— Хотів визволити свою батьківщину.

— І довизволявся… — докинув Толкунов. — З автоматом проти своїх пішов.

— Я йшов проти німців.

— Зажди, — зупинив капітана Бобрьонок. — Звичайно, Юрію, ваша провина велика, однак ви фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам…

— Я від своїх слів не відрікаюсь.

— Треба взяти радиста. Обов’язково живим.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш, — знову втрутився Толкунов. — Знаєш, як беруть диверсантів живими?

— Не доводилося.

— Справа ця не вельми легка…

— Вночі упевнився.

— А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.

— Розумію.

І знову ініціативу взяв Бобрьонок:

— Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?

— Авжеж, Мухою.

— Зможеш викликати радиста із схрону?

— Дуже просто.

— Як?

— А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.

— Правильно міркуєш, — пожвавішав майор. — Скажеш: наказ старшого групи.

— А якщо не повірить? — вставив Толкунов.

— Чого йому не вірити? Мусить.

— Так… — роздумливо ствердив Бобрьонок. — Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху чорт, віддав автомат “яструбкові”.

— Нічого, заберемо, — махнув рукою Толкунов. — Тут от що мене хвилює: а якщо радист тебе запідозрить?

Юрко трохи подумав.

— Він Харитона боїться, — запевнив, — і не посміє не послухатись. В разі чого Муху доведеться… — хотів сказати “вбити” чи “застрелити”, але язик чомусь не повернувся вимовити ці слова й просто рубонув долонею повітря. — Бо сотник небезпечний, він досвідчений і все розуміє, я мушу стріляти першим, поки буде можливість. А потім уже радиста примушу…

— Якщо почуємо постріли, — запевнив Бобрьонок, — ми увірвемось у схрон.

— Ні, — похитав головою Юрко, — не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.

Бобрьонок невдоволено покрутив головою.

— Не подобається це мені.

— І мені, — ствердив Толкунов.

— Нічого, — заперечив Юрко, — вони ж нічого не чекатимуть.

— А ти гарний хлопець! — Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: — Для чого пішов до бандер, так і не розумію…

— Досить про це, — обірвав Бобрьонок, — давайте ще раз усе обміркуємо. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділення безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, капітане, брати радиста.

— Що брати!.. — покрутив головою Толкунов. — Брати — тьху, аби свого поганого носа висунув.

— Висуне… — Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. — Я зроблю так, що висуне.

— Твоїми б вустами мед-пиво пити… — мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. — Гей, Вікторе, — гукнув у розбите вікно, — гайда до сільради, візьми в “яструбка” автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається…

Віліс від’їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, й вантажівка з оперативною групою зупинилася біля подвір’я.

16

Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого й близько не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об’єкт, — кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона. Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи — дві ланки одного ланцюга, однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков — так називався він у розвідшколі “Цепеліну” — не мав жодного факту.

Правда, одного разу, затримавшись уранці біля входу до школи, побачив перед ворітьми полігона чорний “мерседес” і трьох чоловіків у плащах, які вийшли з машини. Але що з того, коли ні облич, ні номерів автомобіля не зміг розібрати?

Марков працював з курсантами майже автоматично й скоро відпустив їх. З голови не виходили троє в плащах, перед якими розчинилася брама найсекретнішого об’єкта.

Що вчинити?

Простежити за чорним “мерседесом” не мав змоги, до міста добирався автобусом, іноді підвозив хтось із начальства — можна було б, щоправда, відійти пішки кілометр чи два, заховатися десь і засікти номери “мерседеса”. Але, добре подумавши, Марков відкинув цю ідею. До міста дев’ять кілометрів, всі їздять службовим автобусом, його відсутність помітять, затримають автобус. Далі: хтось може побачити, як він іде пішки, а це, безумовно, викличе підозру чи небажані розмови.

Та й що дадуть йому номери машини? Певно, берлінські — ну й що? Ще одне підтвердження того, що акція запланована й проводиться головним управлінням імперської безпеки? Так він і без того знає це.

Варіантів виходу на секретний об’єкт фактично не було, і Марков зовсім занепав духом. У їдальні під час обіду зустрів оберштурмфюрера Телле, ввічливо розкланявся з ним — інтуїтивно він завжди тримався трохи оддалік Телле, вважаючи його розумним і хитрим ворогом, — і оберштурмфюрер відповів йому сліпучою посмішкою. З цієї посмішки можна було зробити висновок, що Марков найліпший друг Телле, але старі працівники школи знали, що оберштурмфюрер щедрий на посмішки, котрі, як правило, не відбивали його справжнього ставлення до людини.

Марков почав їсти суп і згадав, що вже тиждень не зустрічався з Телле, а це означає… Опустив ложку в тарілку й почав задумливо помішувати суп. Ніхто не давав Телле відпустки, й нікуди вій не їздив. З поїздок до Берліна чи на інші об’єкти не робили таємниці, отже, оберштурмфюрер виконував спеціальне завдання. Мабуть, пов’язане із створенням нового секретного об’єкта.

“Ну й що? — осмикнув сам себе Марков. — З Телле на цю тему не побалакаєш; через п’ять хвилин стане відомо начальникові школи, а це провал”.

Марков швидко доїв суп. Пережовуючи біфштекс, почав пригадувати, хто, крім Телле, не з’являвся останнім часом у школі. Здається, лише Валбіцин. Так, з усіма він бачився, крім Кирила Валбіцина, найдосвідченішого експерта по документах. А з Валбіциним Марков кілька разів сидів у ресторані, з Валбіциним він не те що приятелював, був у добрих стосунках і, знаючи любов пана Кирила до чарки, неодноразово пригощав його. А Валбіцин, можливо, причетний до секретної операції.

Після кінця роботи Марков дочекався, поки Валбіцин вийшов у двір, і зумів влаштуватися поруч нього в автобусі. Пан Кирило був у гарному настрої, щось наспівував під ніс, і від нього ледь-ледь тягнуло спиртним. Отже, встиг ковтнути десь у школі під час занять.

Марков сидів мовчки й хмурився, думаючи, з чого почати розмову з Валбіциним. Головне, щоб той нічого не запідозрив і щоб ініціатива разом провести вечір виходила саме від нього.

Валбіцин помітив поганий настрій свого сусіда й перший почав розмову:

— Що це ви, пане Григорію, засумували? — запитав безжурно.

— Втомився… хандра.

— Я знаю непогані ліки проти хандри, — зареготав Валбіцин, і його червонуваті очі втупилися в Маркова. — Три чверті склянки шнапсу й кухоль пива — хандра зникає сама собою.

Валбіцин сам ішов назустріч планам Маркова, і той скористався з цього.

— Може, й так, але тільки в гарній компанії, бо напиватися самому…

— Для чого ж самому? Запросіть мене.

— А це ідея, — розважливо відповів Марков, — чудова ідея, пане Кириле, я давно вже не брав нічого до рота, й деякий струс організмові просто необхідний.

Валбіцин покрутив своєю видовженою головою на довгій шиї. Схвалив категорично:

— Приємно чути від пана такі прогресивні думки. Гадаю, що ресторан “Брістоль” давно скучив за нами.

Першу частину проблеми було вирішено, й Марков повеселішав. Валбіцин одразу помітив зміну в його настрої і зауважив:

— Бачите, лише думка про шнапс підіймає дух. Що ж буде після першої чарки?