Ден Браун

Код да Вінчі

ПОДЯКА

Передусім я хотів би подякувати своєму другові та редактору Джексону Кауфману за те, що він так багато працював над цим проектом, за справжнє розуміння змісту книги. Дякую незрівнянній Гайд Лендж — невтомній чемпіонці «Коду да Вінчі», позаштатному агентові та вірній подрузі.

Висловлюю щиру подяку надзвичайній команді працівників «Даблдей», за їх великодушність, довіру та неперевершену роботу. Особливо вдячний Томасу Біллу та Стіву Рабіну, які вірили в успіх цієї книги з самого початку. Вельми вдячний відділу власного виробництва, очолюваного Майклом Пелгоном, Сьюзан Херц, Джанел Мобург, Джекі Еверлі та Адріанною Спаркз, талановитим працівникам маркетингового відділу «Даблдей» та Майклу Віндзору за чудову суперобкладинку.

Дякую за підтримку в пошуку матеріалів для книги, також вдячний музею Лувр, міністерству культури Франції, проекту «Гутенберг», Національній бібліотеці, відділенню образотворчого мистецтва та службі каталогів Дувру, «Католицьким світовим новинам», Королівській обсерваторії «Гринвіч», товариству «Лондон Рекордз», колекції Вестмінстерського абатства, Джону Пайку та Федерації американських вчених і п’ятьом членам «Опус Деї», які детально розповіли свої історії, як негативні так і позитивні, стосовно їхньої діяльності в цій організації.

Дуже вдячний також книгарні «Уотер Стріт» за надання книжок для досліджень, моєму батькові Річарду Брауну, вчителеві математики та автору книжок, за допомогу з божественною пропорцією, також Стану Платону, Сілві Будело, Пітеру Макгуайгану, Френсісу Макінер-ні, Маргі Уотчел, Андре Верне, Кену Келлеру з «Анкорбалл Веб Медіа», Карі Соттак, Каріні Пофем, Естер Санг, Міріам Абрамовітс, Вільяму Танстеллу-Педо та Гріффіну Вуден Брауну.

Та, нарешті, я б собі ніколи не вибачив, якби не згадав двох надзвичайних жінок, що відіграли важливу роль у моєму житті. По-пер-ше, дякую своїй матері, Коні Браун — помічниці, порадниці, музиканту і натхненниці. А також моїй дружині Блайз — історику мистецтв, художниці, головному редактору і, поза всяким сумнівом, найталановитішій жінці, яку я знаю.

ДОВІДКА

Пріорат Сіону — таємне європейське товариство, засноване 1099 року, — реальна організація. 1975 року в Паризькій національній бібліотеці виявили рукописи на пергаменті, відомі як «Les Dossiers Secrets», у яких названо імена багатьох членів Пріорату Сіону, зокрема сера Ісаака Ньютона, Боттічеллі, Віктора Гюґо та Леонардо да Вінчі.

Прелатура Ватикану, відома як «Опус Деї», — ревне католицьке братство, що недавно стало об’єктом критики. Громадськість дізналася, що воно практикує промивання мозків, насилля і так зване «самобичування». Організація «Опус Деї» щойно закінчила будівництво штаб-квартири вартістю 47 мільйонів доларів у Нью-Йорку на Лексінґтон-авеню, 243.

Всі описи творів мистецтва, архітектурних пам’яток, документів і таємних обрядів у цьому романі відповідають дійсності.

Пролог

ЛУВР, ПАРИЖ, 22:46

Відомий куратор Лувру Жак Соньєр, заточуючись, пройшов під склепінчастою аркою Великої галереї і кинувся до першої-ліпшої картини — Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, цей сім-десятишестилітній чоловік із силою потягнув шедевр на себе, доки картина не зірвалася зі стіни. Соньєр упав, полотно його накрило.

Як він і сподівався, поруч із гучним брязкотом опустилися залізні ґрати, перекривши вхід до цієї частини музею. Паркетна підлога затремтіла. Десь далеко загула сигналізація.

Соньєр хвильку полежав, переводячи подих і збираючись із думками. «Я живий». Визволився з-під картини і розглянувся, де тут краще сховатися — довкола було безліч ніш.

