— Організацію? Це терористична організація?

— Вітторіє, вони викрали чверть грама антиматерії.

Вітторія подивилась на Роберта ЛенґДона, що стояв оддалік.

Тепер усе ставало зрозуміло. Це частково пояснює всю цю таємничість. Дивно, як це не спало їй на думку раніше. Зрештою, Колер таки звернувся до органів правопорядку. До найвідповід-нішиху цій ситуації. Тепер це здавалося очевидним. Роберт Ленґдон — американець, підтягнутий, консервативний, мабуть, дуже компетентний. Хто ж іще це міг'бути? Вітторія мала б здогадатися відразу. Вона повернулась до нього з новою надією.

— Містере Ленґдон, я хочу знати, хто вбив мого батька. І ще скажіть, чи ваше агентство може розшукати антиматерію.

Ленґдон розгубився.

— Моє агентство?

— Я так розумію, ви з американської розвідки?

— Узагалі-то… ні.

— Містер Ленґдон викладає історію мистецтва в Гарвардському університеті, — втрутився Колер.

Вітторія почулася так, наче на неї вилили відро холодної води.

— Викладає мистецтво?

— Він фахівець із символіки культів. — Колер зітхнув, — Вітторіє, ми думаємо, що твого батька вбили прибічники одного сатанинськ. ого культу. — Вітторія чула ці слова, але вони не доходили до її свідомості. Сатанинського культу… — Організація, що взяла на себе відповідальність за скоєне, називає себе ілюмінатами.

Вітторія подивилася спершу на Колера, потім на Ленґдона. Це що — якийсь недоладний жарт?

— Ті самі ілюмінати? — перепитала вона. — Баварські ілюмінати?

— Ти про них чула? — Колер був приголомшений.

Із розпачу Вітторія готова була розплакатися.

— «Баварські ілюмінати: Новий світовий лад» — комп’ютерна гра Стіва Джексона. Половина наших техніків грає в неї в Інтернаті. — Її голос надломився. — Але я не розумію…

Колер розгублено глянув на Ленґдона. Той кивнув:

— Це популярна гра. Давнє братство завойовує світ. Вона частково відображає історію ілюмінатів. Не знав, що в Європі в неї теж грають.

Вітторія нічого не розуміла.

— Ви про що говорите? Ілюмінати? Це комп’ютерна гра!

— Вітторіє, — сказав Колер, — організація з назвою «Ілюмінати» взяла на себе відповідальність за вбивство твого батька.

Вітторії потрібна була вся сила волі, щоб стримати сльози. Вона опанувала себе і спробувала логічно оцінити становище. Ллє чим більше вона думала, тим менше розуміла. Батька вбили. ('.истема безпеки ЦЕРНу виявилась ненадійною. Хтозна-де лежить бомба сповільненої дії, і лічильник невблаганно відлічує секунди. І відповідальна за це вона. А директор запросив викладача мистецтв, щоб той допоміг йому знайти якесь таємниче (іратство сатаністів.

Раптом Вітторія почулася страшенно самотньою. Вона повернулася, щоб іти геть, але Колер заступив їй шлях. Він витягнув щось і:і кишені і простягнув їй. Зім’ятий аркуш факсового паперу.

Побачивши, що на ньому, Вітторія з жахом відсахнулась.

— Негідники випалили йому тавро, — хрипло сказав Колер. —

11 а грудях.

28

(Іекретарка Сильвія Боделок у паніці металась під дверима порож-пього кабінету директора. Куди він, у біса, подівся? Що робити?

Цей день був ненормальний з самого ранку. Щоправда, на службі в Максиміліана Колера кожний день мав шанс стати див-ним, однак сьогодні директор перевершив сам себе.

— Знайдіть мені Леонардо Ветру! — зажадав він, щойно Силь-вія прийшла на роботу.

Вона слухняно набрала телефон Леонардо Ветри, послала повідомлення йому на пейджер і на електронну скриньку.

Нічого.

Роздратований, Колер забрався геть — очевидно, шукати Ветру сам. Коли за кілька годин він повернувся, то вигляд мав явно кепський… Не те, щоб Колер загалом колись виглядав добре, але тоді це було гірше, ніж звичайно. Він замкнувся в себе кабінеті, і було чути, як він там дзвонить по модему, розмовляє по телефону, надсилає факси. Потім директор знову кудись зник і відтоді більше не повертався.

