— До чого ти ведеш? — запитав Ленґдон. — Хочеш сказати, що ти вб’єш кардиналів привселюдної.

— А ти здогадливий! Хоч залежно що вважати «привселюдно». Здається, сьогодні вже небагато людей ходить до церкви.

Ленґдон не був упевнений, що зрозумів правильно.

— Ти що, збираєшся вбивати їх у церквах?

— Задля їхнього ж блага. Так Бог зможе швидше доправити їхні душі до раю. Що тут поганого? Та й пресі це, мабуть, сподобається.

— Ти блефуєш, — холодно сказав Оліветті, нарешті опанувавши себе. — Ти не можеш убити людину в церкві і сподіватися, що тобі це зійде з рук.

— Блефую? Ми ходимо поміж твоїх швейцарських гвардійців, наче привиди, викрадаємо з ваших стін чотирьох кардиналів, закладаємо вибуховий пристрій у саме серце вашої найбільшої святині, і ти вважаєш, що це все блеф? Коли почнуться вбивства і ми знайдете першого кардинала, журналісти не забаряться. До німіючі світ дізнається про місію ілюмінатів.

— А якщо ми виставимо в кожній церкві варту? — запитав і >ліветті.

Незнайомець розсміявся.

— Боюся, розмах вашої релігії дуже ускладнить вам це завдан-пя. Ти ніколи не рахував, скільки в Римі католицьких храмів? їх понад чотириста. Собори, каплиці, скинії, абатства, монастирі, п.ірафіяльні школи…

Обличчя в Оліветті залишалось рішучим.

— Усе почнеться через півтори години, — сказав незнайомець, і хоже, на прощання. — По одному щогодини. Математична про-і ресія смерті. А зараз — бувайте.

— Зачекай! — вигукнув Ленґдон. — Скажи, яке тавро ти збираєшся поставити кожному з них?

Убивці це запитання, схоже, сподобалось.

— Мені здається, ти знаєш відповідь. Чи ти сумніваєшся? Скоро і ам усе побачиш. Переконаєшся, що давні легенди не брешуть.

Ленґдонові запаморочилося в голові. Він чітко зрозумів, на що натякає незнайомець. З пам’яті спливло тавро на грудях Леонардо Ветри. У легендах про ілюмінатів згадано всього п’ять імбіграм. Залишилось чотири, думав Ленґдон, і зникло четверо кардиналів.

— Я зобов’язаний дати сьогодні світові нового Папу, — мовив камерарій. — Перед Богом зобов’язаний.

— Камерарію, — сказав незнайомець, — світові не потрібний новий Папа. Після півночі цьому Папі в спадок не залишиться нічого, крім купи каміння. Католицькій церкві кінець. Ваше панування на землі скінчилось.

Запала тиша.

Камерарій здавався щиро засмученим.

— Ти помиляєшся. Церква — це не лише споруда з цегли й бе-тну. Неможливо отак просто викреслити два тисячоліття віри… оудь-якої віри. Не можна вбити віру, лише знищивши її земні СИМВОЛИ. Католицька церква житиме — з Ватиканом чи без нього.

— Шляхетна брехня. Але все одно брехня. Ми обидва знаємо правду.'Скажи, чому Ватикан — це фортеця, оточена мурами?

— Служителі Бога живуть у небезпечному світі, — відповів камерарій.

— Скільки тобі років? Ватикан — це фортеця, бо католицька церква зберігає половину свого багатства в його стінах — рідкісні полотна, скульптури, коштовні камені, безцінні книжки… Крім того, у сейфах банку Ватикану зберігаються золоті злитки й документи на нерухомість. Ваші експерти оцінюють вартість Ватикану приблизно в сорок вісім з половиною мільярдів доларів. Непогану суму ви собі відклали на чорний день! Завтра все це перетвориться на попіл. Усе ваше майно піде прахом. Ви станете банкрутами. Навіть духовні, особи не можуть працювати задарма.

Точність названої цифри підтверджувалась виразом жаху на обличчях Оліветті й камерарія. Ленґдон не знав, з чого більше дивуватись: з того, що католицька церква володіє таким багатством, чи з того, що ілюмінати якимось чином про це довідались.

Камерарій важко зітхнув.

— Церква тримається на вірі, а не на грошах.

— Ще одна брехня, — заявив незнайомець. — Торік ви витратили сто вісімдесят три мільйони доларів на підтримку своїх кволих єпархій по всьому світу. Сьогодні церкву відвідує так мало людей, як ніколи — на сорок шість відсотків менше, ніж десять років тому. Пожертви лише за сім років зменшилися вдвічі. Дедалі менше чоловіків вступає до семінарії. Твоя Церква вмирає, хоч ти цього й не визнаєш. Отже, вважай це нагодою піти ефектно.

