тепер ніхто і ніщо більше не займало його.

Помічник слюсаря, враховуючи, де він знаходиться, мовчки і поквапно приступив до роботи. І тут — треба було такого випадку — серед інструментів помічника слюсаря не виявилось такої необхідної речі, як молоток. Цю непростиму недбалість можна пояснити хіба тим, що посланець заступника начальника тюрми надто квапив підмайстра, бо справа була справді нагла й не терпіла зволікання.

— Чи немає у вас молотка?

— Є!

Лише вчора прибивали в кабінеті пана начальника новий портрет президента Речі Посполитої.

Ключник цієї ж хвилини може доставити підмайстрові молоток, але що зробити з ним самим?

Він може почекати на ключника в коридорі або, якщо підмайстер нічого не буде мати проти, в камері, але тоді він, ключник, мусить замкнути підмайстра разом з в'язнем на ключ. Це триватиме недовго — миг один, але закон є закон, прошу пана!

Помічник слюсаря розуміє, що закон є закон, і тому не має нічого проти, щоб на кілька хвилин залишитись замкнутим у камері, тим паче, що йому не можна відриватись від роботи, бо паскудство заллє камеру.

В такий спосіб Бронко опинився сам на сам з Борисом Каминецьким.

— Не відривайся від роботи. За нами можуть стежити крізь юдаша[175].

— Борисе, я хочу вам сказати…

— По-перше, говори тихше, а по-друге, я здогадуюся, що ти хочеш мені сказати, але цим разом говорити буду тільки я. Зрозумій, хлопче, що це моя остання нагода виговоритися. Знаєш, як кажуть, думала мовчать, та не мовчиться.

— А час втікає… а я спішу, щоб нічого з нього не втратити, і таке виходить, що… що, розумієш, збився і не знаю, з чого починати. Крім того, та проклята свідомість, що тепер кожне слово надзвичайно важливе і разом з тим, власне, вже без значення.

Бачиш, Бронку, я вмів, так мені бодай здавалося, чудово вмирати теоретично, а практично… боюся, що не здам екзамену на «відмінно». Знаєш, — хлопче, чого в тебе така міна, як у воші у великий піст? — жити таки простіше. Може, тому, що ми почали засвоювати собі цю штуку ще в лоні матері? А взагалі, розумієш, смерть як така була б цікавим експериментом, якби його можна було повторити. Бачиш, я не кажу, що я не боюся. В мене є, хлопче, є той підлий страх. Я чую його в мозку. В горлі, коли воно злипається так, що не може пропустити повітря, у вухах. Цікаво, правда? Але то не страх перед самою смертю. Сама смерть, розумієш, вже не болить. В мене є страх тільки перед церемоніалом смерті. Зрозумій, що я досі ще не вмирав ні разу і тому — смішно, що? — не знаю, як воно вийде в мене. Може, треба би якось… патетично, а я не знаю, як це робиться. Не репетирував цього на волі, от біда! Все ж таки передай товаришам, що постараюся вмерти, як солдат революції. Слухай, то не занадто пишно сказано?

І ще одно, бачиш, був би забув! Вважайте, хлопці, на себе… бережіть себе, бо так хочеться, щоб хоч один з нашої когорти увійшов у «вольную нову…». І знаєш, що мене ще страшенно мучить, що… що це може статись дуже скоро після того, як я накиваю п'ятами…

Ох, як досадно від цієї думки! Мене у пеклі шляк трафить, коли воля прийде за рік чи два після мене… Невже мене доля має аж так виківати? А взагалі всім доведеться вмирати, і на це нема ради. Постараюся, хлопці, не завдати вам сорому. Чого ти так сумно дивишся на мене, немов ми більше не побачимось? Я не граю, хлопче, не бадьорюся, не рисуюся штучно…

До речі, є ще одна побічна цікавість, що додає мені… ну… як це сказати… Не знаєш? Бадьорості, чи як? До біса цікаво, як буде уриватися остання ниточка життя. Розумієш, перехід від свідомості до небуття. Розумієш, трохи легше від того, що я просто примусив себе усвідомити собі, що стою перед необхідною неминучістю. Чи буду співати, чи товкти головою об мур, нічого від цього не зміниться. А крім того, розумієш, чому я повинен би бути нікчемнішим від сотень і сотень, що йшли до мене назустріч смерті з піднятою головою.

