У Будапештi було чудово. Тому що коли ти залишаєшся самотнiм на свята вдома, це викликає смуток, а коли ти опиняєшся самотнiм на свята в iншiй країнi, миттєво знаходиш собi виправдання.
А я з тих, кому це необхiдно. Новий рiк я святкувала бiля «найєвропейськiшої з рiчок» - нестримного Дунаю. Я навмисно привезла днiпровської води у фляжцi, зробила ковток i вилила її в дунайськi води, довiчно ув'язненi у вимiрах вiденських вальсiв. «Привiт, iз Новим роком!» Сказала Дунаєвi я. Менi здалося, що саме в цю мить, коли в нього входять води Днiпра, вiн розумiє українську. «В iм'я отця, сина, святаго духу i дядечка Шороша».
Бiльшiсть людей, щойно починаєш патякати про Угорщину, вiдразу починають бурно щось пригадувати - виявляється, бiльшостi людей є що сказати про Угорщину. Токай; термальне озеро Хевiс; споруда парламенту; чудовий Балатон; гуляш, фаршированi перцi; рудаш; мiстки арпад та маргiт; одне слово - Будапешт, перлина Дунаю. Колись моєю першою асоцiацiєю щодо Угорщини було замовлене мною м'ясне асортi, котре менi принесли на тарiлi завбiльшки з народнобилинний щит, на яке усмiхненi мадяри постiйно пiдкладали м'ясо, ще м'ясо, i нiчого бiльше, крiм м'яса. Я взагалi люблю м'ясо, але навiть для мене це було занадто, бо не було кiнця-краю цим м'ясним шлунковим катуванням. Але пiд час цього мого вояжу вiдбулась одна подiя, яка змiнила мою персональну угорську низку асоцiацiй. Коли ти мандруєш на самотi, тобi в голову приходять рiзноманiтнi забавки: можна замовляти собi в номер суницю з горiлкою та цiлодобово там сидiти й чекати, що саме про тебе будуть плiткувати покоївки. До речi, пригадала. Якось я приїхала до Лондона, де вiдбувалася конференцiя менеджерiв мiжнародних органiзацiй. Тобто зiбрали людей, якi нiчого не вмiють робити, але дуже люблять говорити про те, що й як слiд робити iншим. Взагалi-то менеджери мiжнародних органiзацiй не схвалюють, коли органiзатори конференцiй намагаються на них економити, але тут розселенням займалася дуже жадiбна (вони вважають це не жадiбнiстю, а принципом) органiзацiя, яка тиснула на те, що нам має бути соромно жити в шикарних номерах, коли дiти Африки голодують. Втiм, їм самим було не соромно отримувати вiд 5 до 6 тисяч фунтiв щомiсячно тiльки за те, що вони розселяють менеджерiв мiжнародних органiзацiй.
Треба думати, що в цьому випадку голоднi дiти Африки виявляють розумiння. Отже, нас розселювали попарно, про що попередили тiльки перед вильотом.
Це, напевне, для того, щоб у нас не було часу влаштувати скандал i прихопити з собою тухлi яйця, щоб закидати ними менеджерiв з розселення. Я вже облаштувалася в своєму номерi, розпакувала валiзу, як до мене ввалився хлопець. Мама б визначила його як симпатичного хлопця. Вiн був менеджером мiжнародної органiзацiї з Росiї. Взагалi-то я була в захопленнi вiд таких широких поглядiв конференцiйних органiзаторiв. Це ж треба таке. Я ж думала, що вони снобської породи, а тут - таке. Хлопець iз Росiї уважно на мене подивився, потiм зник за дверима, звiрив номер, надрукований на його гостьовiй картцi з номером на дверях. Збiглося. Мабуть, я не здалася йому симпатичною - або в нього були вузькi погляди, або трохи ширшi за погляди органiзаторiв у тому сенсi, що вiн надавав перевагу симпатичним чоловiкам. Вiн трохи повагався, аж потiм запхав свою валiзу й себе до кiмнати. «Алєксандр Магда». Представився вiн. I ми почали знайомитися: хто, що, звiдки, кого представляєш i таке iнше.
Коли пiд час першого ланчу я познайомилася з дiвчиною з Вiрменiї на iм'я Аревiк, яку органiзатори поселили з таким собi Адамом Збагневськi, я збагнула, що Алєксандра до мене поселили не через широкi погляди, а через обмеженi знання, вони думали, що вiн - дiвчина на iм'я Магда. Їхнi мiзковi файли не змогли сприйняти, що Аревiк - це жiноче iм'я, а Алєксандра вони легко перетворили на Магду з типовим англосаксонським прiзвищем Алекзандер, i байдуже, що ця панi чомусь мешкає в Росiї, врештi-решт у Росiї живе багато iноземцiв.
