Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішують биття серця. Вона ж уже за готарем[3], в чужім селі між чужими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.

Треба буде проситися на ніч. Треба буде видумувати історію про злу мачуху або батька-п'яницю. Треба буде на «службу годитись». Ах, треба буде забути, чим досі булося.

А ніч вже на п'яти ступає. Страх перед чужим селом і людьми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошук нічлігу з романтичної пригоди переходить у прикру конечність.

Хат у селі — як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?

Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата мало що інша від прочих дев'яти: під гонтами і з одною лише освітленою половиною.

Дарка заходить у браму на подвір'я, а звідти просто через відчинені наростіж двері до хати.

Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.

— Що скажеш, дівчино? — питає, як би спішилася в роботі, молодиця.

Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним махом весь порядок слів.

— Чи не могла б я у вас переночувати?.. — питається якось по-дурному, ніби заздалегідь було так умовлено і вона тільки для певності питає ще раз.

— А ти чия? Ніби звідки?.. — втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, газда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.

Дарка не приготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька-п'яниці), як молодиця каже до неї:

— Іди собі, небого, звідки-сь прийшла, та й не сновидайся по чужому селі… По тобі видно, що зле тобі не діється… Іди… Іди…

Не дає змоги відповісти, бо відразу повертається спиною до Дарки, а лицем до чавуна з кулешею, як би нікого чужого в хаті й не було.

Все ж таки здається чомусь Дарці, що якби вона попросила газду, сердечно попросила, то він позволив би переночувати десь у кутку. І відразу знає, що хоч би мали вовки на полі роздерти, нікого не прохатиме з цієї хати. Не схиляється, не кулиться по звичаю бездомних, тільки природною ходою іде за поріг. Без добраніч.

— Слухай… гей, дівчино, — гукає за нею голос газди, — ану-ко вернися, маєш букатку хліба.

Дарка має вже на кінчику язика просту відповідь: «Подавіться ним», — але неждано для себе самої відповідає так, як її вдома вчили:

— Дякую… Я не голодна…

А за порогом цього негостинного дому знову ніч і знову гострі дотики страху. Боже, боже… Ані додому в цій порі вертатися, ані ночувати тут серед вулиці… Дарка вишукує всі призабуті слова давніх молитов і засипає ними всіх знайомих святих в небі. Зокрема прохання, щире, як сльоза сироти, до Ісуса:

— Зроби так, щоби хтось прийняв мене на ніч… тільки на цю одну ніч… Завтра, як ти цього захочеш, Ісусе, вернуся навіть додому…

І від цієї молитви вступає віра, така ясна, як ранок, у серце, і Дарка сміло входить на поріг якогось нового, бо тільки наполовину викінченого, дому.

І знову питання:

— А ти чия?

Тепер питається вже якась старенька жінка. Молода жінка, що присипляла дитину, повертається до Дарки і каже до мами чи свекрухи:

— Лишіть, най ночує… Кажу вам… — замикає остерігаюче уста старшій жінці, і та покірно робить їй місце коло себе на постелі. Їй підсувають миску з молоком і кулешею, але Дарка цим разом вже не може лише подякувати. Бере за ложку — і молоко смакує, як ніколи досі.

В хату приходить молодий газда. Щось хоче питатись чи розвідуватись, але молодиця шепотом просить його мовчати, і він ніщо не питає Дарки. Ніби її зовсім нема в хаті. Дарці стелять під намисником.

Молодиця поправляє їй «подушку» — стару кожушину під головою, — а Дарка, перейнята вся вдячністю до своїх незнайомих добродіїв, думає: «Остануся вже в цих добрих людей. Завтра розповім молодиці всю свою біду й залишуся коло дитини…»

Їй здається, що про її постанову знають усі в хаті, і вона не почувається їх довжником… Навпаки, вони повинні оцінити як слід її рішення…

Потім, можна сказати, що таки одразу, як тільки заснула, збудилася від якось раптового світла. Коли відчинила очі, усвідомила собі, що мусила збудитись від того галасу, що зчинився в хаті. І заки могла з'ясувати собі, що, куди й чого ці люди схопилися вночі і бігають з хати надвір, а знадвору до хати, була вже в татка на руках.