Раптом він почув:

— Ані руш. — Голос прозвучав моторошно близько.

Стоячи навкарачки, куратор завмер і лише повільно озирнувся.

Постать його нападника маячіла потойбіч опущених ґрат за якихось п’ятнадцять футів від нього. Це був здоровенний чолов’яга з неймовірно блідою шкірою і поріділим білим волоссям. Очі в нього були рожеві із бордовими зіницями. Альбінос витягнув з кишені пістолет і крізь ґрати націлився на Соньєра.

— Тобі не слід було тікати. — Важко було зрозуміти, з яким акцентом він говорить. — А тепер кажи, де він.

— Я ж тобі вже сказав, — запинаючись, відповів куратор, цілком безпорадний. — Я не розумію, про що ти говориш!

— Брешеш. — Незнайомець дивився на нього, не поворухнувшись, із недобрим блиском в очах. — Ти й твої побратими заволоділи тим, що вам не належить.

Куратор відчув приплив адреналіну. «Як він про це довідався?»

— Сьогодні вночі це повернеться під опіку повноправних охоронців. Скажи мені, де це сховано, і залишишся живий. — Альбінос націлив пістолет кураторові в голову. — Чи, може, за цю таємницю ти ладен померти?

Соньєрові перехопило подих.

Незнайомець відкинув голову назад, прицілився.

Соньєр підняв руки, наче здаючись.

— Зачекай, — вимовив повільно. — Я скажу все, що знаю. — Після цього він заговорив, ретельно добираючи кожне слово. Безліч разів він тренувався розповідати цю брехню... щоразу благаючи Бога, щоб йому ніколи не довелося нею скористатися.

Коли він закінчив, ворог самовдоволено усміхнувся.

— Точно. Саме так сказали й інші.

Соньєр сполотнів. «Інші?»

— Їх я теж знайшов, — насмішкувато кинув велетень. — Усіх трьох. Вони підтвердили те, що ти щойно сказав.

«Неможливо!» Діяльність куратора й особи трьох його сенешалів1 були майже такою ж священною й непорушною таємницею, як і та Давня таємниця, яку вони оберігали. Соньєр зрозумів: його сенешалі, дотримуючись суворого правила, розповіли перед смертю ту саму брехню. Це було частиною домовленості.

Нападник знову навів пістолет.

— Коли ти помреш, правду знатиму тільки я.

«Правду. — В одну мить куратор збагнув увесь жах свого становища. —Якщо я помру, правду буде назавжди втрачено».

Він інстинктивно роззирнувся, де б сховатися.

Гримнув постріл, і Соньєр відчув пекучий біль — куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць... змагаючись із болем. Повільно перекотився на спину і крізь ґрати подивився вгору на свого нападника.

Той тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі, думки закружляли в шаленому вихорі страху й каяття.

Глухо клацнув порожній патронник, звук луною віддався в коридорі.

Соньєр розплющив очі.

Незнайомець поглянув на свій пістолет майже з цікавістю. Сягнув по другу обойму, а тоді наче роздумався, вдоволено зиркнув на Соньєрів живіт:

— Тут я вже зробив усе, що треба.

Куратор подивився вниз на себе. Кілька дюймів нижче від грудей на білій льняній сорочці залишилась дірка від кулі з кривавою обідкою. «Шлунок». Ох, краще б він уже відразу влучив у серце. Соньєр свого часу був на війні в Алжирі, тож йому не раз доводилося бачити цю жахливу повільну смерть. Він житиме ще з п’ятнадцять хвилин, доки шлунковий сік не просочиться в грудну порожнину і повільно не отруїть його зсередини.

— Біль — це благо, месьє, — сказав незнайомець.

І пішов геть.

Залишившись сам, Жак Соньєр знову подивився на залізні ґрати. Він у пастці, і двері неможливо буде відчинити ще принаймні двадцять хвилин. Доки його знайдуть, він уже буде мертвий. Але страх, що стиснув йому серце, був значно більший за страх смерті.

«Я мушу передати таємницю».

Намагаючись підвестися, він бачив перед собою трьох убитих побратимів. Подумав про покоління, що були перед ними... про місію, яку їм усім довірено.

«Неперервний ланцюжок знання».