Мартін посміхнувся й пообіцяв прийти, дивуючись водночас своїй поблажливості. На обіді, куди було запрошено з півдесятка високодостойних персон з дружинами, Мартіна трактовано як знаменитість. Суддя Блаунт, палко підтримуваний суддею Генвелом, настирливо просив Мартіна записатися в члени фешенебельного клубу «Стікс», куди мали доступ не просто багаті люди, а лише видатні. Мартін ще більше здивувався, але від пропозиції відмовився.

У нього було чимало клопоту з розподілом рукописів. Редактори просто засипали його замовленнями. Нараз відкрилося, що він прекрасний стиліст, що твори його надзвичайно змістовні. «Північний огляд», надрукувавши «Колиску краси», звернувся до Мартіна з проханням дати ще кілька аналогічних статей і, певно, одержав би їх, якби раптом «Бертонів журнал» не ризикнув замовити йому аж п'ять статей, пропонуючи по п'ятсот доларів за кожну.

Мартін відповів, що згоден, але з умовою гонорару по тисячі доларів за статтю. Він добре пам'ятав, що ті самі журнали, які тепер так уганяли за його рукописами, колись від них відмовлялись. Їхні відмови були бездушні, автоматичні, стереотипні. Вони добряче його попомучили, тепер же попомучить і він їх. «Бертонів журнал» заплатив Мартінові за п'ять статей стільки, скільки визначив автор, а ще чотири статті охоче вхопив за таку саму ціну «Мекінтошів місячник». «Північний огляд» не міг за ними угнатися і лишився без нічого. Так вийшли «Жерці тайни», «Мрії про чудесне», «Міра людського «я», «Філософія ілюзій», «Дух і плоть», «Мистецтво та біологія», «Критика й пробірки», «Зоряний пил», «Сила лихварства». Вони пішли в світ, викликавши бурю тривалих розмов і суперечок.

Редактори пропонували Мартінові самому встановлювати умови, і він робив це. Але продавав він лише те, що було написано раніш. Він твердо вирішив нічого більше не писати. Сама думка про те, щоб знов узятися за перо, лякала. Він бачив, як юрба порвала на шмаття

Брісендена, і, хоч його самого вона вітала оплесками, він уже не міг її просити й поважати. Сама слава його здавалася ганебною зрадою Брісендена. Він кривився з огиди, але вирішив довести справу до кінця й набити торбу грішми.

Від редакції Мартін одержував листи такого змісту:

«Приблизно рік тому ми, на превеликий жаль, змушені були відмовитися від циклу ваших ліричних поезій. Вони й тоді справили на нас величезне враження, але, взявши на себе певні зобов'язання перед іншими авторами, ми не мали змоги прийняти ваші твори. Якщо досі ці поезії ще не видано і якщо ви не відмовите прислати їх нам, то ми з великою охотою надрукуємо весь цикл, виплативши вам такий гонорар, який ви самі призначите. Крім того, ми готові випустити ці поезії окремою книжкою на найвигідніших для вас умовах».

Мартін "згадав про свою трагедію, написану білим віршем, і послав її замість ліричних поезій. Перше ніж відсилати, він перечитав трагедію й був вражений її дилетантською пишномовністю, і впевнився, що вона нічого не варта. Але все-таки послав її, і трагедію було-таки видрукувано, у чому редактор каявся до смерті. Публіка обурювалась і не хотіла йняти віри, що цей словесний мотлох вийшов з-під пера такого майстра, Як Мартін Іден. Одні запевняли, що це просто невдала підробка, інші, що Мартін Іден, наслідуючи Дюма-батька, в зеніті своєї слави доручає іншим писати за себе. Коли ж Мартін сказав, що трагедія — одна з його перших літературних спроб і що бідна редакція не могла заспокоїтися, поки не одержала її, знявся загальний регіт і весь редакторат було звільнено. Окремою книжкою трагедія так і не вийшла, хоч Мартін устиг покласти до кишені солідний аванс.

