— Легендарний Рустем, — пролепетав Келебек, радіючи, ніби мала дитина.

Я поцілував дурника в шию й сказав:

— Ми всі зрадили майстра Османа. Поки він не покарав нас, нам треба знайти Зейтіна, забути про чвари між собою і порозумітися, щоб дати відсіч ворогам вічного живопису і тим, хто хоче не вагаючись кинути нас на тортури. А може, там, у тому закинутому Зейтіновому текке, ми з'ясуємо, що серед нас взагалі немає безчесного вбивці.

Бідолаха Келебек мовчав, наче набрав у рот води. Хоч би яким обдарованим, претензійним і захищеним він був, проте, як і всі маляри, що, ненавидячи, заздрять і разом з тим піклуються один про одного, Келебек смертельно боявся потрапити до пекла чи залишитися самотнім у цьому світі.

Дорогою до Фенеркапи згори на нас лилося незвичне зеленкувато-жовте світло, але то не було місячне сяйво. Дивне світло породжувало в душі незнайоме, чуже відчуття, що на місці привида-Стамбула, якого нічим не здивуєш, який ночами пишається своїми кипарисами, банями храмів, кам'яними мурами, дерев'яними будинками й згарищами, ось-ось виросте ворожа фортеця. Піднявшись на пагорб, ми побачили полум'я пожежі за мечеттю Беязита.

У глупій пітьмі наткнулися на воза, запряженого волами, наполовину завантаженого мішками з борошном, віз теж рухався в бік міського муру, тож ми заплатили по два акче й сіли під'їхати. Малюнки були в Кари. Він сидів насторожений. Я глянув на похмуре небо, осяяне полум'ям пожежі, що розповзалась, а на мій шолом упала перша крапля дощу.

Довга дорога вже була позаду. Шукаючи текке в цьому махаллє, яке опівночі здавалося покинутим людьми, ми підняли на ноги всіх псів. Якщо в якомусь із кам'яних будинків блимало світло, то ми грюкали в двері, але відчинили нам тільки в четвертому домі. Якийсь дядечко у фесці, що дивився на нас, ніби на привидів, не висуваючи свого носа під дощ, котрий лив дедалі сильніше, вказав нам напрямок до текке, не забувши задоволено додати, що там ми неодмінно здибаємося зі злими джинами, іфритами[206] й примарами.

Та в садку текке нас зустріли запах прілого листя й спокій кипарисів, що не звертали ніякої уваги на дощ. Спершу я приклав око до щілини в дерев'яній обшивці стіни, потім — до невеличкої шпарини в віконниці й у сяйві світильника побачив чиюсь страхітливу тінь, тінь людини, яка вершила намаз або ж тільки вдавала перед нами, ніби молиться.

57. На мене кажуть — Зейтін

Перервати намаз і відчинити їм двері — чи нехай постоять під дощем, поки я завершу молитву? Второпавши, що вони мене бачать, я таки не перервав намазу, хоча й не міг зосередитися. Закінчивши, відчинив двері й, побачивши, що це свої — Келебек, Лейлек та Кара, привітав їх радісними вигуками. Кинувся до Келебека й так само збуджено обійняв його.

— Ох, що нам випало, що нам випало пережити! — охав я, ткнувшись носом у його плече. — Що їм треба від нас?! За що вони нас убивають?!

їх трьох об'єднував страх, стадний інстинкт, який я ча сом зауважував у малярському колі. Навіть у текке вони боялися відлучатись один від одного.

— Не бійтеся, — підбадьорив їх я. — Тут ми можемо переховуватись тижнями.

— Так, ми налякані, бо не виключено, що серед нас є той, кому вигідно, аби ми жили в страсі, — промовив Кара.

— Коли я так думаю, то й мені на душі робиться лячно, — відповів я. — Ті чутки вже дійшли до мене.

Люди начальника султанської варти розпустили в малярському відділенні плітки, що тепер убивці Заріфа-ефенді та Еніште не вдасться втекти від правосуддя: він — хтось із нас, художників, які псували зір заради таємничої книги.

Я сказав Карі, що зробив для Еніште кілька ілюстрацій.

— Першою було зображення шайтана, що вихопився з підземелля. Я намалював шайтана таким самим, як на мініатюрах давніх майстрів малярських цехів Аккоюнлу. Двох мандрівних дервішів намалював для меддаха, мого однодумця. А потім запропонував цю роботу Еніште до його книги, переконавши, що мандрівним дервішам теж є місце в Османській державі.