Спочатку Сильвія вирішила не звертати уваги на всі ці вибрики як просто на чергову виставу Колера, та коли він у належний час не з’явився для щоденної ін’єкції, вона не на жарт стривожилася: фізичний стан директора потребував постійного лікування, і коли той наважувався випробовувати долю, це завжди закінчувалось погано — респіраторним шоком, нападами кашлю і шаленим напруженням для медперсоналу. Іноді Сильвії здавалося, що Максиміліан Колер підсвідомо бажає смерті.

Вона послала б йому нагадування на пейджер, та вже добре затямила, що самолюбство Колера не зносить жалості. Минулого тижня він так розлютився на одного заїжджого науковця, який недоречно йому поспівчував, що схопився на ноги й пожбурив йому в голову важкий пюпітр. У люті король Колер був дивовижно спритний.

Однак зараз Сильвію найбільше турбувало навіть не здоров’я директора. Перед нею постала інша, ще нагальніша дилема. П’ять хвилин тому їй подзвонила ошаліла чергова з комутатора ЦЕРНу

і сказала, що директора терміново просять до телефону.

— Його зараз немає, —відповіла Сильвія.

Тоді чергова повідомила, хто саме хоче говорити з директором.

Сильвія мало не розсміялася вголос.

— Ти що, жартуєш? — Вона слухала й не йняла віри. — І ти пересвідчилась, що він саме той, за кого… — Сильвія посерйоз-пішала. — Зрозуміло. Добре. Запитай, у якій справі… — Вона

іі тхнула. — Ні. Усе нормально. Скажи, хай зачекає на лінії. Я зараз розшукаю директора. Так, я все розумію. Постараюсь якнайшвидше.

Але знайти директора Сильвії так і не вдалося. Вона тричі набирала номер його мобільного телефону і щоразу чула те саме: «Наш абонент перебуває поза зоною досяжності». Поза зоною Оосяжності? Як далеко він міг заїхати? Сильвїя подзвонила на пейджер. Двічі. Жодної реакції. Дуже на нього не схоже. Вона паніть послала електронного листа на його мобільний комп’ютер.

11 і чого. Так начебто чоловік просто провалився крізь землю.

7о що ж робити?

Сильвія знала: якщо відкинути перспективу самотужки обшукувати весь комплекс ЦЕРНу, залишається тільки один спосіб, я к привернути увагу директора. Йому це навряд чи сподобаєть-і м, але того добродія, що хоче з ним говорити, не випадає довго тримати на лінії. І він, схоже, аж ніяк не налаштований почути, що директора немає на місці.

І Сильвія, здивована власного сміливістю, зважилась. Вона у пі йшла до кабінету Колера і наблизилась до металевої скриньки па стіні за його столом. Відчинила дверцята, уважно подивилась па кнопки і знайшла потрібну.

Тоді набрала в груди повітря й узяла мікрофон.

29

Вітторія не пам’ятала, як вони дійшли до головного ліфта. Та ось поїш їдуть угору. Колер ззаду, вона чує його важке дихання. Стурбований погляд Ленґдона проходить крізь неї, наче привид. Він іабрав факс і поклав собі до кишені подалі з її очей, але страшна картина міцно вкарбувалася їй у пам’ять.

Ліфт піднімався, а світ Вітторії закрутився в темряві. Тату! Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазі пам'яті, знову опинилася з ним. їй дев’ять років, вона скочується з зелених пагорбів, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.

Тату! Тату!

Радісний Леонардо Ветра сміється поруч.

— Що, янголятко?

— Тату! — Вона хихоче й ластиться до нього. — Спитай мене, що таке квітка?

— Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?

— А ти просто запитай.

— Ну добре. — Він знизує плечима. — Що таке квітка?

Вона голосно сміється.

— Квітка — це матерія! Усе навколо — матерія! Гори! Дерева! Атоми! Навіть мурахоїди! Усе — матерія!

Він сміється.

— Мій маленький Айнштайн.

Вона супиться.

— Він мав смішне волосся. Я бачила його фотографію.

— Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповідав тобі, що він довів, пам’ятаєш?

Її очі розширюються з жаху.