«Тижневик Колмена» прислав Мартінові довжелезну телеграму, що коштувала мало не триста доларів, замовляючи йому двадцять статей і обіцяючи заплатити за кожну по тисячі доларів. Йому пропонували об'їхати для цього за рахунок журналу Сполучені Штати і вибрати собі які завгодно теми. У телеграмі навіть було зазначено вибір можливих тем, щоб показати, наскільки широкі можливості надаються письменникові. Журнал ставив лише одну вимогу — обмежитися проблемами, що стосуються Сполучених Штатів. У телеграмі-відповіді Мартін висловив глибокий жаль, що не може прийняти цієї вигідної пропозиції.

Оповідання «Вікі-Вікі», надруковане у «Місячнику Уоррена», мало надзвичайний успіх. Незабаром воно вийшло окремим виданням у великому форматі, чудово оформлене, і, хоч продавали його як сувенір, воно вмить розійшлося. Критики водностай заявляли, що це оповідання стоїть на одному рівні з двома класичними творами великих письменників — «Духом у пляшці» Стівенсона та «Шагреневою шкурою» Бальзака.

Зате збірку «Дим радості» публіка зустріла стримано й дещо недовірливо. Плитку міщанську мораль було ображено сміливою зневагою автора до всіх умовностей та забобонів. Але коли в Парижі було видано французький переклад, що мав нечуваний успіх, американські й англійські читачі теж накинулись на збірку. Мартін зажадав від стриманого видавництва «Сінглтрі, Дарнлей і К °» за третю свою книжку двадцяти п'яти відсотків, а за четверту — тридцяти. Ці два томи містили всі оповідання Мартіна, друковані в різних журналах. До першого тома ввійшов «Передзвін» і всі «страшні» оповідання, а до другого — «Пригода», «Казан», «Вино життя», «Вир», «Людна вулиця» і ще чотири оповідання. Видавництво Мередіт-Лоуел видало збірку всіх його статей, а Максмілієн випустив «Пісні моря» й «Любовні сонети». Цей останній цикл перед тим надрукував «Супутник господині», заплативши Мартінові нечуваний гонорар.

Коли останній рукопис було, нарешті, продано, Мартін з полегкістю зітхнув. Очеретяний палац і біла шхуна були вже зовсім близько. Кінець кінцем, він таки спростував Брісенденову думку, що жоден путній твір не потрапляє до журналів. Його слава доводила, що Брісенден помилився. І все ж у глибині душі він відчував, що його друг мав рацію. Адже причиною його успіху була більше «Ганьба сонця», аніж художні твори, забраковані всіма журналами. «Ганьба сонця» викликала запеклу полеміку і створила йому ім'я. Якби «Ганьба сонця» не розходилася такими нечуваними темпами, не було б і слави. «Сінглтрі, Дарнлей і К°» вважали це за чудо. Вони випустили перше тільки півтори тисячі примірників, та й то боялися, що їх не пощастить продати. Вони були досвідчені видавці, і несподіваний успіх книжки вразив їх. Для них це справді було якимсь чудом. Вони так ніколи й не збагнули його і в кожному листі до Мартіна висловлювали побожний подив з приводу такої таємничої події. Вони й не пробували якось пояснити її. Це було незбагненно. Так трапилось, та й годі. Трапилось усупереч усякій імовірності та розрахункам.

Розважаючи так, Мартін не дуже високо цінував свою популярність. Це ж буржуазія купувала його книжки й набивала йому кишені золотом, а, знаючи її, він і гадки не мав, щоб вона могла щось утямити в його творах. Внутрішня краса й сила його творів нічого не варті були в очах тих сотень тисяч, що розхвалювали Ідена та купували його книжки. Він був каліф на годину, авантюрист, що забрався на Парнас, поки боги дрімали. Сотні тисяч людей читали його й шалено йому плескали з тією самою сліпою звірячою нестямою, з якою вони кинулись на «Ефемериду» Брісендена й роздерли її на шматки. Це вовча зграя, що лащиться до нього, замість того, щоб щиритись іклами. В одному Мартін був твердо певен: «Ефемерида» була незмірно вища за все, що написав він сам. Вона була незмірно вища за все, що він міг би коли-небудь створити. То була епохальна поема. Яку ж вартість могла мати для нього пошана юрби, тієї самої юрби, що втоптала в багно «Ефемериду»? Він полегшено й задоволено зітхнув. Останнього рукописа продано, і скоро можна буде з усім цим покінчити.