Оліветті ступив крок уперед. Вигляд він мав тепер не такий бойовий — мабуть, відчув усю серйозність становища. Здавалося, він відчайдушно шукає виходу. Бодай якогось.

— А що, як трохи цих золотих злитків піде на ваші потреби?

— Не принижуй ні мене, ні себе.

— У нас є гроші.

— І в нас вони є. Більше, ніж ти уявляєш.

Ленґдон раптом згадав, що легенди приписували ілюмінатам казкові статки: старовинне багатство баварських масонів-му-лярів, гроші Ротшильдів, Більдербергерів, легендарний діамант ілюмінатів.

— Ipreferiti, — сказав камерарій, змінюючи тему. У його голо-d чулося благання. — Відпусти їх. Вони старі. Вони…

— Це будуть незаймані жертви. — Незнайомець засміявся. — Скажи, ти справді віриш, що вони незаймані? Чи замекають маленькі ягнята, коли вони вмиратимуть? Sacrifici vergini пеІГ altare ili scienza.

Камерарій довго мовчав.

— Вони чоловіки віри, — нарешті сказав. — І не бояться смерті.

Незнайомець презирливо фиркнув.

— Леонардо Ветра теж був чоловіком віри, однак учора вночі я бачив у його очах страх. Страх, якому я поклав край.

Вітторія, яка досі мовчала, раптом уся напружилась. У її очах запалала ненависть.

— Asino! Він був моїм батьком!

— Твоїм батьком? — У динаміку почувся регіт. — А це ще що таке? У Ветри була донька? — То знай, що наприкінці твій батько скиглив, як дитина. Це виглядало так жалюгідно!

Вітторія відхитнулась, неначе дістала ляпаса. Ленґдон хотів її підтримати, але вона вже опанувала себе і, не зводячи очей з телефону, мовила:

— Присягаюсь життям: до ранку я тебе знайду. — Голос її став гострий як лезо. — І тоді…

Убивця знову розреготався.

— Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді…

Останні слова повисли у повітрі. Він відімкнувся.

42

Кардинал Мортаті у своїй чорній мантії обливався потом. Не тільки через те, що в Сікстинській капелі вже стало парко, як у сауні, а ще й тому, що конклав мав розпочатися через двадцять хвилин, а про чотирьох зниклих кардиналів і досі нічого не було відомо. Перешіптування серед присутніх уже переросло на неприховану тривогу.

Мортаті не уявляв, куди могли подітися ці прогульники. Може, й досі сидять із камерарієм? Він знав, що камерарій, за традицією, вже пив сьогодні по обіді чай із чотирма preferiti, але це було ще кілька годин тому. Може, вони захворіли? Щось не те з’їли? Щодо цього Мортаті був певен. Навіть якби preferiti були при смерті, то однаково прийшли б сюди. Тільки раз у житті — а переважно ніколи — кардиналові випадає нагода бути обраним Папою, але згідно з законом Ватикану, під час голосування цей кардинал мусить бути присутній у Сікстинській капелі. Інакше він втрачає право на Святий престол.

Хоч preferiti було четверо, мало хто з кардиналів мав сумніви щодо того, хто буде наступним Папою. В останні п’ятнадцять днів усі активно обмінювалися факсами й дзвонили один одному, обговорюючи потенційних кандидатів. Як завжди, обрали чотирьох preferiti, кожен із яких відповідав неписаним вимогам, що їх висували до майбутнього Папи.

Знання італійської, іспанської й англійської мов.

Жодних темних плям у минулому.

Вік від шістдесяти п’яти до вісімдесяти років.

Як завжди, один із preferiti вирізнявся з-поміж інших, і саме його кардинали мали намір обрати Папою. Цього разу це був кардинал Альдо Бадджіа з Мілана. Бездоганна репутація, виняткове володіння мовами і здатність доносити до інших ідеали духовності — усе це зробило його безумовним фаворитом.

1 де він тепер, чорт забирай? думав Мортаті.

Мортаті більше від інших нервувався через відсутність чотирьох кардиналів, бо саме йому доручили наглядати за конклавом. Тиждень тому колегія кардиналів одностайно обрала Мортаті на цю посаду, яка має назву головний виборець — тобто присутній на конклаві розпорядник. Хоч найвище в церковній ієрархії в цей момент стоїть камерарій — він лише священик і погано розуміється на складній процедурі виборів Папи, Тому одному з кардиналів доручають наглядати за церемонією зсередини Сікстинської капели.