— І все? — запитав Кара.

Коли я відповів «усе», Кара поважно, ніби зловивши учня на гарячому, рушив до дверей, вийшов і повернувся зі згортком паперу, який ще не намок під дощем. Розгорнув і поклав його перед нами трьома, наче кішка, яка принесла кошенятам загризену пташку.

Я впізнав той згорток, ще коли Кара тримав його в руках: то були малюнки, котрі я прихопив із собою, тікаючи з кав'ярні під час погрому. Однак не розпитував, як ці люди проникли в мій дім і знайшли все це там. Ми з Келебеком і Лейлеком слухняно передивились один за одним малюнки, які зробили для небіжчика меддаха. Залишилося тільки зображення скакуна, чарівного скакуна з вигнутою шиєю. Повірте мені, я навіть не здогадуюся, хто зобразив того коня.

— Хіба не ти його намалював? — нахабно, ніби якийсь ходжа, запитав Кара.

— Ні, — відповів я.

— А скакуна до книги Еніште?

— Теж не я.

— Стиль вказує на те, що того скакуна намалював ти, — напосідав він на мене. — Це підтвердив і майстер Осман.

— У мене немає ніякого стилю, — заперечив я. — І говорю так без гордощів, не заявляю, що протистою сучасним віянням. Говорю так не для того, аби виправдати себе. Для мене мати свій стиль — ще гірше, аніж бути вбивцею.

— Є одна особливість, якою ти відрізняєшся й од давніх майстрів, і від сучасників.

Я посміхнувся, він же став розповідати те, що вам — гадаю — давно відомо. Та я уважно його слухав, а Кара розповідав, що справою зайнялися падишах з головним скарбничим: шукають спосіб зупинити злочини, які кояться, майстрові Осману дали три дні на розслідування, і разом з Карою Осман упродовж двох днів переглядав безцінні книги в найбільшій у світі казковій скарбниці Ендеруну, я слухав про метод «недіме», про обрізані кінські ніздрі.

В житті кожного є час, коли усвідомлюєш, що пережив миті, які більше ніколи не повторяться і які довго не забудеш: лив похмурий дощ. Келебек насуплено, ніби засмучений дощем, стискав у руці кинджал. Лейлек, чия спина, закута в лати, була біліша за борошно, зі світильником у руці походжав по текке. Ці майстри, тіні яких, немов привиди, блукали стінами, були моїми побратимами, і як же я їх любив! Я почувався щасливим, бо й сам — маляр.

— Чи усвідомлюєш ти, яка радість для душі — сидіти поруч з майстром Османом і кілька днів розглядати предивні роботи древніх живописців? — запитав я в Кари. — Він цілував тебе? Гладив по вродливому обличчі? Тримав за руку? Ти вражений його хистом і знаннями?

— Майстер Осман на прикладі бездоганних робіт художників давнини відкрив мені очі на твій стиль, — не вгавав Кара. — Він розповів мені, що стиль не залежить від волі та бажання майстра, навчив дивитися на це, як на скритий огріх, що проривається з минулого маляра, його забутих споминів. Майстер Осман пояснив, що ці скриті огріхи, хиби й слабини художника, які колись були давно забуті й водночас збережені, аби ми не відірвались од традицій древності, інколи випливають назовні й нині, після того як європейські майстри рознесли цілим світом свою манеру живопису, величаються нею як «індивідуальними особливостями», або ж — «стилем». Тепер через недоумків, які вихваляються своїми огріхами, світ нашої мініатюри стане ще більш різнобарвним, однак і безглуздішим, він убере в себе безмежну кількість таких хиб. Кара свято вірив у власні слова, він справді мав вигляд недоумка.

— А не міг тобі майстер Осман відкрити й те, що я роками творив для книжок падишаха зображення коней з нормальними ніздрями? — запитав я.

— Він любив і бив вас з перших днів вашого учнівства; він — ваш батько й улюблений учитель, тому сам не розуміє, що уподібнює вас одного з одним і з самим собою. Майстер Осман прагне, щоб стилем володів малярський цех Османів, а не кожен з вас. Над вами висіла тінь учителя, якого ви обожнювали, тому теж забули ті огріхи й незвичні форми, які крилися в глибині вашого розуму. Проте, коли ти розмальовував сторінки до книжок, котрі не мали потрапити на очі майстру Осману, то, наприклад, зображав скакуна, що лежить, адже таким він зберігався десь у глибинах твоєї пам'яті роками.