Все в порядку, слухай. Я ще колись, двадцять років тому, сказав собі: я готовий на все, навіть на смерть. Розумієш, такий контракт з костусею. Вона мала право кожної хвилини прийти по мене, а вона, дивись, показалася великодушною і продовжила мені життя на цілих двадцять років. Але людина, хлопче, завжди свиня. Завжди їй мало. Ага, ще одно. В мене, як у кожного порядного смертника, є останнє бажання. Прошу тебе, час до часу цікався, де Рита і що робить… Скажи їй, що просив пробачення, що так воно все якось по-дурному між нами вийшло. Можеш сказати, що вона мені завжди була дуже дорогою. Хлопцям передай…

Бронко схопив Каминецького за руки і міцно стиснув їх:

— Борисе, ви мусите мені сказати ще…

— Спокійно, хлопче, пусти мені руку. Нас можуть підглядати. Я знаю, про що тобі йдеться. Отже, слухай: я не помилився тоді над Прутом, коли говорив тобі, що наша партія ще ніколи не була такою спаяною і впливовою, як тепер. І ось перед обличчям неминучості скажу тобі свою справжню думку: вважаю, що ліквідація КПЗУ — велика історична помилка. А там історія розсудить, наскільки я мав рацію. Однаково вмиратиму як член Комуністичної партії Західної України. І ще одно, от старий чортяка, був би забув! Передай хлопцям, щоб з приводу моєї смерті жодних там демонстрацій — вигуків, летючок і тому подібного. Не такий тепер час. — Нагло урвав. Кивнув головою в бік дверей: — Пс-с! Він іде.

— Я не чую.

— Але я чую. Він уже близько, — приклав Борис палець до губ. Заки ключник повернув ключ у замку, встиг ще шепнути Бронкові:

— Ти не повинен знати, що він своя людина.

Увійшов ключник з молотком. Слюсарські вправи Бронка не пройшли намарне: тріснута труба була заклепана і запаяна, як належить!

Вночі з 15 на 16 серпня поліція забрала Бронка, коли той повертався від Річинських. Був певний, що попав під акцію, яка офіційно йменувалася профілактикою публічного спокою. Масові селянські страйки в околицях, напади селян на панські шпихліри, підпали незмолочених скирт, криваві сутички з імпортованими сільськогосподарськими робітниками, спільні виступи місцевих і приїжджих робітників проти двора давали достатню підставу для Бронкових міркувань.

Близько півночі комісар поліції закликав Завадку до себе. Бронко запідозрив, що поліцаю знудилося чекати, поки привезуть новий транспорт арештованих, і він захотів прогнати свою скуку його коштом.

Комісар, дебелий блондин з бичачим карчиком, сидів за столом, схрестивши перед собою свої ведмежі лапи, густо порослі золотистим пушком.

— Бунт, знову бунт, пане Завадко! — позіхнув на весь рот. — Ви так дуже любите русинського хлопа і завжди штовхаєте його в біду.

Бронко вирішив мовчати. Зрештою, дискусія мала б сенс лише тоді, коли могла б водночас послужити і агітаційним матеріалом, а для цього бракувало такого необхідного фактора, як… публіка.

— Доведеться організаторам відповідати за збройні напади русинських хлопів. Що ви на це, пане Завадко? Як ви, скажім, повелися б на нашому місці? А потім будете горлати по закордонних прокомуністичних газетах, що уряд для наведення порядку примінив чергову пацифікацію. А хто ж її викликав, як не такі, як ви? Ми дивимося на пацифікацію, як на зло. Ви трохи вчились латині, знаєте, що то — малюм нецесаріум?[176]

вернуться

175

Отвір-вічко у дверях тюремної камери.

вернуться

176

Конечне зло (латин.).