Аревiк було дуже зрадiла тому, що зi мною живе хлопець. «Помiняємося!» Схопила вона мене за руку. Мабуть, Адам не здався їй симпатичним. «Давай до них пiдiйдемо, розтлумачимо, що до чого, хай нас перепишуть та переселять!» Наполягала вона. «Знаєш, менi лiньки». Сказала я вiдверто. «Я настiльки ненавиджу з'ясовувати стосунки, пояснювати, потiм iти до реєстрацiйної дошки пояснювати знову, отримувати новi картки, переносити речi, а нам жити тут двi доби. Хай буде собi, як є«. Аревiк образилася. «Як так можна?» Запитала вона. «В тебе що, з ним щось є?» Поцiкавилася Аревiк i пiдiбрала губи. «Тодi зрозумiло». Витлумачила вона моє викликане споживанням зеленого горошку мовчання.
Те, що про нас iз Алєксандром говорять дещо пiкантне, ми вiдчули ввечерi. На нас багатозначно дивилися. Пiдморгували, схвально бумцали лiктями, шурхотiли за спинами. Потiм ми поїхали танцювати в нiчний клуб, а коли повернулися в готель i зайшли до номера, я спитала його. «Спати хочеш?» «Наче нi». Вiдповiв Алєксандр. «Слухай, а давай влаштуємо їм виставу?» «Яку?» Поцiкавився вiн. Я пояснила. Потiм ми почали вiдчайдушно стрибати на лiжках, стогнати й викрикувати власнi iмена. Поставлено було нашвидкуруч, але ми виявилися талановитими акторами. Втiм, людям, яким кортить знайти доказ на пiдтвердження власних пiдозр, багато не треба. О, це вiдчуття не можна передати - такими поглядами нас супроводжували вранцi… Тут було все: заздрiсть, бридливiсть, захоплення, осуд.
Саме та сумiш, що тiшить пихатi серця. «А чому ви справдi не зайнялися коханням?» На це я можу вiдповiсти, що це не з моїм щастям. А ще я можу вiдповiсти, що деяким людям легше вдавати, нiж робити.
Але я повертаюся до забавок, якi можна прокручувати в iншiй країнi. Можна зґвалтувати першого-лiпшого необережного тубiльця, який думав, що просто прогулюється вечiрнiм мiстом, аж тут ти його - хап! Можна спробувати якiсь екстремальнi види спорту, хоча кожна дитина знає, що найвеселiше в екстремальних видах спорту - спостерiгати за тим, як цi екстремали гепаються. Не думаю, що самим екстремалам у цей час дуже весело. Можна замовити автомобiль та пiзнавати країну на колесах, можна замовити «колеса» (мається на увазi наркота) i дозволити країнi чи окремим її представникам пiзнавати тебе. Багато чого можна. Як людина, зiпсована класикою, я вирiшила послухати Бартока. Я вважаю, що Угорщина - це саме та країна, де доречно слухати Бартока.
У мене була нежить. Нiщо не могло стримати бурхливi потоки моїх шмарклiв. Чого б вiн мав стримуватися вiд крапель? Хiба краплi - не ще одна рiдина? Тому менi довелося взяти з собою серветки, два пакунки, в якi я час вiд часу сякалася. Тi люди, що сидiли в залi зi мною поруч, через якийсь час сприймали мої шмаркання та сьорбання носом як невiд'ємнi вiд божественної музики Бартока. Шкода, що ця музика (а нам грали п'єси та один фортепiанний концерт) не була оперою «Замок герцога Синя Борода», тодi б мої шмаркання гармонiйно увiйшли до опери окремою темою - стогiн i плач невинно вбитих дружин пiдступного герцога. Вибачатися менi набридло вiдразу ж пiсля того, як я зрозумiла, що й мої вибачення, що йдуть за сяканнями, терплячi угорцi незабаром сприйматимуть як словесний супровiд до музики.
Люди, варто вiддати їм належне, були дуже вихованi та стриманi (не можу ж я припустити, що це клуб глухих привiв своїх членiв, щоб вони насолоджувалися тишею i контролювали диригента, поки вуха решти ґвалтує музика Бартока), деякi менi посмiхалися з розумiнням та спiвчуттям. Принаймнi менi приємно таке уявляти.
Втiм, усе добре та корисне колись закiнчується. Ця сентенцiя стосується як музики Бартока, так i м'яких серветок. Цього разу серветки випередили музику. Я дихала ротом, моє iснування було нестерпним, тому я стала думати, а чи не пiти менi у туалет? Щоб украсти там туалетного паперу. Поки я думала про перспективи власного марш-кидка до туалету, перед моїм зашмарканим носом з'явився якийсь мереживний предмет бiлого кольору. Його менi протягувала жiночка вельми похилого вiку. В неї було гарно викладене хвилями (мабуть, дунайськими) волосся. Я вже хотiла задякувати цю милу стару, мiй нiс був готовим поринути в бiлу тканину порятунку, як раптом я збагнула, що воно є. А воно було шкарпеткою. Акуратною бiлесенькою шкарпеткою, яку стара стягнула зi своєї маленької правої ноги. Якийсь час я на неї дивилася. Подив мiй, мабуть, дорiвнював тому величезному подиву, який зрiс у Хезер (я в неї мешкала, коли стажувалася в Канадi), коли вона бачила, як я готую гречану кашу. Вона й гадки не мала, що це можна готувати. Вона й гадки не мала, з чого це готується. Що для цього дива з див потрiбна лише вода. I що це може готувати цiлком земна iстота на звичайнiй плитi.