Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і сміливих думок. Дарка думає: «Як це сталося, що Ляля в одній годині перемінила їх спокійне, аж нудне, село на Відень?»
Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі, крім тих, що вона з ними вже знайома. Гм. Хто є? Хто є? Багато є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею були «ми». Ми — ще малі, ми — зелені, ми (як щирість, то щирість, нема чого ховати) — смаркаті, так, навіть смаркаті, ми — з ляльками, ми — з заздрими очима на все те, що творять «вони». Так думають про нас — вони.
Хто «вони»? Прошу дуже: сестра Орисина, Софійка, і брат Стефко, Дмитро Улянич, Петро Костик, Празький… А твій брат, гарна Лялю, і його товариші, той мрук, вже не «ми» ані ще не «вони»…
— А панна Софійка то вже якась старша? — питає Данкова сестра.
Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:
— Т-так… я не знаю… вже по матурі…[5]
— Знаменито! — тішиться Ляля. — Це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інституті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п'ять літ… бр-р!
Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.
— А ті панове, що ви вичислили, хто це?
— О, це вже студенти… Один ще, Стефко, ходить до гімназії, але вже восьмак, — Дарка наче б почванитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, нерівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.
Дарка бачить, що для панни з Відня не робить різниці обставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дивами! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює:
— Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?
Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця ясна панна, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між «нами» й «ними»!
Навіть півгодини не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.
Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт зносить запах Лялиної шиї чи волосся.
«Вона пахне, як квітки по дощі, — не думає, а молиться Дарка, — бо вона сама як квітка. Ти… ти гарніша навіть від Ориськи…» — запобігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше розказує про своє життя у Відні. Дарка, щаслива й горда, дріботить в її тіні.
Ось вже й ясени при брамі приходства. На подвір'ї нема нікого. Як би хто замів. Сміх людям сказати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саду, як би хто сто громами по небу покотив… Той Петро Костик якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.
— Вони всі в саду… ходім туди, — каже Лялі, але подивитись їй в вічі справді соромиться.
— Де? Де? Де той сад? — питає Ляля і, не чекаючи Дарчиної відповіді, лишає Дарку саму на стежці й біжить за сміхом Костика.
І знову сміх Костика, а з ним хорове, безстримне, навіжене: «А…а…а…а…!!!» Знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде — будь вона собі й з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на шматочки не розщипають. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?
— Добрий день! — каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почути.
Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затроєні з'явою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?
Коли приходить черга на чиїсь ясні, як би з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:
— Добрий день.
Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… «Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо відси сама не вийду». Очі самі, хоч Дарка не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне лице (Дарка готова в цій хвилині з вдячності цілувати це «кінське» лице), простягає до неї руку й каже:
— Ов, і доньця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?
Підлість, підлість… І ще раз підлість… Цей самий Костик ще торік, як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй «ви», а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?
Софійці теж як би розум притемнило. Нагадує собі, що Дарка тут, і каже, ніби змовилася з тим Костиком:
— Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона на веранді… лагодить сукенки на весілля своїй ляльці… Іди поможи їй…
Костик розреготався на Софійчину раду, як би сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часом вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…
«Боже, боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…»
Вона робить крок і… не падає. Тоді обертається плечима скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.
Недалеко брами причувається, як би хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мізку: не дай боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той хтось уже ось-ось коло неї… Ще трохи — й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…
— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…
Голос цей зціловує біль і… відбирає всю силу.
— Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко. Потім: — Подивіться на мене…
Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.
— Подивіться на мене… — просить він дальше, — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…
Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:
— А з тим Костиком то я поговорю… Я йому покажу, як…
Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:
— Ні-ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…
Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:
— Добре, нічого йому не скажу тільки тому, що ви просите… тільки тому…
Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба? Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, як би віддавна так жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):
— До побачення.
— До побачення…
Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його запитання:
— Ви виходите до вечірнього поїзда?
— Часом виходжу, — сказала Дарка правду.
— Бо я щовечора на двірці…[6] до вечірнього…
Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться кожне в свій бік.
Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку.
Одного дня пополудні (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.
Та влетіла в хату, як джміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки.