Едуард Ростовцев

ОСТАННЯ РОЛЬ

ЧАСТИНА ПЕРША

«ПРО МЕРТВИХ ТРЕБА ГОВОРИТИ ДОБРЕ…»

Він не міг не розуміти, що йому загрожує, але обстоював своє, уперто повторюючи те, що сказав на попередніх допитах, або мовчав. Якось Онопрієнко не витримав:

— Слухайте, Назаров, ви людина доросла, освічена, а поводитесь, як дитина. Інколи я вже навіть думаю, що це перебування в слідчому ізоляторі так вплинуло на вас. Чи не сусіди по камері порадили вам дотримуватися такої, з дозволу сказати, тактики? Зрозумійте ж нарешті, що ви самі підводите себе до найвищої міри!

Все марно. Назаров навіть голови не підвів. Начальник обласного карного розшуку Білякевич, побачивши вперше цього похмурого, до всього байдужого чоловіка, ніяк не міг уявити його іншим — веселим, життєрадісним, охочим до жартів.

«Валерій Назаров був просто чудовий, — сказала про нього одна жінка-свідок. — Завжди елегантний, приємний, дотепний. Як тільки він міг!.. У голові не вкладається…»

У Білякевича теж не вкладалося в голові. Назаров сидів похнюплений, поклавши на коліна великі міцні руки і невидющим поглядом втупившись десь перед собою. Сидів так уже три години. Здавалося, що він перебуває в стані прострації. Коли конвоїр вивів Назарова, Білякевич поділився своїм враженням із слідчим.

Онопрієнко зняв окуляри, поклав їх на стіл, розстебнув піджак, послабив тугий вузол краватки — таку вільність він допускав тільки в хвилини великої втоми, — відкинувся в кріслі, що аж заскрипіло під його важким тілом, і, короткозоро мружачись, подивився у вікно, за яким мрячив набридливий осінній дощ.

— Ясна річ, він пригнічений, приголомшений, одначе лікарі не знаходять якихось серйозних відхилень від норми. А проте я не виключаю, що розгадка криється в його психіці, в якійсь особливій, поки що не зрозумілій мені реакції на те, що відбувається. Якби я вів цю справу з самого початку… Знаєте, Вікторе Михайловичу, нема нічого гіршого, як переробляти чиюсь роботу. Огріхи, допущені твоїм попередником, — то ще не так страшно, біда в тому, що тобі мимоволі доводиться йти по второваній уже стежці.

— А якщо повернутися назад і йти, прокладаючи власну стежку? — пружно підводячись, мовив Білякевич.

— Навряд чи вдасться це. Втрачено час, тепер уже трудно відтворити в усіх деталях тодішню обстановку. Щось, безперечно, пропущено, лишилось непоміченим, визнано несуттєвим. А в такій справі не можна нічого пропускати.

При всій трагічності того, що сталось, попервах здавалося, що справа ця нескладна.

…. Пізно ввечері 19 серпня 198… року сторож бази відпочинку виробничого об'єднання «Транзистор» Кузема почув несамовитий жіночий крик, що долинув десь від озера.

База. міститься над лісовим озером, на лівому березі якого розкинулись основні її споруди — спортивні та ігрові майданчики, спальні будиночки. Звідси три кілометри до Новорусанівського селища, а до міста — обласного центру Сосновського — чотирнадцять. З містом і селищем базу відпочинку з'єднує недавно прокладена асфальтова дорога.

Відпочивальників на базі вже не було, і Кузема ще завидна замкнув ворота, а через хвіртку можна пройти, тільки поминувши сторожку. Правда, потрапити на територію бази можна й від лісу — огорожі там немає, але лісовими стежками чи піщаною дорогою мало хто користується, особливо поночі.

Того вечора в сторожці був, окрім Куземи, його дванадцятирічний онук Ігор — хлопець прийшов, щоб, переночувавши у діда, рано-вранці вирушити вдвох на рибу: по той бік озера, під лісом, добре брали окуні.

Було близько одинадцятої. Кузема з онуком ще не лягали. Дід припасовував до спінінга нову котушку, Ігор дивився телевізор. До того, як пролунав крик, вони нікого ніде поблизу не бачили й були певні, що на базі тільки вони вдвох.

Тож не дивно, що, почувши крик, Кузема здивувався і занепокоївся. Увімкнувши надвірне освітлення — біля кожного будиночка стоїть світильник, — він заспішив до озера. Про всяк випадок узяв із собою рушницю й електричний ліхтар. Ігор теж зібрався було йти з ним, але дід не пустив, і хлопець лишився.

Було досить темно, — місяць саме заховався за хмари, світло від ламп ледве сягало до води, більша частина озера і весь протилежний берег тонули в пітьмі.

Поки Кузема ввімкнув освітлення, взяв рушницю та ліхтар і поговорив з онуком, минуло щонайменше три хвилини — так показав слідчий експеримент. За цей час крик пролунав ще двічі, і Кузема визначив, що жінка кричить десь по той бік озера, на другому березі. Коли він підбіг до води, крики вже стихли. Останній обірвався на півноті, а тоді почувся лункий сплеск, немов щось упало в воду.

Обійшовши озеро — на це Куземі потрібно було сім хвилин, — сторож натрапив на автомобіль «Москвич». Він стояв недалеко від ще недобудованої човнової станції радіатором до центральної частини бази. Праві передні дверцята були розчинені навстіж, мотор і фари вимкнені. Присвітивши ліхтарем, Кузема побачив колір машини та номерний знак, упізнав «Москвич» Назарова і трохи ніби заспокоївся. Виконроб будівельного цеху виробничого об'єднання «Транзистор» Валерій Павлович Назаров часто бував на базі відпочинку, до будівництва якої мав безпосереднє відношення.

Ні в машині, ні поблизу нікого не було. Біля самісінького берега, на залізобетонній плиті, яка мала правити за причал для човнів, лежала зібгана сукня і чималенька поліетиленова сумка. З сумки виглядав, біліючи, рушник.

Купатися тут було небезпечно, і Назаров чудово знав це. Що ж сталося? Кузема знову захвилювався. Світячи ліхтарем, він гукнув Назарова. Раз, вдруге… Ніхто не обізвався. Але через деякий час — скільки точно хвилин минуло, сторож не міг сказати: може, п'ять, а може, десять — почулося хлюпотіння води, Назаров підплив до берега, і Кузема допоміг йому вилізти.

Виконроб був у трусах і верхній сорочці з розірваним коміром; обличчя й руки його були подряпані. Вибравшись на берег, Назаров глухо, наче не своїм голосом сказав, що тут утопилася жінка, його подруга, з якою він півгодини тому приїхав сюди.

«Навіщо?.. — озвався наче сам до себе. — Навіщо?..»

А тоді раптом вихопив у Куземи ліхтар, кинувся до човна, що стояв причалений осторонь, квапливо почав відв'язувати його.

«Треба шукати! Мерщій шукати! — говорив мов y нестямі. — Може, ще не пізно…»

На якусь мить Кузема подумав, що шукати утопленика вночі, при слабенькому світлі ліхтаря, біля уривистого берега, де повно корчів і ям, — марна річ. А проте взявся допомагати Назарову. Приніс пожежний багор, сам сів на весла. Годин зо дві борознили озеро — Кузема веслував, а Назаров шарив багром по дну. Гак раз у раз чіпляв за корчі, Назаров пірнав у воду, але все марно.

Кузема кілька разів заводив мову, що треба було б повідомити міліцію, та приголомшений Назаров, мабуть не чув його. Тільки вже геть вибившись із сил, мовив:

«Що ж, викликай міліцію…»

Тіло Світлани Мелещук знайшли тільки наприкінці наступного дня спортсмени-аквалангісти, які спеціально приїхали з міста, — донна течія затягла його під великий корч. При огляді трупа судовомедична експертиза визначила, що кисть і передпліччя правої руки покійної вивихнуті, а на шиї є сліди стискання. І тоді стало зрозуміло: Світлану вбито, а точніше — утоплено в озері.