Изменить стиль страницы

Володимир Малик

КНЯЗЬ КИЙ

Роман

Князь Кий im_002.png
Князь Кий im_003.png
Князь Кий im_004.png

Художник ІВАН ПРИНЦЕВСЬКИЙ

Рецензент доктор історичних наук П. П. Толочко

І було три брати: одному ім'я Кий, другому — Щек, третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь.

Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, прозваній від нього Хоревицею. І зрубали вони град в ім'я брата свого найстаршого і дали йому ім'я — Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.

Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…

«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ»

Князь Кий im_005.png

БРАТИ

Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.

Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м'яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.

Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.

— Не гайтеся, отроки! Переріжте жили — випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м'яса! Та дивіться — не понівечіть шкури!

Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах — і з перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.

Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.

— О ясноликий ХоросеСвітовиде[1], і ти, грізний Перуне, ви чуєте мене?.. Це старійшина роду русів, що з племені полян, богобоязний Тур, звертається до вас… Дякую вам, боги, за те, що вклали в мої руки силу, а в очі — далекозорість! А ще дякую за те, що наслали під мій спис і під списи моїх синів — Кия, Щека та Хорива — жадану здобич! Частина її по праву належить вам, боги, і ви одержите требу (жертвоприношення), як тільки ми прибудемо додому…

Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися в зворотну дорогу.

Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.

— Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордістю, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м'ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика — та й мали б м'ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім'яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь!..

— Дозволь, отче, — завторували Щек і Хорив.

Старий Тур пильно глянув на синів. Тепла хвиля хлюпнула в серце. Вони стояли сумирно, ждучи батькової відповіді. Три красені — мов три тугі молоді дубки! Такі схожі — і такі неоднакові!.. Ось о десну[2] стоїть Кий — найстарший. Надія і гордість старійшини і всього роду. Як він схожий на нього, на вітця свого! Високий, ставний, широкоплечий, Засмагле рум'яне лице. Одвертий погляд голубих, як небо, очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Над високим чистим чолом — важка грива русявого волосся… Серед русів майже всі русяві й світлоокі. Недарма ж кажуть, що поромейськи слово рус чи рос означає червоний, рудий, світлий. Може, тому так і наша світловода Рось прозвана? І рід наш — русь!.. Та ні в кого немає такого розкішного чуба, як у Кия. Це вже від покійної матері — Білиці. Білочки, як називав він колись ласкаво свою покійну жону… Скільки ж це Києві літ? Либонь, двадцять ще й одно!.. Уже чимало! Женити хлопця пора. Та все не вибере собі дівчини. За господарством, полюванням та військовими вправами ніколи йому… Гайгай, як біжить час! І незчувся, коли півсотні літ стукнуло. Ще трохи — та й помирати пора. Чоловіки рідко доживають до такої старості. Хіба дуже поталанить… А то все гинуть молодими: від хвороб, на полюванні, на війні…

Посередині — Щек. Він середульший… Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Зачепи — так і присне! Нікому не змовчить, навіть батькові… Зате який вдатний до співу, до музики: заспіває на Росі — луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці і на гуслях. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хоро, не пускають вінків по ріці… А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі. Та Тур знає: і зараз у його прикритих довгими віями зіницях скачуть, мов іскри, пустотливі вогники…

Потім отець переводить погляд на найменшого сина. Хорив має сімнадцять літ. У нього ще замість бороди — золотавий пушок. У припухлих губах — дитяча наївність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, — незбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на молодість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє з нього серпи й ножі, наконечники для списів і стріл, теше дерево, місить глину і виліплює з неї горщики й миски. А стріла з його лука летить на кілька поприщ і там ще має силу пронизати сирову шкуру бика…

Сини!

Тур лагідно мружить очі.

— А як же я, отроки, чотирьох сайгаків дотягну додому? Сам?

Кий стримано каже:

— Сам, отче… Покладемо їх на запасних коней — та й поїдеш помалу… А ми залишимося на день або на два, — може, вполюємо ще що-небудь. А потім повернемося додому, на наш Кам'яний Острів.

— Не легка буде старому батькові отака зворотна путь, — пробурчав удавано сердито Тур, але тут же його обличчя розпогодилося. — Та вже чого не зробиш для діток, — лишайтеся! Тільки не заривайтеся далеко, щоб не потрапили під стрілу гунна!

— Дякуємо, отче, — вклонилися сини. — За нас не турбуйся — не маленькі!

— То збирайте ж мене в дорогу.

Брати зв'язали мотузками ноги сайгакам і, з'єднавши їх попарно, перекинули коням через спини, і Тур, не гаючись, вирушив на північ.

Постоявши на горбі, поки батько сховався за найближчим гаєм, брати повернули в протилежний бік.

— Кию, ти обіцяв якось показати нам гніздовище стрепетів і влаштувати лови на цих полохливих птахів, — звернувся до старшого брата Хорив. — То, може, поїдемо? Га?

— Це не близько. Доведеться ночувати. Та, може, й не одну ніч!

— Ну, й що? — устряв у розмову Щек і тріпнув своїм золотистогарячим чубом. — Хіба первина ночувати в степу?

— Поїдемо, братику, поїдемо! — заблагав Хорив. — Це ж так цікаво!

вернуться

1

Хоре, Хорос, Дажбог, Даждьбог, Світовит, Світовид — так стародавні слов'яни називали сонце, якому поклонялися, як богові. Від Хороса походить прикметник хороший, тобто сонячний, тарний, погідний.

вернуться

2

Праворуч.