— Татусю… — ніби втішилася, ніби здивувалася.

Ще чула, як татко ще раз і ще раз дякував молодиці, що «дала знати», потім знову вчула людську мову, аж як станули в себе на подвір'ю. Мусила заснути по дорозі й збудитися від того, що віз перестав нагло тарахкотіти.

З хати вийшла сплакана, з перекривленим лицем мама і відразу стала докоряти Дарці. Аж тато мусив спам'ятати маму:

— Дай спокій… дитина перетомлена… завтра будете розпитувати.

Тато (Дарка ніяк не могла зрозуміти, що йому сталося, бо він так нагло подобрів до пастушки від гусей) сам заніс Дарку на руках до ліжка. Дарка хотіла чимскоріше чкурнути так, як стояла, під покривало, але мама, що теж нагло зробилася добра, як би хто її медом намастив, конечно захотіла сама розібрати свою доньцю.

В цей спосіб вийшла наяву ганебна Дарчина тайна.

Мама вже навіть не допитувалася багато, чому вона з дому втекла. Кожний тепер розумів причину.

Дарці розклеюються зовсім очі, і вона не може так скоро знову заснути. Мати просить, щоб вона прецінь таки заснула: про все поговорить завтра. Дарка хоче послухати мами, стулює повіки, але таки не спить. Мама це бачить, тому сідає на край ліжечка, гладить легенько Дарку по лиці і починає розказувати…

Страшні, неймовірні речі розказує мама… Що пережила мама, як пішла до Ориськи й довідалася, що Дарка пішла звідти кудись… Як шукали її по всьому селі… Які страшні думки приходили мамі до голови…

Не знати певно, чи мама не захворіє від того всього… Стежечками, стежечками і мама заходить аж до Дарчиного сорому… Дарка завмирає. Можна сказати: перестає існувати. Як ще й мама скаже щось подібне, як Ориська видумала, то хіба більше не жити їй…

Але що це? Мама сміється з її переляку: прецінь це звичайнісінька річ, що ні одної жінки на світі не минає. «А кров?» — хоче знати Дарка. Кров у цьому випадку — природніше явище, як кровотеча з носа. Тільки от що: дівчатка мусять у тому часі вважати на себе… Боже борони перестудитись, мочити ноги в зимній воді, бо… можна захворіти на все життя.

Дарка скліпує очима, як би хотіла відігнати думки від себе: «Що? Що мама говорить про зимну воду і каліцтво на все життя?..»

Напружені весь довгий день нерви не видержують, і Дарка вибухає плачем:

— Чому… боже мій… чому мама не… сказала мені… цього всього два дні… скоріше?…

І на таке просте, природне питання мама не знає, що відповісти.

Коли Дарці сповнилось п'ятнадцять років, вона витримала іспити до п'ятого класу жіночої гімназії в Чернівцях. Усі говорили, що Дарці пощастило на іспитах тому, що тоді саме у викладача румунської мови Мігалаке зробився нарив у горлі і під час вступних іспитів його заступав хтось інший. Дарці, правду сказати, було прикро таке слухати. Вона була добре підготовлена з усіх предметів і не потребувала щасливого випадку, щоб опинитися в п'ятому класі.

З румунської підготовляв її татків товариш, домнул Локуіца, який вважав, що Дарка добре засвоїла цей предмет. Вона вміла читати по-румунському, трохи писати, ну і, певна річ, відповідати на такі питання, як: скільки тобі років, в якому класі учишся, як твоє ім'я тощо.

Дарка любила пана Локуіцу, а тому вірила йому в усьому. Раз він запевнив її і татка, що вона добре підготовлена з румунської мови, значить, зайві будь-які балачки на цю тему! (Пан Локуіца так смішно розмовляє по-українському: замість «люди» він вимовляє тверде «л» — «луди», «лублу»).